Forwarded from гобітська книгарня
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Про користь любові до сніданків під історичні канали і мюзікли.
Ще декілька років тому я практично не знала історію. Ну, тобто, щось базове з історії України і могла б пригадати з університетського курсу, але виключно загальні штуки. Найгіршою справа була з датами: якщо я вгадала хоча б сторіччя вірно - то вже був шалений успіх.
Тим парадоксальнішим прозвучав діалог в моїй голові, коли в бріджертонівській "Герцог і я" побачила фразу про те, що Саймон думав пожити в Америці, але вирішив, що там надто неспокійно: "А, ну да, якщо ми говоримо про короля Ґеорґа, то мова про часи американської революції - Лафайєт, Вашингтон, незалежність від імперії, конституція, ото всьо...". І справа не в тому, що я одним клацанням пальців перетворилась на знавця історії - ні, я просто подивилась "Гамільтона". Так вже вийшло, що 3 рази за ці два роки (плюс, якісь окремі пісні значно більше, ніж хотіла).
Взагалі, феномен цього мюзікла мені все ще виглядає магією поза Гоґвартсом. Самі подумайте - шоу в стилі хіп-хоп про батьків-засновників?.. Але й досі бачу посилання на нього в поп-культурі - хоча перша вистава пройшла 10 років тому. І це ми ще зараз опустимо те, що я зловила страшенний краш на Томаса Джефферсона...
І мені цікаво, а чи буде у України такий час, коли власна історія цінуватиметься настільки сильно, що щось, засноване на реальних подіях, ставатиме поп-культурним феноменом? І щоб не потрібна була пояснювальна бригада, і щоб вестернер, що побачить-почує це, скаже "вау! Тепер я цих невпинних українців розумію значно краще!"?
А на відео - мій, мабуть, улюблений номер з "Гамільтона". Це соло, власне, короля Ґеорґа III(якщо що, слина в кадрі навмисна, щоб підкреслити загальновідомий факт про те, що зозуленька у пана короля була слабо закріплена... Ну, тобто, він правда був несповна розуму, підтверджено клінічно) у виконанні абсолютно космічного Джонатана Ґроффа. І в ньому йдеться про реакцію короля-самодура на бажання Штатів отримати незалежність і вийти з-під корони. Особливо відзначу фразу про "Я вбʼю твоїх друзів і сімʼю, щоб нагадати про свою любов" - типово імперська поведінка, і десь я щось схоже вже точно бачила - як і бажання боротись за субʼєктність, незалежність і майбутнє.Вперше це шоу я дивилася вже за часів повномасштабки, тож резонувала вся історія мені добряче.
Вийшов практично #Довгопост_на_вихідні - а я ж усього лише хотіла класну пісню запостити (обережно, вона страшенно липне!)
https://youtu.be/ukfNXFgUEiU?si=vto5cqFUwIkhNKAb
Ще декілька років тому я практично не знала історію. Ну, тобто, щось базове з історії України і могла б пригадати з університетського курсу, але виключно загальні штуки. Найгіршою справа була з датами: якщо я вгадала хоча б сторіччя вірно - то вже був шалений успіх.
Тим парадоксальнішим прозвучав діалог в моїй голові, коли в бріджертонівській "Герцог і я" побачила фразу про те, що Саймон думав пожити в Америці, але вирішив, що там надто неспокійно: "А, ну да, якщо ми говоримо про короля Ґеорґа, то мова про часи американської революції - Лафайєт, Вашингтон, незалежність від імперії, конституція, ото всьо...". І справа не в тому, що я одним клацанням пальців перетворилась на знавця історії - ні, я просто подивилась "Гамільтона". Так вже вийшло, що 3 рази за ці два роки (плюс, якісь окремі пісні значно більше, ніж хотіла).
Взагалі, феномен цього мюзікла мені все ще виглядає магією поза Гоґвартсом. Самі подумайте - шоу в стилі хіп-хоп про батьків-засновників?.. Але й досі бачу посилання на нього в поп-культурі - хоча перша вистава пройшла 10 років тому. І це ми ще зараз опустимо те, що я зловила страшенний краш на Томаса Джефферсона...
І мені цікаво, а чи буде у України такий час, коли власна історія цінуватиметься настільки сильно, що щось, засноване на реальних подіях, ставатиме поп-культурним феноменом? І щоб не потрібна була пояснювальна бригада, і щоб вестернер, що побачить-почує це, скаже "вау! Тепер я цих невпинних українців розумію значно краще!"?
