​​Я тут подумала:
- я люблю вас;
- ви любите кіно;
- ми всі любимо розвідку.

Тому докидую для майбутнього переможця бонусом ще таку кльову ілюстровану річ. Умови ті самі, банка та сама, покажіть друзям-кіноманам, лишилося два дні :)

UPD: зібрали! Дякую всім за оперативне закриття буксуючого збору, ви реально 🔥

Оскільки я обіцяла крутанути барабан 12-го і хтось міг не встигнути долучитися, я прийматиму до цієї дати на тих самих умовах скріни про поповнення збору Лободи здорової людини (Лери, яка допомагає Азову):

https://www.tgoop.com/angryangrier/16759

Всім ще раз велике дякую

​​Випадково влаштувала собі тематичний дабл-фічєр, обравши жовтневе чтиво за принципом «сподобалася назва» — а вийшло так, що обидва (дуже різних) твори не просто перегукуються як історії про примарність минулого, тишу і помсту, але й географічно є сусідами.

The Silence in the Garden — це поліфонічний роман того типу, який я найменше толерую: ну знаєте, такий, де на фоні Тривалої Сімейної Історії Будується Щось Масштабне — часто Собор, тут — Міст. Але до цих мовчазних ірландців, що живуть ізольовано на острові з живописними мегалітами і явно стережуть якусь сімейну таємницю, я навіть прив’язалася. А ще згадала, як парадоксально мене досі інтригують обкладинки — попри те, що я читаю з кіндла і півсекунди бачу лише їхні тьмяні версії (і ще півсекунди — інвертований відбиток такої тьмяної версії). У «Тиші в саду» є і обкладинка а-ля фолк-горор з оними мегалітами, і експресионістський синець, і тьотя в ночнушці, і сучасне трендове цейво, — і, можливо, вперше моя афантазійна срака не просто відкидає їх, а й точно бачить, що мало б бути натомість. Стос білої постільної білизни, складений так щільно, що нагадує сторінки велетенської книги. Зверху — все чисте, рівне й крохмальне, де-не-де легкий узор; чим нижче — тим «манускрипт» жовтіший, убогіший, пошарпаніший, абияк згорнутий, а внизу — міль, гниль і бурі плями. Тиша…

A Ghost in the Throat — це модний нині «автофікшн», який завжди легко висміювати, проте яка історія! Авторка — ірландська домогосподарка, мати чотирьох дітей — раптом ловить гіперфіксацію на романтичному епізоді локальної минувшини. А саме на тому, коли в XVIII столітті жінка на ім’я Ейлін знайшла серед поля тіло свого чоловіка Арта о’Лірі... Його застрелили солдати за наказом місцевого судді, який давно недолюблював гарячкуватого Арта. Ейлін набрала в долоні кров Арта, випила її і прокляла вбивць; її плач-прокляття увійшов в історію літератури, але сама «Темна Ейлін», поза цим епізодом, залишилася майже невідомою. Письменниця Дірен ні Гріфа хоче дізнатися хоч щось: чи вийшла Ейлін знову заміж? чи почувалася відомщеною, коли брат Арта поранив ненависного суддю — і той, після багатьох місяців страждань, помер? коли померла сама Ейлін? — і де похована? Тиша… Дірен заповнює цю тишу власними історіями — про памперси і молоковідсмоктувачі і кесареві розтини — і спроби між усіма цими процедурами знайти хоч щось, хоч натяк. Повторюся, легко сміятися над цим — жанром? підходом? — і легко сміятися конкретно над Дірен, яка тягне додому якісь уламки цегли, бо Вони До Неї Промовляють. Я теж підсміювалась. Але к моменту, коли авторка нарешті відпускає «Темну Ейлін» — бо навчилася любити таємницю, а не її розгадку — я полюбила саму авторку. Ну і, зрештою, взяти грант на книжку про класичну поему і натомість написати власну поему (да, про пісі-каки, і про сісі, і про, гм, вазектомію, але поему!) — це, як то кажуть, слей, квін.

