А я тут написала щось нове! Останнім часом залипла на франкомовних творах про умовну «містичну природу» — Рамю, Боско (цей роман взагалі щодня згадую), тепер ось Жіоно. Я ще в юності читала його «Гусара на даху» про епідемію холери (стислий переказ: усе ригає), але почала знайомитися з його «пасторальними» творами, і це розйоб.

Шоб ви розуміли, робоча назва тексту була «У Пана за пазухою» — він про комфорт і дискомфорт на відкритих просторах, про історичний перехід від ghost stories до weird fiction, про неочікувану спорідненість Жіоно з Мекеном і Блеквудом, etc.

До речі, хто слухав цей бонусний випуск, пригадають, що в ньому йдеться про твори М. Джона Гаррісона, герої яких зіштовхуються з «зеленою жінкою». І я наводила приклади письменників, які в дитинстві дійсно мали схожі екстатичні експірієнси. Ну і що ви думаєте: в автобіографії Жіоно я натрапила на спогад про те, як він на горищі батьківського дому поклонявся «зеленій дамі» — плямі цвілі в формі жіночого силуету. Як і в квіткових жінках Містраля та Вільяма Шарпа, в цій було щось зловісне — там, де стіна облупилася до червоної цегли, посміхався вампірський рот «дами». І в романах Жіоно Мати-надПрирода не тільки заколисує, але й добряче дає людиськам просратися.

PS Тим часом метеозалежну мене поплющило від травневої погоди, зацініть лє символізм......

А стислий переказ «Пагорба» ось, на обкладинці першого американського видання.

В книжці про плітки натрапила на кумедну середньовічну байку. Чоловік вирішує перевірити доброчесність молодої дружини і ділиться з нею страшною таємницею: він щойно зніс два яйця, тільки анічичирк про це! Згодом до чоловіка доходить чутка, що він зніс п’ять яєць, і він докоряє дружині за пліткарство.

Сама байка — доволі відомий прототип сучасних жартів а-ля зіпсований телефон, «сидить Гоголь на суку» etc., але мене зацікавило трактування, яке їй дає літературознавиця. Вона пише: чому чоловік вигадує саме таку дивну історію? (В одному з варіантів оповідки він каже дружині, що з його живота вилетіла ворона.) Для дружини це звучить так, ніби він претендує на унікальну жіночу здібність давати життя. «Якщо вона мовчки вислухає цю новину, то ніби покірно погодиться з тим, що він перевершив її як жінку. Натомість вона відстоює власний тип авторитету: авторитету базікання».

Згадала свій випуск про птахів (йому вже рік, ого) і окремо той момент, що Елен Сіксу вважала деяких письменників-чоловіків представниками «жіночого письма».

​​Маю пропозицію для статечних людей: підтримати банку Катрі для медиків.

А для тих, у кого з грошима сутужно, є така пропозиція: підписатися на її акаунт із прикрасами, показати ці унікальні вироби друзям-іноземцям, додати той комірець-фриволіте в збережене, щоб зрештою колись замовити його і бути щасливим.

Були якісь там робочі плани на сьогодні, але відчуваю, що потребую літл тріт, тому тупо сідаю за книжку, яку автор улюбленого блогу описує як one of the oddest novels I have encountered in years, і з якої на мене дивиться капустяний Віллем Дефо.

Кожен другий допис у мене такий: а ось Катерина... а Катря... а наша Катруся... але що робити, коли всі жінки з цим іменем такі хороші й талановиті? (Зараз читаю нову Кеті Кітамуру в очікуванні нової Кетрін Лейсі, бтв.)

