​​Роман Джосліна Брука Image of a Drawn Sword був одним із найкращих відкриттів минулого року (окремо подобається, що українською це був би «Малюнок голого меча», дуже пасує), тому цього року я взялася за інший його роман. Інший, але… той самий. The Scapegoat (1948) — це теж така собі міфопоетична історія маскулінної ініціації, тільки на цей раз ідеться не про молодика, якого рекрутує загадкова парамілітарна організація, а про тендітного хлопчика, який стає сиротою і оселяється зі своїм дужим дядьком-холостяком. Дядько береться вимуштрувати підопічного протягом канікул, і все йде за планом, аж поки не настає новий навчальний рік. Брук майстерно нагнітає саспенс — хоч це і т.зв. «аномальний» саспенс, коли фінал легко передбачити навіть із назви — а ще тут є навіть нотки фолк-горору*.

Оскільки Брук, to the surprise of absolutely no one, був геєм, його нечисленні прихильники зараз майже цілковито зосередилися на темі витісненої гомосексуальності в романі (дядько не може побороти свою натуру, але може зламати фемінного племінника). Але я недавно вдало освіжила в пам’яті юнгіанську трактовку «Персіваля» — і на цьому фоні «Цап-відбувайло» став цікавішим. Якщо коротко, юнгіанець Роберт Джонсон вважав легенду про Персіваля квінтесенцією всього, що відбувається в психіці західного чоловіка протягом життя, і це дуже елегантне трактування, яке дозволяє по-іншому подивитися на твори з серії «хлоп шукає вчорашній день» типу того ж «Великого Мольна», читаючи їх не як драми з набором окремих персонажів, а як щось, що відбувається в голові однієї людини, де діють різні аспекти її особистості. А на The Scapegoat легенда лягає майже ідеально: юний Дункан (безбатченко, як і Персіваль) вирушає у квест, щоби завдяки своїй наївності спробувати вибороти звання лицаря, позбутися впливу матері і вилікувати нещасного Короля-рибалку, який потихеньку спивається вином зі свого Ґрааля — але надворі XX століття, і наївність може завести лицаря-дурника тільки в дуже погані місця.

*Нехороше поле, мегаліти і ЧЕМЕРНИК СМЕРДЮЧИЙ.

​​А ще для розкруту прочитала новенькі мемуари Шер (том перший!), щоб компенсувати нестачу в житті стразиків, пір’їв і підводки для очей. Однак попереджаю, що перші глави там — повна антитеза стразиків і пір’їв, бо родина в неї була мега-дисфункціональна. Зате далі… я в захваті від того, якою дивною і при цьому relatable дитиною була ця жінка: юна Шер боялася покласти маленьку виделку в ящик поряд із великою, бо «велика скривдить маленьку», в якості уявних друзів вигадала собі двох велетнів-лісорубів, а ще вірила, що вона — янгол, який врятує американських дітей від поліомієліту, — і була дуже розчарована, коли вірусологи винайшли вакцину (нічого, Шерилін, нова адміністрація дає тобі ще один шанс!)

Але найбільше я потухла з історії про те, як Шер і Сонні, ставши популярними, отримали запрошення на вечерю з Сальвадором Далі. Епатажні за мірками США Шер і Сонні, яких ще недавно не пускали в готелі через їхній босяцький вигляд, зустрілися з епатажними за мірками Європи митцями — і обидві сторони швидко зрозуміли, що європейській богемі нема про що говорити з американською (Сонні і Шер до того ж не вживали наркотики і боялися, що їх змусять взяти участь в оргії). Тоді Далі піднявся і зі словами «я геть забув, що в нас запланована інша зустріч!» пересів зі своєю свитою за сусідній столик і просто відморозився від С&Ш. Всім одразу полегшало.

Якщо я довго сюди не пишу, це зазвичай означає, що я зловила обсесію на черговій темі для подкасту. Мудборд наразі виглядає якось так.