Веду канал:
1) для душі,
2) щоб пушити збори дружніх каналів.

Знайома пані створила власне видавництво. Для мене це вже звучить приблизно як «створила філософський камінь», але тут і тематика, і дизайн – все просто меджик:

https://velorum-publishing.com.ua/

https://instagram.com/velorum_publishing

Попередній перегляд не підтягується, але тим більше інтрига, щоб перейти і подивитися, еге ж?

​​Я не користуюсь тіктоком і, виявляється, багато втрачаю. Дорога @angryangrier показала цікавий приклад еволюції забобонів у мережі: під абсолютно нейтральним відео зі спірографом хтось пише: «вибач». Це цілий тренд: під деякими «страшними» відео з умовною монахинею-Валаком люди пишуть «вибач, Ісус», але моя інформантка припускає, що деякі «вибач» адресовані зображеним страхіттям — «вибач, омини мене». Ну, ми всі бачили, як бабусі хрестяться від виду гівнярських футболок («прости, господи»), але що такого страшного/проклятого у фракталі? Чи це музичний супровід Вівальді так налякав нашого юзера? Коротше, хочу, щоб хтось це дослідив.

В часи, коли я ще була ютуберкою, хтось писав під черговим відео: краще б зробила якийсь геловінський контент! Ну ось, кінець жовтня, і у мене тут є щось, що, можливо, рахується як геловінський контент. Дописала одну чернетку, яку почала колись на фоні захоплення аудіопостановками (звідти й формат). Прикольно було для «мнемонічної вправи», яка фігурує в оповіданні, розпотрошити деякі штуки, що фонетично мене переслідували в дитинстві — хтось, імовірно, їх навіть упізнає.

А, забула. Попередній сеанс графоманії — на патреоні.

​​Мені не сподобався Talk to Me — я в принципі не дуже люблю горори з моралізаторськими нотками соціальної реклами, а тут вся стрічка — це заклик «говоріть із підлітками (про стосунки, смерть, самотність etc), інакше вони у своїх смартфонах-тіктаках остаточно здичавіють і говоритимуть із рукою». Але паралельно я натрапила на випадок, з якого можна було з зробили ідеальний приквел до цього фільму. До того ж — заснований на реальних подіях.

Коротше, я тут наново відкриваю для себе сюрреалістів, і дізналася про один епізод в історії їхнього двіжу, який стався у 1920-х — коли французи експериментували з різними там трансами і сеансами. Андре Бретон і ко не вірили в потойбічне; медіумізм був для них способом відкривати приховані творчі здібності учасників. Під час гіпнозу хтось співав, хтось складав вірші або малював.

Але надихаючі сеанси тривали недовго: поети почали пророкувати один одному смерть і говорити від імені (вигаданих?) убивць. Луї Арагон писав: «Тепер вони живуть лише заради цих моментів забуття — коли можна з вимкненим світлом, з відключеною свідомістю, говорити й говорити — як потопельники, яких витягли з води. Вони хочуть все довше перебувати в забутті». Декого з поетів ставало все важче розбудити. Вони втрачали вагу. Нарешті, в 1923-му Бретон вирішив покласти край цій практиці, бо під час чергового сеансу, який він проводив у величезному будинку для багатьох запрошених глядачів, поет Рене Кревель… зник разом із групою гостей. Ні, їх не засмоктало в потойбічний вимір: через деякий час сновиду Кревеля знайшли в якомусь чулані, де він диригував дуже стрьомною сценою — загіпнотизовані гості під його керівництвом намагалися повіситися на крюках для одягу. (Коли Кревель був підлітком, його батько скоїв самогубство в такий спосіб.)