Це я до чого: сьогодні привітайте з днем народження шановну адмінку @echospaced донатом на допоміжну банку:

https://send.monobank.ua/jar/9A4HijSg5A

Якщо коротко: юнак переїжджає в закинутий сільський котедж, щоб відновитися після жахливого досвіду, пережитого під час антропологічної експедиції (малярійний це був досвід чи магічний — він і сам не розуміє). Панацеєю для героя стають середньовічні легенди, які він переповідає сам собі, перекручуючи їхню логіку і вплітаючи в них елементи власного життя. Ця повість — дійсно дивна штука, місцями дратівливо дивна, але стає дещо поступливішою, якщо згадати, яку роль відіграє для фантазії британців прийом time slip — і чому, наприклад, в чарівному фільмі Penda’s Fen (багато в чому спорідненому з «Бузиново-зеленою дівчиною») сучасний хлопець починає приймати свою інакшість лише після того, як йому примарюється прадавній місцевий вождь.

Timeslip-сюжети мало схожі на кринжові історії про «попаданців». Тут герої не стільки провалюються в часі, скільки усвідомлюють, що, як у відомому вислові, «минуле ще навіть не минуло», що на його релікти можна натрапити не тільки під час археологічних розкопок, але й під час самокопання. Про те, чому саме у Великій Британії так поширений літературний «зсув часу», написано багато всього (наприклад, у Hauntology Мерліна Коверлі, про яку @wdlndcreature недавно розповідала); якщо коротко, це часто пов’язують із специфікою заселення регіону, де кожна нова культура не так асимілювала стару, як нашаровувалася на неї.

Ці книжки, де герої усвідомлюють, що повторюють ролі якихось історичних/легендарних постатей, водночас моторошні і терапевтичні. Бо вони, з одного боку, свідчать, що та чорна вирва, в яку ти провалився, переповнена кістками тих, хто впав у неї до тебе, але з іншого обіцяють, що ти ніколи не будеш сам на сам зі своїми страхами, ти завжди зможеш спертися на історії своїх попередників. Зараз ця традиція здебільшого деградувала до банальних ретеллінгів, тому ці безумні твори 60-х і 70-х, в яких автори переплітали власні психічні брейкдауни з фантастичними версіями минулого, здаються ще ціннішими. Не буду переповідати тут дивовижну історію про те, як Алан Ґарнер написав своє «Червоне зміщення», знайдіть її в вищезгаданій Hauntology — вона того варта. А що стосується повісті The Girl Green as Elderflower, то її герой очевидно списаний автором з самого себе: один рядок «Особистого життя» на сторінці Рендольфа Стоу в Вікіпедії згадує через кому його самотність, алкоголізм, адикцію і неприйняття власної гомосексуальності. (І так, магічно-малярійний психоз у його біографії теж мав місце.) Мені окремо сподобалося, що письменник може натякнути, чим йому відгукуються байки про людей, які три/сім/тридцять років провели в скелі/під водою/в неволі у фей (тим, що їх можна прочитати як історії про депресію і відчуженість), але не опускається до того, щоб кричати про це прямим текстом, як ті автори, які ніби одразу включають до художнього тексту есей з розбором власних метафор (many such cases).

​​А ще згадала одну книжку цікавого формату, якою надихалася, коли рисерчила історії людей, що в екстатичних станах ніби переносилися в минулі епохи. Це історичний есей якраз про специфічно британське «нашарування» епох, але написаний він поетом, і автор ілюструє свої тези саме поезією — навіть я, доволі байдужа до жанру людина, знайшла там вірші, які тепер живуть у моїй уяві rent free: типу цього.

Без колл ту екшнів сьогодні:

https://send.monobank.ua/jar/8tx7hxQVQK

​​Типова ситуація: критики в захваті, читачі — в замішанні. Мене спочатку теж відвертало: я люблю експерименти з формою, але формальна побудова The Audition попахує не експериментом, а гім… е-е-е, gimmick’ом, себто трюкацтвом. Книжка складається з двох частин — в обох одна й та сама нараторка, акторка, що готується до найскладнішої ролі в своїй кар’єрі, але в першій частині вона запевняє нас, що одне важливе припущення про неї — брехня, а в другій без жодних пояснень представляє його як правдивий факт.