Як видно (а може й не видно) з колажу вище, я для подкасту освіжала в пам’яті Башляра — і ось у «Поетиці марення» він часто посилається на тексти такого собі Анрі Боско. Я знала про Боско тільки те, що його неодноразово номінували на нобелівку, і що попри це він опинився в теці забутих класиків. Цитовані уривки мені так сподобалися, що я одразу ж знайшла одне з першоджерел — роман The Dark Bough (фр. Un rameau de la nuit), і…

…дуже, дуже рідко трапляється така книжка, яка зносить весь твій постіронічний фасад пересиченого, бувалого читача — настільки твоя, що ти не знаєш, як у цьому зізнатися, щоб це не звучало як насмішка. «Я закохалася»?

Якщо ж обирати ярлик для самого роману, то його, мабуть, можна назвати «пасторальною готикою». Можна порівняти з The Return Волтера де ла Мера чи The Haunted Woman Девіда Ліндсея, але ті залишили мене плюс-мінус байдужою — а ось ця прованська fantastique, містична в найнебанальнішому сенсі слова, причарувала і не відпускає. Тут майже немає історії — це література скоріше про стан, ніж про події — і коли після блискучого саспенсу перших глав починає прокльовуватися сюжетна лінія, це навіть відштовхує.

Мені важко описати, що такого я знайшла в цій дивній книжці, яка фруструє своїм темпом і урочистими описами природи, і яка неприпустиму для художньої літератури кількість разів вживає слово «ферментувати». Можливо, це вабить синкретизм Боско: тут не просто буденне зіштовхується з вічним — тут живі католицькі святі блукають серед Панових німф. Можливо, це все спокій, який випромінює цей текст, попри його «темні» теми — власне, те, що демонструє Башляр у своєму трактаті про марення як «стан спокійної води в людині… прихисток простого, ідилічного, врівноваженого життя». А можливо, це те, що змусило одного читача поставити іншій книжці Боско одиницю з вердиктом «забагато натяків на магію у безкінечних рефлексіях». Дайте мені ВСІ книжки, які можна описати цією формулою. ВСІ. Власне, я б взагалі радила читати одну з глав (Altaїr) як окремий твір, бо це суцільна поезія: незрозумілий ритуал на закинутому кораблі, герметичні уривки з древніх папірусів. Тіні і Присутності.

Тішуся, що NYRB взялися потроху перекладати і популяризувати Боско; цей роман я читала в старому і не дуже вдалому перекладі 50-х, але все одно — десять читачів? д е с я т ь? Шкодую, що закинула французьку, бо деякі літературознавчі розвідки звучать тепер як абсолютні мастріди:
Henri Bosco et la poétique du sacré…
Henri Bosco: une poetique du mystere…
L’ombre de la coupure dans l’oeuvre de Henri Bosco…
Liturgie de la lumière nocturne dans les récits de Henri Bosco…
Les reflets, les échos et les ombres chez Henri Bosco: une étude du double obscur…

​​Контент для хардкорних любителів Бібліотеки (патронів і каво-спонсорів) — бонусний випуск про Аніму в творчості М. Джона Гаррісона. З камео Алана Ґарнера, Ґастона Башляра, Генрі Райдера Гаґґарда, квіткових німф, ундин та ароматних католицьких святих, і загальним вайбом «падай зі мною в кульбаби».

Навіть якщо вам все це не дуже цікаво, закликаю звернути увагу на Гаррісона. В нього недавно вийшла книжка Wish I Was Here: An Anti-Memoir, і це, на мою думку, одна з тих речей, яку особливо корисно прочитати письменникам, хоча для мене як для читачки це теж був дуже liberating текст.

​​The Gorge — дурнувате на багатьох рівнях кіно, але мене особливо вразила повна відсутність рефлексії при виборі акомпануючої поезії. Як відомо, голлівудські сценаристи знають тільки три вірші: «Озимандія» Шеллі, «Друге пришестя» Єйтса і «Порожні люди» Еліота (чекаю на появу фільму, який неіронічно цитуватиме всі три). Творці «Ущелини» обрали Еліота. За лором фільму, «порожні люди» — це монстри, що живуть, власне, у розщелині, але герой Майлза Теллера, снайпер і поет, пояснює, що в однойменному вірші йшлося про розгублених людей, які безцільно існують на межі життя і смерті. А далі дубовий сценарій нам легенько, ніби бейсбольною бітою, натякає, що головне — перемогти не тих порожніх людей, що живуть в ущелині і схожі на сплав Деві Джонса з Зеленим Лицарем, а порожню людину в собі (завдяки коханню!)