А на відео - мій, мабуть, улюблений номер з "Гамільтона". Це соло, власне, короля Ґеорґа III(якщо що, слина в кадрі навмисна, щоб підкреслити загальновідомий факт про те, що зозуленька у пана короля була слабо закріплена... Ну, тобто, він правда був несповна розуму, підтверджено клінічно) у виконанні абсолютно космічного Джонатана Ґроффа. І в ньому йдеться про реакцію короля-самодура на бажання Штатів отримати незалежність і вийти з-під корони. Особливо відзначу фразу про "Я вбʼю твоїх друзів і сімʼю, щоб нагадати про свою любов" - типово імперська поведінка, і десь я щось схоже вже точно бачила - як і бажання боротись за субʼєктність, незалежність і майбутнє.Вперше це шоу я дивилася вже за часів повномасштабки, тож резонувала вся історія мені добряче.
Вийшов практично #Довгопост_на_вихідні - а я ж усього лише хотіла класну пісню запостити (обережно, вона страшенно липне!)
https://youtu.be/ukfNXFgUEiU?si=vto5cqFUwIkhNKAb
YouTube
Hamilton - You'll Be Back
Герцог і я - Джулія Куїнн (Бріджертони, книга 1)
Важко собі уявити книгу, що більше б пасувала настрою до дня Валентина. Хоча ні - насправді, легко, але Джейн Остін в мене у весняних списках, тож маємо, що маємо.
А маємо тут ми троп з фальшивим залицянням - бо книга розповідає про Дафну Бріджертон, що все хоче знайти собі чоловіка, і герцога Гастінґса, що уникає шлюбу всіма можливими способами. На позиціях другорядних персонажів - сімʼя, друзі і, звичайно, леді Віслдаун, що за всіма спостерігає.
Почнемо з того, що розповідати про книгу у відриві від серіалу неможливо. Тобто, колись, до 2020 року (чи коли там перший сезон виходив?) і можна було б, та не зараз - надто вже все яскраво-меметичне там. І так, серіал я дивилася майже одразу після виходу, тож до книги очікування були скажені - типу, що ж тоді в книгах має бути, якщо на екрані все так епічно? Та тепер маю відчуття, що книжкова версія - то просто щось на кшталт лібрето до серіалу: в нас фігурують виключно головні персонажі і буквально пара другорядних, і це мені практично розбило серце - бо дуже не вистачало побічних ліній, історій яскравих персонажів, хитрощів і пасивно-агресивних (читати - згідно з правилами тодішнього етикету) діалогів. Просто шалено не вистачало королеви Шарлоти - бо, здається, саме вона (ну, може, на пару з леді Денбері) генерувала значний шматок шарму і лулзів, а ще показувала, що те вище суспільство, що нам демонструється - справді вище нема куди.
Але ті персонажі, яких нам показали, теж мене повністю не задовільнили. Окей, Дафна з Саймоном - ще куди не йшло, але взаємозвʼязки інших героїв трохи сумні. Вайолет, матір Дафни, в книзі показа нам значно грубшою і прагматичною, ніж я звикла її бачити, і це було дуже неприємним відкриттям. Той же Ентоні виглядає катастрофічно істеричним (хоча показане непогано ілюструє тезу з "найчервонішої з троянд", про те, що раніше саме на чоловіках висіла задача емоційної робота і бажання спадкоємців).
Висновки. Чи буду я читати серію далі? Поки що не певна, хіба що в моменти, коли почуватимусь вразливою, і терміново потребуватиму естрогенних читань. Чи буду далі дивитись серіал? Майже напевно так, хоча і продемонстрований нам кокошнік в тизері нового сезону піднапряг (та, все ж таки, спочатку розберусь в ситуації, а вже потім хейтитиму).
Важко собі уявити книгу, що більше б пасувала настрою до дня Валентина. Хоча ні - насправді, легко, але Джейн Остін в мене у весняних списках, тож маємо, що маємо.
А маємо тут ми троп з фальшивим залицянням - бо книга розповідає про Дафну Бріджертон, що все хоче знайти собі чоловіка, і герцога Гастінґса, що уникає шлюбу всіма можливими способами. На позиціях другорядних персонажів - сімʼя, друзі і, звичайно, леді Віслдаун, що за всіма спостерігає.