Цей фінт Шредінґера не робить «Прослуховування» складним — навпаки, книжка, на мій смак, занадто послужливо сама себе пояснює (що я недавно казала про авторів, які поспішають розтлумачити власні метафори?). Кітамура пересипає текст билицями, які мають на меті проілюструвати її ідею. В одній історії старий актор не здатний запам’ятати жодної своєї репліки, але глядачі думають, що він геніально зіграв розгубленість, в іншій — чоловік, якому остогидла власна родина, вирішує вдавати любов до дружини і знову в неї закохується; хлопець перетасовує стос книжок біля ліжка, щоб здавалося, що він іноді їх читає (хто з вас?). Ну, ви зрозуміли: створити певну видимість — це вже крок до того, щоб створити певну реальність, бла-бла.

У багатьох відгуках пишуть, що The Audition — занадто холодно-концептуальна вправа; мені теж спочатку здалося, що це якось надміру врівноважено для тексту про те, як фундаментальні фікції в житті людини дають тріщину. Але я походила з цією думкою і мені стало трохи тривожно. Бо що як ця книжка ще концептуальніша, ніж здається — що, як добру міну при поганій грі роблять не тільки її герої, але й письменниця? — бо тепер я підозрюю, що за «Прослуховуванням» може стояти дійсно болючий досвід, який Кітамура облягла в дуже стриманий, технічно вправний, нейтральний, андрогінний, «білий», Букеро-перспективний, I-am-perfectly-fine-thank-you-текст. Хочу, звісно ж, помилятися.

​​Хто в Берліні, сходіть послухайте дарк-кабаре гурт нашої К.!

Про Берлін: вранці після обстрілу 17-го пішла почитати західні медіа — що ж напишуть? І на The Guardian мене першим зустрів банер з підписом «A BERLIN AUDIENCE IS MOVED TO TEARS BY FAKE FAECES». Я не знаю, що там була за вистава (можливо, й хороша), і я не та людина, що жартуватиме про Entartete Kunst, але в той момент для мене це було так ЕМБЛЕМАТИЧНО: європейці. розчулені. штучними. фекаліями. Я реготала з цього, гортаючи наші новини, поки не розридалася.

Коротше, хочете побачити щось хороше (без «можливо») і відчути, що світ не остаточно з'їхав з глузду: приходьте. Безкоштовно.

Тим часом готується щось для патронів 🤫

​​Я: гуглю не сильно відомий еротичний роман.
Гугл: I'M HELPING

Яка хороша історія на тему:

https://www.tgoop.com/balticnoir/130

​​Іноді починаю думати, що класичний горор уже не подарує нових відкриттів — всіх, кого варто знати, я вже знаю — аж раптом… ну, ви в курсі.

***

Дуже приємна збірка оповідань нової для мене авторки. Переважно олдскульний психологічний горор про те, як людьми заволодівають деструктивні самонавіювання — юнак впевнений, що кошмар, який сниться йому щороку в один і той самий час, на цей раз його вб’є; жінка відчуває непоясненну гидливість до сліпого, який щодня проходить повз її вікно, і переконує себе, що він бажає їй зла; члени театральної трупи репетирують нову п’єсу і поступово перетворюються на своїх персонажів у реальному житті. Окремо сподобалися:

Hodge: брат і сестра фантазують про пригоди в доісторичних лісах. Одного дня під час відпливу вони знаходять на березі залишки лісу, схожого на місце з їхніх фантазій — і тут історія робить стрімкий розворот у царину weird’у. Видно, що на письменницю вплинули психоаналітичні теорії 1920-х, але вона демонструє якесь дуже делікатне їх розуміння, не схоже на механічне повторювання фройдівських каламбурів, характерне для пізнішого «психоаналітичного» горору. І взагалі вийшла хороша притча про дорослішання.

The Fountain: нещаслива в шлюбі жінка має єдину втіху — закуток саду з фонтаном, який вона починає сприймати як продовження себе. Мій любимий Башляр в одній своїй книзі про «психоаналіз стихій» писав: «Щоби дізнатися таємницю поета, достатньо спитати в нього — хто тобі миліший серед фантомів: саламандра, гном, ундина чи сильфіда?» (В іншій книзі він сформулював це питання так: «яка безкінечність тебе вабить — безкінечність моря, неба, глибин землі чи та, що сяє у вогнищі?») Він припускав, що належність творчої особистості до тієї чи іншої стихії може навіть продиктувати людині спосіб самогубства. Це оповідання — ідеальна ілюстрація до його теорій.