Не бачу нічого поганого в тому, що індустрія штампує святкові кросовери, і що крім «різдвяного бойовика» ми щороку матимемо романтичний екшен на День святого Валентина. Закидати таким high concept фільмам, що їхні герої страшенно нецікаві, і що пік їхньої нецікавості припадає на момент, коли вони вирішують перти проти системи — це теж якось несерйозно. Але мене все одно вразило, з якою байдужістю «Ущелина» ставиться до головної фізичної небезпеки в сюжеті. Спойлер (який не те щоб спойлер, якщо ви дивилися більше одного екшену про Стрьомну Засекречену Локацію): в ущелині розробляли біологічну зброю, стався витік, і тепер той, хто контактує з середовищем, може перетворитися на дендроїда чи якогось антропоморфного слизовика. Закохані герої дізнаються, що вони в групі ризику та протягом наступних днів можуть почати мутувати, і… нічого. Жодної думки про цю можливість, навіть жодного жарту про «чи кохала б ти мене, якби я став…?» Час карантину спливає, на рослину ніхто не перетворюється (клюквою героїня Тейлор-Джой була від початку). Звісно, це не боді горор і ніхто не мусить робити на цьому акцент — але дуже показово, що творцям геть не цікавий цей жахливий потенціал — перестати бути людиною — бо їм не цікаво те, що таке бути людиною.

Знову ж таки, вимагати від такого кіно, щоб воно щось там казало про г’юман кондішн — це забагато. Але що насправді образливо — це не те, що автори ставляться до своїх персонажів як до «порожніх людей»; це те, що вони так ставляться до глядачів. Один із інженерів Google порівнював модель користувача, створену на основі його інтернет-активності, з лялькою вуду — бо вона настільки достовірна, що людина реагує на все підсунуте алгоритмом так, як і було змодельовано. The Gorge — це фільм, адресований глядачу-моделі: такому, що бачить двох дуже привабливих акторів, і реагує «ого, хот», бачить видовищний норвезький ландшафт і констатує «вау, епік», etc. — і біда не в тому, що ані торс Теллера, ані норвезька долина не здатні самі по собі зробити глядачці добре; біда в тому, що «алгоритмічні» фільми бояться навіть на секунду зробити своєму, прости господи, споживачу погано — боляче — неприємно — гидко — незрозуміло, — встромити хоч одну булавку протягом цієї сесії нескінченного потурання.

Ця смілива литовська дівчина захищає нас від підземних монстрів, але ніхто не привітав її з днем народження:

​​Показала всім знайомим любителькам діорам, покажу і на загал: гляньте яку милу міні-бібліотеку продають! Судячи зі стилю, маю румбокс цього ж майстра/ині, це реально душевна річ, може хтось із вас теж захоче побалувати внутрішнього Крота з «Вітру в вербах».

Світлана дуже заінтригувала мене відгуком на новинку — містичний роман про Донбас «Стахановський рух», а тепер допомагає його автору зі збором. Для вас там — (хороше) передбачення і можливість виграти книжки!

https://send.monobank.ua/jar/3p25xDQmVJ

​​Що (ще) читала в лютому:

The Reign of the Evil One (фр. Le règne de l’esprit malin) Рамю. Класичне «в село приходить незнайомець; екчюаллі це антихрист». Словосполучення «натужно примітивний» може звучати дивно, але ось це воно — спроба поважного літератора зробити просту байку про добро і зло. Хаотичніший «Великий страх у горах» мені більше сподобався, але тут теж є хороший момент. Коли громада згуртовується навколо мутного (зате щедрого!) прибульця, він починає задовільняти потреби людей, «а коли потреб не було, він їх створював». Привіт багато кому в розвинутих демократичних країнах, хехе, як там права і свободи, не тиснуть?