Почнемо з того, що розповідати про книгу у відриві від серіалу неможливо. Тобто, колись, до 2020 року (чи коли там перший сезон виходив?) і можна було б, та не зараз - надто вже все яскраво-меметичне там. І так, серіал я дивилася майже одразу після виходу, тож до книги очікування були скажені - типу, що ж тоді в книгах має бути, якщо на екрані все так епічно? Та тепер маю відчуття, що книжкова версія - то просто щось на кшталт лібрето до серіалу: в нас фігурують виключно головні персонажі і буквально пара другорядних, і це мені практично розбило серце - бо дуже не вистачало побічних ліній, історій яскравих персонажів, хитрощів і пасивно-агресивних (читати - згідно з правилами тодішнього етикету) діалогів. Просто шалено не вистачало королеви Шарлоти - бо, здається, саме вона (ну, може, на пару з леді Денбері) генерувала значний шматок шарму і лулзів, а ще показувала, що те вище суспільство, що нам демонструється - справді вище нема куди.
Але ті персонажі, яких нам показали, теж мене повністю не задовільнили. Окей, Дафна з Саймоном - ще куди не йшло, але взаємозвʼязки інших героїв трохи сумні. Вайолет, матір Дафни, в книзі показа нам значно грубшою і прагматичною, ніж я звикла її бачити, і це було дуже неприємним відкриттям. Той же Ентоні виглядає катастрофічно істеричним (хоча показане непогано ілюструє тезу з "найчервонішої з троянд", про те, що раніше саме на чоловіках висіла задача емоційної робота і бажання спадкоємців).
Висновки. Чи буду я читати серію далі? Поки що не певна, хіба що в моменти, коли почуватимусь вразливою, і терміново потребуватиму естрогенних читань. Чи буду далі дивитись серіал? Майже напевно так, хоча і продемонстрований нам кокошнік в тизері нового сезону піднапряг (та, все ж таки, спочатку розберусь в ситуації, а вже потім хейтитиму).
А це пан Ґаррус нагадує про існування папки з підбіркою книжкових і коло-книжкових каналів, де можна знайти багато цікавого і приємного :)
Шпигунське узбережжя - Тесс Ґеррітсен
Хоч це і четверта книга Тесс з того ознайомчого пака, що позичили мені прекрасні Юля з Ігорем, та все ще щиро вважаю, що продовжую тільки знайомитись з авторкою. Можливо тому, що три з чотирьох були всі в різних жанрах, я хз... Та загальна тенденція в моїх реакціях проглядається - тож про це і поговоримо.
Меґґі - звичайна шістдесятирічна фермерка, що живе в своєму тихому містечку, вирощує курей, приятелює з сусідами і ходить обмінюватися плітками до групи таких же пенсіонерів, як і вона (хоча вони це звуть книжковим клубом). Опустимо той факт, що вона - колишня оперативниця ЦРУ... І вона б теж його опустила б, якби не знайшла якось дуже показово розстріляний труп жінки на своїй підʼїзній доріжці.
Це непогана історія. Тримала в напрузі, сторінки горталися з нормальною швидкістю, було щиро цікаво, що буде далі... Але воно все ще виглядало мені вторинним - абсолютно нічого такого, що я б не бачила до того. В якийсь момент неілюзорно запахло "клубом убивств по четвергам", і авторка навіть намагалась додати і трошки описів їжі, місцевого колориту - всього того, що ми вже бачили в книгах, поміркованих cozy без привʼязки до жанру. Та проблема в тому, що Ґеррітсен пише ну дуже на серйозних щах - і це стає серйозним недоліком. Жодної краплинки гумору - хоча і видно, що в деяких моментах вона правда намагалась.
У висновку... Поцінувачам жанру, а тим паче - поцінувачам авторки, - це мастрід. Обʼєктивно кажучи - захоплююча історія, і якщо не бути прискіпливою мною, яка перечитала-передивилась дофіга всього детективного - зайде, як ріднесеньке. Мені ж вона трохи не дотягнула по всім параметрам, та готова зійтись на тому, що просто Ґеррітсен - не зовсім моя авторка, і це нормально (хоча про читання не шкодую, і тим паче - не виключаю для себе того, що продовжу її читати, як мінімум - Ріццолі і Айлз). Хорошилови - дякую вам, котички!
Хоч це і четверта книга Тесс з того ознайомчого пака, що позичили мені прекрасні Юля з Ігорем, та все ще щиро вважаю, що продовжую тільки знайомитись з авторкою. Можливо тому, що три з чотирьох були всі в різних жанрах, я хз... Та загальна тенденція в моїх реакціях проглядається - тож про це і поговоримо.
Меґґі - звичайна шістдесятирічна фермерка, що живе в своєму тихому містечку, вирощує курей, приятелює з сусідами і ходить обмінюватися плітками до групи таких же пенсіонерів, як і вона (хоча вони це звуть книжковим клубом). Опустимо той факт, що вона - колишня оперативниця ЦРУ... І вона б теж його опустила б, якби не знайшла якось дуже показово розстріляний труп жінки на своїй підʼїзній доріжці.