The Four Wallpapers: збірка закінчується трійцею оповідань про зв’язок людей з їхніми домівками, і «Чотири види шпалер», попри банальність сюжету (чергова «кам’яна плівка»: по мірі того, як у старому будинку знімають шари шпалер, події минулого відтворюються на очах у нових власників) — дуже яскрава річ. Я абсолютно не візуал, але чудово бачу це у вигляді навіть не фільму, а коміксу — багато кльових ефектів можна було б втілити.

Взагалі хороша була серія, шкода, що видавництво закрилося.

Бонусний епізод для шановних патронів і патронес уже вийшов!

Він про Ширлі Джексон і її улюблений троп, але Марина Гекторівна була б не Мариною Гекторівною, якби не приплела ще стосик дивних книжок. Наприклад:
- про те, як любовні романи ілюструють теорії Гайдеґґера;
- чому від відьом вимагали зізнань в тому, що вони сплять із демонами;
- як батьки прищеплюють дівчатам комплекс демонічного кавалера,
etc. etc.

https://www.patreon.com/posts/133093038
https://buymeacoffee.com/yourlocallibrary/domawipite

Прочитала відому новелу Ґесса The Pedersen Kid і подумала, наскільки поширений цей момент у психологічному горорі, коли сніг/снігопад стає індикатором розпаду психіки героя. Одразу згадуються Silent Snow, Secret Snow і I’m Thinking of Ending Things. Цікаво, чому така асоціація — ну, крім того, що це щільніша варіація brain fog.

Хто пам’ятає моє стареньке оповідання про співачку, яке я колись написала на хвилі захоплення Марком Фішером — там був дещо схожий момент. Коли загадкова співачка нарешті дає концерт, протаґоніст бачить, як прямо в приміщенні починає йти сніг — натяк на остаточну дисоціацію чоловіка, перед яким оживають старі VHS-кліпи з усіма артефактами і поміхами типу «снігу»/білого шуму.

Ви скажете: ти що, серйозно зараз поставила себе в один ряд з Вільямом Ґессом і Конрадом Ейкеном — а я скажу «ні, бачите ж, себе я поставила абзацем нижче…»

Прочитала для подкасту три біографії Ширлі Джексон (1975, 1988 та 2016) і не можу не поділитися історіями, які не ввійшли в епізод.

✦ Якось Ширлі дізналася від знайомих, що їхнього сусіда — поважного члена громади — затримало ФБР. Виявилося, що він був одним із найрозшукуваніших банківських грабіжників і жив під фальшивим ім’ям. На приліжковому столику в його спальні лежав недочитаний роман «Привиди будинку на пагорбі»; почувши про це, Ширлі одразу ж надіслала чоловіку у в’язницю ще одну копію книжки. Бандити теж мають право знати, чим все закінчилося!

✦ Чоловік Ширлі дуже любив фільм Freaks (1932) і часто розповідав, яким шоком для нього був перший перегляд. Одного дня, коли він знову ударився в спогади, Ширлі перервала його: «Любий, раніше я не хотіла тебе засмучувати, але це вже занадто… Такого фільму не існує!» Чоловік, звісно ж, заперечив — як це, не існує? Зараз принесу енциклопедію кіно і покажу тобі статтю. Він кинувся до своєї обширної бібліотеки, але на полицях з книжками, присвяченими кінематографу, не було жодної, де згадувалися б «Потвори». Стенлі дійсно засумнівався, чи не вигадав він цю знамениту стрічку. Насправді ж Ширлі заздалегідь пройшлася по полицях і сховала всі книжки, в яких ішлося про фільм. (Пранк був би ще епічнішим, якби улюбленим фільмом Стенлі був Gas Light…)

✦ Не про саму Ширлі, але смішно: якось вони з сім’єю зняли будинок, який належав Еріху Фромму, і з’ясували два дивних факти. По-перше, в кабінеті психоаналітика стояла подвійна кушетка. По-друге, в підвалі вони знайшли тисячі використаних станків для гоління — причому не звалені в купу, а розкладені на полицях уздовж стін. Я навіть боюся собі уявити, що керувало Фроммом...