Divorcing Сьюзен Таубес. У NYRB зазвичай дуже хороші передмови, а ця… дивна. Автор намагається змалювати Таубес як потенційно культову письменницю, бо вона була надзвичайно гарною жінкою трагічної долі і — подругою його матері, Сьюзен Зонтаґ? Це нерівний роман (оригінальна кострубата назва To America and Back in a Coffin йому б личила більше); героїня — американська єврейка, яку поплющило від суперечливих умов, які їй висувають суспільство, чоловік, батько, «ідентичність» etc. Розумію бажання апологетів маловідомих книг робити їм імідж прихованих шедеврів, але для деяких текстів те, що вони не дотягнули — частина їхнього шарму і трагізму, і згладжувати цей факт — це робити їм ведмежу послугу.

Through the Language Glass: Why the World Looks Different in Other Languages Ґая Дойчера. Думала, що буде черговий набір помірно цікавих фактоїдів, а отримала дуже насичений текст про вибрики лінгвістики протягом XIX–XX ст. Якщо коротко, Дойчер відслідковує, як вийшло, що науковці захопилися двома доволі безумними ідеями: спочатку думкою, що давні греки не бачили синій колір (бо не мали слова для його позначення), а потім — що деякі племена не розуміють концепції часу (бо не мають слова, ага). Після Башляра з його роздумами про граматичний рід річок і квітів було окремо цікаво читати главу про те, як рід іменників впливає на сприйняття світу носіями різних мов.

Playboy Констанс Дебре. Автобіографічний текст про бутчіфікацію і кризу середнього віку. Намагаюся зрозуміти, як вийшло, що, попри все, це більше схоже на якогось Селіна — а втім, Дебре хотіла бути одним із хлопаків, і їй це вдалося навіть на текстуальному рівні. Решту трилогії читати не буду, і думаю, що письменницю це б влаштувало: не подобатися — одне з тих прав, які вона якраз виборює.

​​Ще вмолотила The Madman’s Library: The Strangest Books, Manuscripts and Other Literary Curiosities from History — це скоріше подарункова/coffee table book, бо занадто швидко перескакує з теми на тему, але!

Завдяки їй я дізналася про існування ЦЬОГО, чим би воно не було, і ви тепер мусите:

​​А тут Лера зробила постійною рубрику, де вона розповідає маловідомі казки. Людина з театральним бекґраундом, тому це дуже артистично, угарно і яскраво (тища ідей для мейкапу як мінімум). Реально те, що треба слухати в найближчі дні замість ютуб-експертів.

https://www.instagram.com/lerany_snicket

Пропустила цей момент: тут титан постмодернізму Ласло Краснагоркаї дав коротке інтерв’ю в підтримку України і добряче проїхався по Орбану. Інтерв’юєр — автор гостросоціальних романів Харі Кунзру — теж підтримує Україну. Я це не до того, що треба вклонитися Мудрим Мужам за те, що осяяли нас своєю увагою, а до того, що — ось так сюрприз! — чітка моральна позиція не робить автора менш складним, менш цікавим, менш поліфонічним etc. Це те, чого я трохи торкалася в бонусі про моральний релятивізм.

​​Після Дойчера захотілося ще чогось захопливого про лінгвістику. Натрапила на Wordcrime, в якій спеціаліст з мовної криміналістики розповідає про свої кейси. Відірватися дійсно неможливо, але for all the wrong reasons. Олссон не дуже вправний оповідач, а самі випадки битовушні, з розв’язками, що лежать на поверхні, але це по-своєму затягує — те, як лінгвіст має наглядно довести те, що і так до абсурду очевидно. Наприклад, він змушений аналізувати:

- телефонну розмову в’язня з жінкою на предмет того, чи дійсно він просив її передати йому конверт з героїном (мужик для конспірації кілька разів по літерах каже слово «конверт», але у нього погано з правописом і виходить в кращому випадку emvilip);

- кореспонденцію іншого в’язня — педофіла, який пише своїй жертві листи, закодовані «поросячою латиною», і переконує слідство, що це листи до (повнолітнього) кєнта;

- щоденники вандала-палія, який там у деталях описує свої вчинки, але при арешті наполягає, що сфальсифікував інкримінуючі записи заради пустощів;

- листи керівництва лікарні до постраждалого від медичної недбалості пацієнта, де йому фактично відмовляються надати його записи, але формулюють це так, що з тексту неможливо зрозуміти, чи існують ці записи і чи має він взагалі право їх побачити.

