​​Всім дуже дякую за поширення і участь у розіграші на потреби 116 ОМБр, а пана @Singerion — вітаю!

Підписуйтеся на Дар’ю, там звіти і регулярні збори/розіграші книжок і плівки: instagram.com/daria.archives.life

Мене не сильно вразив фільм про те, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував кейс полтергейста Джефа, але один момент із нього я згадую мало не щодня.

Мешканці присілка Далбі на острові Мен розповідають різні історії про «Джефа» — балакучого місцевого духа, що іноді нібито показується у вигляді мангуста. З кимось він розмовляє, хтось лише бачить його периферично. Місцевий пияк каже, що з ним Джеф говорив лише раз — після похорону дружини. Чоловік пояснює, що з горя перебрав, had to piss somethin' fierce — і коли він відливав прямо біля церкви, то почув Джефа. Той прочитав йому вірш:

Наснилося: померла в чужині,
Серед чужих людей;
Поклали в наспіх зробленій труні
її в чужинський глей
Тамті селяни…

etc., тобто «Сон про смерть» Єйтса. Чоловік каже, що невидимий голос ніби вліз у його нутро. «Але знаєте, що найдивніше в цій історії?» — питає він. «Моя Хелен померла в 33-му. А цей вірш було опубліковано лише в 34-му».

У фільмі сценка подається комічно — чоловік заявляє, що після почутого кинув пити, при тому що активно синячить навіть у процесі оповіді. Але мене це все одно глибоко зачепило — і не тільки тому, що я завжди люблю різні хонтологічні історії про часові вибрики.

Ні, я не думаю, що чарівна всевідаюча білочка, тобто мангуст, прочитала мужику вірш із майбутнього. Але я думаю, що коли людина переживає якесь потрясіння, якийсь досвід, неспівставний з попереднім (наприклад, оплакує смерть партнерки після 30 років, проведених разом), то внутрішньому голосу важко озвучити те, що відбувається, або більш «свідома» частина розуму відмовляється чути те, що озвучує інша, нижча. І ось, у 1934-му, чоловік натрапляє на вірш Єйтса, який нарешті ясно проговорює те, що він відчував лише на рівні емоцій — і тому так, в якомусь сенсі він вже чув цей вірш раніше, він його пережив.

А ще я часто думаю, що в триґер ворнінґах мало сенсу. Не тому, що художній твір не може зробити людині боляче, і тим більше не тому, що «хаха, нехай звикають, сніжинки». А тому, що абсолютно будь-який, навіть найлайтовіший текст може бути цим віршем Єйтса.

Тим часом у мене вийшов черговий бонусний випуск для тих, завдяки кому подкаст існує в принципі — моїх патронів на Patreon і Buy Me a Coffee. Деякі з них висловлювали побажання, щоб було більше про горор, тому нон-стоп розпатякую про Пола Тремблі(ея?) і заодно захоплено раджу пару не-горор романів, які мене неслабо налякали.

​​Чим мені подобається видавництво And Other Stories (як і «Фіцкарральдо», наприклад) — по їхнім мінімалістичним обкладинкам ніколи не здогадаєшся, який черговий жанровий фрік на тебе чекає.

«Мідянка» Мікеле Марі — це…

…психоаналітичний детектив, де слідчий має покладатися на обмовки і вільні асоціації свідка, тільки слідство веде 13-річний хлопчик, а свідок — неписьменний старий наймит, що стрімко втрачає пам’ять;
…це готичний роман з буквальними скелетами в шафах;
…старомодний YA, де підліток конструює собі пригоди на уламках чужих життів;
…лінгвістичний експеримент, бо це переважно допит-діалог, де один герой спілкується нормативною італійською мовою, а інший — діалектом, який (якщо вірити перекладачу) не всі італійці розуміють;
etc.

А ще це цілий палац пам’яті, і навіть якщо саме «розслідування» вам не сподобається, тут є купа чарівних відгалужень. Я, наприклад, довго шукала (і не знайшла), кого з художників італійський мистецтвознавець називав «майстром слимаків».

Чомусь хочеться, щоб творці Dark екранізували щось подібне замість займатися тією дурнею, на яку в них контракт.

UPD Щедрий підписник забрав

​​Досі ніхто не забрав ці книжки за донат, так не годиться. Звертайтеся традиційно в особисті @good_old_Maryna, я вам видам посилання на банку.

Друзі з @Khatacomb проводять розіграш для поціновувачів неофолку, долучайтеся (навіть якщо не любите жанр; зрештою, ми ж усі тут поціновувачі того, щоб наші військові були забезпечені РЕБами).

Подробиці: https://www.tgoop.com/khatacomb/48
Банка: https://send.monobank.ua/jar/8PfFcUqLiN

Ну і як власниця книжкового каналу, вчергове зітхну і висловлю сподівання, що Ната колись повернеться до букблогінгу і подкастингу, бо таких тем і творів нам реально зараз не вистачає.