Можна навіть зробити так, щоб у нашому приквелі магічну руку сюрреалістам привезла Шарлотта Вулф — дружня з ними лікарка з Німеччини, яка захоплювалася хіромантією і намагалася дати їй наукову базу. (Примітка: гендерно-неконформна єврейка-лесбійка! A24, тут сценарій сам себе пише!) Це, звісно, буде анахронізмом: Вулф потрапила до Франції і познайомилася з сюрреалістами лише в 33-му, через десять років після того, як вони припинили свої сомнамбулічні експерименти. Але ми ж тут художнє кіно знімаємо, кого це колише?

Кревель зрештою все одно наклав на себе руки — у 1935-му. Вважається, що однією з причин, що побічно призвели до цього, було моральне знесилення через гучний скандал між Бретоном і завітавшим у Париж радянським письменником Еренбургом. Еренбург звинуватив сюрреалістів у пропагуванні «педерастії, фетишизму, ексгібіціонізму» (і, звісно ж, рукоблуддя!), за що Бретон при зустрічі буквально дав совєтоїду по мордасах — тобто, вибачте, підняв на нього руку.

У попередніх випусках: З'їж волохату руку.

Моя подруга Катря знову розігрує авторські намиста для збору на ПНБ. Не можу не звернути вашу увагу на цю красу: https://www.tgoop.com/folklore21/808

Звісно ж, донатити можна і не претендуючи на виграш:
https://send.monobank.ua/jar/8bzGudcD6s

​​Сюрреаліст П’єр Мабій у своїй книзі про дивовижне згадує міську легенду, яка побутувала серед французьких інтелектуалів у 1938 році. Час від часу хтось із тусовки розповідав, що «знайомий його знайомого» подорожував десь за містом, і у нього зламалася автівка; поки він її лагодив, до нього заговорила місцева відьмоподібна старуха. «Гітлера, — сказала вона, — вб’ють наступного року. Не віриш, що я бачу майбутнє? Повіриш завтра, коли в цій самій автівці везтимеш труп!»

Чоловік не планує транспортувати нічиє тіло, і наступного дня, сидячи за кермом, він, можливо, ділиться історією про кумедну бабку з другом, якого взявся підвезти… аж раптом бачить, що той не дихає. Мабій пише, що цю байку йому розповідали з десяток разів. В одній із версій водієм був письменник Андре Жід. У версії, яку почув сам Жід, це був хтось із друзів Андре Бретона. Коротше, освічених французів зачарувала наївна історія про пророцтво: так сильно їм хотілося, щоб Гітлер уже сконав (і, як бонус, хтось із сюрреалістів). На її прикладі Мабій показує, як працює «колективний сторітелінг».

Пізніше в богемних кафе обговорювали вже не те, що пророцтво не справдилося — а те, що воно таки справдилося, а мертвого Гітлера підмінили двійником.

PS Малюнки там ухх які:

​​У соцмережі, раніше відомій як Twitter, люди діляться своїми улюбленими 10 weird little books (у відповідь на попередній флешмоб із 10 романами-цеглинами). Ось моя десятка книжок об’ємом до 150 сторінок: не обов’язково улюблених, але тих, що залишили враження виняткової химерності і компактності:

The Sons of Light Девіда Радкіна (80 с.)
Не п’єса, а чумний мікс фолк-горору і прото-Аронофської психодрами. Іноді я думаю, що безмежно вдячна Радкіну; іноді — що треба судитися з ним за моральну шкоду (особливо після того, як завдяки йому почала читати фрейдомарксиста Нормана О. Брауна із його теоріями про анальність зла).

Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (144 с.)
Багато чула про культового автора книжок-малюток Сесара Айру і його одержимих творчих героїв, але так і не змогла в них в’їхати; а ось Габер моментально зайняв у моєму серці місце, призначене якраз для таких новел.

Perlebryggeriet Єнню Вал (148 с.)
Зайшла зараз подивитися, що пишуть про неї на ґудрідз, а пишуть там наступне: "lots of piss, loved it", "not as much piss as i expected", "go piss girl". Без коментарів.

The Hungry Girls and Other Stories Патріші Ікінз (137 с.)
Цієї збірки не існує, вона примарилася мені на фоні мітельшмерца.