Коротше, це не про якісь виняткові шпигунські випадки — це про концентровану суть сучасного світу: сци людям в очі, тільки не забувай повторювати, що ти — жертва обставин, і нехай ще доведуть зворотнє.

​​Сьогодні, як і багато хто з адмінок книжкових каналів, провела день із тематичним нонфіком. Історія про активістку Марту Годдард, яка змусила поліцію Чикаго впровадити чітку схему збору біоматеріалу у зґвалтованих жінок, дуже захоплива — хоча авторка занадто драматизує подальше «зникнення» Марти.

Але мене більше зацікавила одна побічна лінія цього журналістського розслідування. Досліджуючи те, як поліція зловживала владою, авторка вивчає архіви «Червоних загонів» — поліцейських підрозділів, члени яких просочувалися в потенційно дисидентські спільноти, в тому числі й феміністські. Оскільки зустрічі лівих гуртків у США, як і зараз, були переважно нудняком з суперечками про «теорію», шпигуни — щоб не повертатися до відділків із порожніми руками — нафантазовували у своїх рапортах паралельну реальність. Згідно одного такого рапорту, банда революціонерок-кошатниць (!) планувала теракти в Чикаго, а між нарадами вдавалася до диких лесбійських оргій. (Це як той анекдот про єврея і антисемітські газети, girl power версія.)

Останнім часом складно ідуть збори у знайомих. Знаю, що моя аудиторія і так завжди активно їх підтримує, тому не проситиму вчергове про ваші ₴ — але попрошу поширити банку на ваш вибір у себе в соцмережах, тому що дівчата змушені постійно покладатися на один і той самий пул людей (бачу навіть по результатах розіграшів) і закривати збори одна одній.

🐙 Світлана збирає на ремонт тачок і розігрує Лавкрафта

📜 Тамара збирає на павербанки і розігрує антикварний молитвослов

⚔️ Дар’я збирає на РЕБ і розігрує новинки видавництва «Стилет і стилос»

Буду дуже вдячна, якщо покажете щось із цих зборів друзям!

​​Продовжуючи вчорашню тему: біографії загадкових/забутих/ексцентричних жінок — мій улюблений сорт нонфікшну, який через важкодоступність інформації про героїнь часто перетікає в авто- або просто фікшн (див. наприклад A Ghost in the Throat). Ось невеликий список таких книжок, які я б хотіла прочитати — на випадок, якщо ви наразі маєте більше часу і натхнення, ніж я!

Lucy’s Nose (1992) — спроба відшукати правду про життя Люсі Р., однієї з «істеричних» пацієнток Фрейда, відомої дивними нюховими галюцинаціями.

To Anyone Who Ever Asks: The Life, Music, and Mystery of Connie Converse (2023) — біографія фолк-співачки, яка безслідно зникла в 70-х. Дізналася про неї з роману Кетрін Лейсі і була дуже заінтригована.

Alias Olympia: A Woman’s Search for Manet’s Notorious Model and Her Own Desire (1999) — про «Олімпію» Мане написані численні книжки, Мішель Лейріс навіть присвятив 300 сторінок ЧОКЕРУ Олімпії, але ким була модель, що позувала для картини?

Sister Thorn and Catholic Mysticism in Modern America (2013) — якщо шукати «margaret reilly nun», то Вікіпедія видає іншу черницю, яка паралельно реалізувала себе як… математикиня. Але мене цікавить ця: авторка книги натрапила на згадку про неї в якійсь замітці і була шокована — в США, в XX столітті була монахиня, що все життя мала стигмати? чому про неї нічого не відомо?

Mrs. Robinson’s Disgrace: The Private Diary of a Victorian Lady (2012) — я жадібно прочитала книжку Кейт Саммерскейл про ексцентричну лесбійку-яхтсвумен, що не розлучалася з ляльковим чоловічком, якого вона вдягала як свою маленьку копію. Цей нонфік від Саммерскейл теж звучить як те, що треба.

Heaven’s Bride: The Unprintable Life of Ida C. Craddock, American Mystic, Scholar, Sexologist, Martyr, and Madwoman (2010) — якщо вас не вабить цей підзаголовок, то що з вами не так?

girlhood is a spectrum