​​Через складні життєві обставини я зараз у тій своїй ері, коли менше читати не стала, але прочитане сильно девальвує. Ну от взяти цей чудовий роман — раніше б я пищала від захвату. По-перше, Френсіс Олівер раніше вже підкорила мене недо-горором про дорослішання «Діти богоявлення». По-друге, All Souls: A Family Album — ще менш відомий твір, з усього двома читатами на Goodreads, а кожен такий кіт у мішку — це потенційний hidden gem. По-третє, це роман про жінку, що отримує у спадок занедбаний австрійський замок і намагається подружити його привидів із своїми внутрішніми демонами; ну як таке не любити?

Олівер якось по-особливому бачить людей: вона з відвертою гидливістю інвентаризує їхні поверхневі недоліки, щоб потім дати цим бідолахам якусь непропорційну ніжність (характерну скоріше для пари «мати-дитина», ніж «письменниця-персонаж»). Я досі нічого толком не знаю про цю авторку, але вона намертво у мене асоціюється зі сценою з Children of Epiphany, де героїня знаходить у закинутому будинку жінку, що вмирає від анорексії, і цілує її попри фізичний жах, який викликають ці кути тіла, цей запах блювоти і особливо — цей характерний волосяний покрив. Якщо ви колись бачили на OLX якогось особливо нещасного плюшевого ведмедика з плямами (в кращому випадку) плісняви і хотіли його негайно купити, то Френсіс Олівер це ваша письменниця, for better or worse.

​​Найкращою прочитаною цьогоріч книгою лишається — і, вочевидь, залишиться, — When We Cease to Understand the World Бенхаміна Лабатута (в оригіналі — Un verdor terrible), яка починається як нонфікшн про науковців-візионерів, щоби потім обернутися найделікатнішим сортом космік горору. А найцікавішою постаттю в ній для мене став математик Александр Ґротендік: спочатку — майже карикатура на архетип безумного професора, потім — Фауст, що обрав світлу сторону. Про містичні одкровення Ґротендіка я трохи розповідала в бонусному подкасті; нажаль, моєї шкільної французької не вистачить, щоби здолати його (доступний в інтернет-архіві) трактат про сни як ключ до бога, тому я шукала ще якісь тексти, які пролили б світло на цю людину. Чорт, здається, я ще ніколи так не вагалася перед тим, як вжити слово «людина» — рука тягнеться додати астериск.

Так я натрапила на роман Карлоса Фонсеки Colonel Lágrimas. Це така шанобливо-фрейдистська спроба пояснити, що спонукало Ґротендіка зруйнувати власну наукову кар’єру, і звідки взялося його тяжіння до містичних жіночих фігур: математик ледь не помер від голоду, наслідуючи носійку стигматів Марту Робен. З одного боку, рев’юер, що охарактеризував книжку як «інтелектуальну дроч», безумовно правий: я не уявляю, як (і навіщо) це читатиме людина, не знайома з біографією Ґротендіка. З іншого — перетерпіти це красне від натуги письменство (після ясного, свіжого і читацько-орієнтованого Лабатута) варто було заради однієї деталі. Як відомо, Ґротендік під час війни у В'єтнамі полетів у Ханой і читав математичні лекції ледь не під бомбами. Але Фонсека ось на що звертає увагу: «це була не удавана благодійність, адже йшлося не про якісь корисні рівняння… [а про] безкорисні рівняння в чистому вигляді, математику для експертів, математику для купки таких самих безкорисних людей, від чиєї не-корисності, однак, світ дістає химерну красу».

Просто хочу скористатися приводом і сказати, що, безкінечно поважаючи військових і волонтерів, я поважаю і тих, хто продовжує творити безкорисну — в обох словникових значеннях — красу.

​​Побачила у пані Ангеліни з подкасту «Правда і кривда» колаж з естетикою її слухачок, подумала шо нам у «Районній бібліотеці» теж таке треба:

Читаю зараз зібрані фольклористом Едді Леніганом в 90-х оповіді про зустрічі з феями. Історії переважно типові: хтось щось вкрав у фей чи зламав гілку їхнього дерева чи розкопав їхній «форт». Чи — не дай бог — убив когось із «доброго народу», хто не робив ніякої шкоди. Ті казки, що попадалися мені в дитинстві, акцентували увагу на тому, які фейрі мстиві: а той чоловік не знав! а вони його! а він просто повз проходив! В усних оповідках теж вистачає непропорційних, на перший погляд, наслідків: чоловік щось зруйнував у забороненому місці, через це обидві його доньки збожеволіли і померли (одна — заливаючись сміхом, інша — слізьми). Але оповідачі підкреслюють: кожен порушник знав, що це чужа земля, недоторкана. Знав — просто думав, що коли повернеться на свою, то там і далі діятимуть його закони і все обійдеться.

Мені сподобалася сьогоднішня промова. «Той, хто хоче сіяти на нашій землі зло, пожинатиме його плоди на своїй території. Це не пророцтво, не злорадство, не сліпа помста, це — закономірність. Справедливість». Знаю, що коли російські військові називають українців «ельфами», це отвєтка «оркам» (і, можливо, натяк на «неіснуючий народ»), але я собі думатиму так: це ті, хто був до вас, і про кого ви боятиметесь заїкнутися, вигадуючи евфемізми. Добрий народ — але справедливий.

UPD Перший закрили, оновила лінк на інший збір.

Всіх обіймаю. Без коментарів:

https://send.monobank.ua/jar/xuhg6Cx7p

Сука