Ness Роберта Макфарлейна (72 с.)
Я б хотіла стати щасливою монеткою в кишені Роберта Макфарлейна (respectfully), щоб побувати в усіх тих хтонічних місцях, якими він подорожує. Але є великий шанс, що він «випадково» загубить мене в якійсь печері і напише про це чергову книгу.

The Witnesses Are Gone Джоела Лейна (80 с.)
Ні, я, звісно ж, люблю романи на 500+ сторінок про прокляті фільми, навіть подкасти про них записую. Але на фоні найкращих із них, ця новелка — їбуча нітроцелюлоза, iykwim.

Petit guide du XVe arrondissement à l’usage des fantômes Роже Кайуа (61 с.)
Побічний ефект від читання Кайуа: коли бачу характерні «плоскі будинки», уявляю собі описаних ним «створінь безкінечно тендітних». І тікаю.

They: A Sequence of Unease Кей Дік (94 с.)
Реалістичний химерний сон (sic!) в обгортці антиутопії. Повністю заслуговує на мікрокульт, який склався навколо неї в англомовному інтернеті.

On Ecstasy Баррі Коскі (96 с.)
Прочитала в пошуках натхнення перед записом подкасту про екстаз. Це одна з книжок серії Little Books on Big Ideas Мельнбурнського університету, де відомі автори нібито мають досліджувати різні абстрактні концепції. Драматург Коскі згадує, як він нюхав бабусині шуби, а потім подорослішав і поставив у Берліні копрофільську версію опери Лігеті. Дуже повчально!

A House at the Bottom of a Lake Джоша Малермана (118 с.)
Малерман водночас переоцінений (завдяки «Пташиному коробу») і недооцінений. З одного боку, це доволі безпечний підлітковий вірд, а з іншого — якийсь недосяжний для «серйозних» письменників рівень саудаде. Моя повага.

​​Ну і не можу не поділитися: у фб-групі, присвяченій М.Р. Джеймсу, хтось знайшов примірник його легендарних ghost stories — з дешевим цінником «через поганий стан». Поганий стан ін квешчн: хтось намалював всередині КОЗЛОНОГОГО КАКОДЕМОНА (прим.: у М.Р. Джеймса немає такого персонажа). Я вважаю, за подібне треба навпаки накидувати процент вартості.

​​Хто давно мене знає, той, можливо, пам’ятає період, коли у мене був серйозний краш на Джефа… ні, не Голдблюма, а мангуста. Мангуста Джефа, легендарного трикстера-криптида з острова Мен. Недавно вийшов фільм за мотивами того, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував випадок Джефа, і хоча стрічка виявилася симпатичною, це… не те. Навіть попри прекрасну озвучку самого Джефа: він говорить голосом Ніла Геймана.

Я розумію, чому творці вирішили зробити історію гротескною: гротеск — це очевидний вибір, коли йдеться про ексцентричну сімейку з донькою-черевомовицею і домашнім улюбленцем-полтерґайстом. Але — мимо. І справа навіть не в тому, що актори забагато кривляються, чи що в фільмі про острів Мен відсутній острів Мен. Просто єдиного автора, який міг би адаптувати таку історію для екрану (який, власне, і створив цілу антологію подібних історій), вже немає в живих.

Зате мене дуже потішило одне співпадіння. Я недавно згадувала історію юної Бернадетти Субіру, яка в гроті побачила діву Марію: та, власне, не представилася «я — діва Марія, enchanté!», вона сказала: «я — непорочне зачаття». Дівчина-підліток, яка начебто спілкувалася з Джефом, почула від нього: «я — п’ятий вимір». Коли я готувала подкаст про екстатичні досвіди, то частково спиралася на Артура Дейкмана з його поняттям «переносу реальності»: люди у змінених психічних станах «переносять» відчуття реальності, яким ми наділяємо матеріальний світ, на абстрактні ідеї. І тут навіть знамените "I saw God, she’s black" згасає на фоні «я бачила п’ятий вимір, і це мангуст».