В мережі вже декілька тижнів бурлять говна навколо постів та відео ТрОшників, які відмовляються сидіти на нулі бо "недостатньо навчені та екіпіровані". Хтось їм співчуває, але більшість "ніхуясє воїнів" чморить і розповідає за "сцикунів які хотіли відкосити від мобілізації".

Хотілося б висловити свою, чисто суб'єктивну думку сформовану реаліями війни та спілкуванням з бійцями ТрО та лінійної піхоти на нулі.
Для розуміння проблеми збройників (бо звернення також пишуть служаки регулярних з'єднань) потрібно розуміти як виглядає зараз війна для піхоти.

Ти сидиш на назначеному рубежі оборони, окапуєшся, по тобі єбошат танки і арта. Якщо є офіцер, допустім старший ВОПа, який шарить як давати координати, то можливо по підарах буде отвєтка. Таких офіцерів на приблизно 10 позиціях де гостював — я бачив трьох. Ніяких джавелінів на позиціях нема і буть не може. Чому? Я не знаю. Вроді як їх мало б бути багато, а реальність виглядає як 22 пускачі на БРИГАДУ. Це абсолютно точна інформація, але ви можете мені не вірить.

В місцях без толкового офіцера ніякої отвєтки по підорам не буде, просто тому, що ніхто не може дати адекватні точки на карті куди накривать. По результату в підрозділі на нулі постійні 300ті і 200ті. А ефективність підрозділу рівна 0. Це російська рулетка з дуже великим барабаном (якщо піхота добре окопалась, або з маленьким — якщо рить траншеї релігія не дозволяє).

Десь після тижня такого сидіння і перших двухсотих мобілізовані починають розуміть, що для них війна не COD, точніше вони в цій війні нєпісі, яких розстрілюють спеціалісти противника. І починаються бунти. На моменті бунтів всякі воїтєлі починають розказувать, як треба порозпускать ТрО. При чому серед цих "воїтєлєй" є комічні персонажі типу Марусних ведмедів. Скільки там у вас було двухсотих в перший же вихід? Десяток? Завалили б єбала уже свої, горе-спецназ.

Які є конструктивні рішення цієї проблеми? По-перше готувати особивий склад до реалій війни, учить правильно копать і обладнувати позиції під СОП. Бо окопчики по коліно ранять моє сєрдєчко. А по-друге видавати блять хоча б одну установку здатну ефективно боротись з танками на ВОП. Бо ситуації коли виїжджає танк, а працювати по ньому нема з чого — буденність. В результаті танки відчувають безкарність і відстрілюють по 10 снарядів за раз. Також є інфа що на деяких ділянках погано працює ПВО, але я такого не бачив. Наші ПВОшники вєздєсущі зіга їм за це (ну і ПЗРК не можна давати піхоті, бо позбивають своїх же, перевірено досвідом).

Особливість середньостатистичного піхотинця в тому, що йому глибоко похєру на видане майно. Прогулюючись прифронтовою посадкою знайшов одноразову протитанкову гранату "Матадор". Сам тубус був пошкоджений осколками, тому довелось сконструювати СПУ(х) з палки і шнурка. Граната полетіла в єбєня, можливо я бомбив дітей Дамбаса.

Оскільки в нашому суспільстві, де військова цензура заткнула всім писки, не прийнято озвучувати очевидні речі, написане нижче вас може шокувати. Приберіть від екранів вагітних ветеранів Афганістану.

Так от. В Сєвєродонецьку закінчують формувати оточення і судячи з заяв командування намічається Азовсталь для бідних. Якщо особовому складу наявних там підрозділів не є очевидною ця істина, раджу перевірити оперативні карти ще раз.

Питання в тому, чи вартий Сєвєродонецьк ще пари тисяч полонених.

Взагалі стратегія зливати найбоєздатніші війська така собі, на троєчку.

Забавно, вперше я побачив вогні пожеж і артобстрілів саме в селищі Піски. Ішов дорогою від Республіки Міст глибокої ночі, а зліва увесь обрій був в вогні, розриви приходили саме там куди йшли ми. Прекрасне видовище, заворожує. Страху нема, ти дивишся на це як на стихію, здається ніби можна простягнути руку і торкнутись вогню, як водоспаду. Щось гарніше то хіба кривавий захід сонця, або випалювання фосфором противника вночі.

Сьогодні місце де ми йшли це поверхня Місяця, а безпечний Міст куди прилітало раз в сто років — роздовбаний чуть більше ніж повністю. Схоже, Піски падають. Хто вчергове обісрався і чому там нема арти — питання риторичні. Для мене це село завжди було Початком, монументом добровольчому руху, землею яка ховала нас на нічні виходи і легко стелилась під ногами додому. Чи шкода? Так.

Але ці всі символи і землі не варті нічого без людей, мені приємно що мої друзі рубаються зі мною разом, а не героїчно лишились обороняти свій дім, Херсон.

Марік, Піски, Сєвєр — можна відкотить назад, а от двухсотих не відкатиш.