✦ Хвилинка кринжі: один друг Ширлі, гей, згадував, що якось вона запропонувала «вилікувати» його. Чоловік, звісно ж, відмовився; проте схильна до міфоманії Ширлі потім розповідала, що він сам благав її переспати з ним, і що вона погодилася, але «ліки» не подіяли.

✦ Будучи багатодітною матір’ю, Ширлі виконувала стільки роботи, що іноді доходила ледь не до фуґи. Якось вона отримала поштову листівку від «напівграмотної людини з жахливим почерком, до того ж скупої — яка купує найдешевші марки». Ширлі не могла зрозуміти, хто відправник, і чому він вітає її з днем народження, коли до дати ще не один місяць. А потім зрозуміла, що вона сама відправляла листівку родичці чоловіка (ще один рутинний обов’язок), але в метушні адресувала її собі.

✦ А це сумне. Дорослий син Ширлі, Лоуренс, якось зайшов у вуду-крамничку і купив т. зв. goofer dust — «магічний порошок», нібито зроблений з могильної землі. Парубку пообіцяли, що порошок принесе йому гроші. Наступного дня йому подзвонив батько і повідомив, що Ширлі померла; їй було 48 років. Гроші Лоуренс дійсно отримав — кілька сотен доларів спадщини. Забобонний, як і мати, він завжди запитуватиме себе, чи не спричинив він її смерть.

​​Найсмішнішу (в поганому сенсі) книжку року знайдено. Було б реально цікаво почитати, як алгоритми впливають на творчість і саморепрезентацію митців, але Filterworld — це митарства рівня «одного ранку я прокинувся і не впізнав свій Spotify…» та «в якийсь момент всі кав’ярні стали виглядати однаково…» Автор побивається через те, що Netflix «вгадує» колір шкіри юзера і підсовує йому банери фільмів з акторами відповідної раси; я б теж вгадала колір шкіри автора, навіть не знаючи, що він Кайл, бо таких страждань через white people problems ще не зустрічала. (А ще завжди веселить, як люди, що повторюють мантру «мистецтво має бути конфліктним/субверсивним/викликати обурення» силуються назвати конкретні приклади.)

Нє: те, що у когось на фоні видалення улюбленої пісні зі стримінгу стається криза ідентичності — це валідна тема для есеїв, але…

Десь на половині почало здаватися, що це бздить дуже знайомим типажем твіттерських американців, і я просто з цікавості зайшла на його акаунт. І чуйка не підвела: в березні 2022-го, поки ви переживали весь той жах і невідання, Кайл написав статтю про те, що «війна в Україні — це перша TikTok-війна», і що ми замість «автентичного» документування її жахів створюємо «естетичний клікбейт» для західної аудиторії. Знаєте, я не така вже мразь; я не бажатиму Кайлу і йому подібним пережити першу громадянську TikTok-війну. Але раптом вони її все-таки отримають — нехай покажуть, як треба переживати автентично.

Ці книжки виглядають, як фейкові артефакти проєкту Scarfolk (чи як черговий кринжовий жарт про нідерландську мову і інсульт), але вони реальні. Ось тут історія про те, як деякі молодші класи в Британії 60-х вчилися читати за допомогою експериментальної абетки, а потім дітей без пояснень переводили на нормальну систему. Артур Мекен на мінімалках: уявіть, в шість років до вас приходить учителька, яка показує вам спеціальні літери Акло, але подорослішавши, ви усвідомлюєте, що більше ніхто про таке не чув; всі сміються і думають, що ви це вигадали. (А ще у вас тепер на все життя проблеми з правописом, але то вже таке!)