Це непогана історія. Тримала в напрузі, сторінки горталися з нормальною швидкістю, було щиро цікаво, що буде далі... Але воно все ще виглядало мені вторинним - абсолютно нічого такого, що я б не бачила до того. В якийсь момент неілюзорно запахло "клубом убивств по четвергам", і авторка навіть намагалась додати і трошки описів їжі, місцевого колориту - всього того, що ми вже бачили в книгах, поміркованих cozy без привʼязки до жанру. Та проблема в тому, що Ґеррітсен пише ну дуже на серйозних щах - і це стає серйозним недоліком. Жодної краплинки гумору - хоча і видно, що в деяких моментах вона правда намагалась.
У висновку... Поцінувачам жанру, а тим паче - поцінувачам авторки, - це мастрід. Обʼєктивно кажучи - захоплююча історія, і якщо не бути прискіпливою мною, яка перечитала-передивилась дофіга всього детективного - зайде, як ріднесеньке. Мені ж вона трохи не дотягнула по всім параметрам, та готова зійтись на тому, що просто Ґеррітсен - не зовсім моя авторка, і це нормально (хоча про читання не шкодую, і тим паче - не виключаю для себе того, що продовжу її читати, як мінімум - Ріццолі і Айлз). Хорошилови - дякую вам, котички!
...Перефразовуючи відому фразу, "Хочеш насмішити своїх підписників - повідом їм про те, що більше не збираєшся купляти книжок найближчим часом".
В фільмі "Kill your darlings" є шикарний епізод, де учасники групи "Нове бачення", втомившись від рафінованості речей, яким вчать їхні професори, влізають вночі в бібліотеку, і в вітринах замість класики лишають книги, які вважались забороненими і порнографічними - в тому числі і твір Генрі Міллера. Після того я поставила собі приміточку його почитати. І от заходжу я, значить, на сторінку барахолки в фейсбуці, і бачу в свого улюбленого продавця "Нексус" - і ще "Дорогу" Кормака Маккарті. "Без проблем," - каже продавець, "з радістю вам відправлю - але всі 7 книг на фото - це один лот, а значить, ціна 700 гривень - то за все разом". А так як я в нього купляла вже не вперше (а смаки в нас максимально сходяться), то він ще й вирішив, що я та сама людина, якій ще можна книгу про Бенксі запропонувати - і, вочевидь, не помилився.
Заспокоюю себе тим, що я все одно пообіцяла собі в 2025 читати більше сучасної класики (і не тільки української), але офіційно заявляю, що місце на поличках в мене взагалі і повністю закінчилось.
В фільмі "Kill your darlings" є шикарний епізод, де учасники групи "Нове бачення", втомившись від рафінованості речей, яким вчать їхні професори, влізають вночі в бібліотеку, і в вітринах замість класики лишають книги, які вважались забороненими і порнографічними - в тому числі і твір Генрі Міллера. Після того я поставила собі приміточку його почитати. І от заходжу я, значить, на сторінку барахолки в фейсбуці, і бачу в свого улюбленого продавця "Нексус" - і ще "Дорогу" Кормака Маккарті. "Без проблем," - каже продавець, "з радістю вам відправлю - але всі 7 книг на фото - це один лот, а значить, ціна 700 гривень - то за все разом". А так як я в нього купляла вже не вперше (а смаки в нас максимально сходяться), то він ще й вирішив, що я та сама людина, якій ще можна книгу про Бенксі запропонувати - і, вочевидь, не помилився.
Заспокоюю себе тим, що я все одно пообіцяла собі в 2025 читати більше сучасної класики (і не тільки української), але офіційно заявляю, що місце на поличках в мене взагалі і повністю закінчилось.
Дивним чином, читання "Царівни" викликає в мене дуже особливу злість. Ні, не на твір, і тим паче - не на Кобилянську.
Я настільки звикла сприймати класичну українську літературу в парадигмі "книги про скрутне життя селян", якою так пхали мене в школі, що тепер, навіть знаючи, що все виглядає зовсім іншим чином (і нехай будуть пану Семківу ще багато років здоровʼя і щастя), досі складно вкласти в голову нову інформацію. А потім відкриваю твір, де головна героїня - звичайна, здавалось би, жінка, роздумує про фемінізм, детермінізм, класичну літературу і долю нації - і щиро офігіваю в найкращому з сенсів.
Сподіваюсь, нині з освітньою програмою значно краще, ніж 20 років тому. А вже роботу над собою я проведу - просто потрібно буде трохи часу.
А на картинці - "я мало коли відмічаю стікерами, і тим паче - виділяю влучні цитати" - царівна едішн.
Я настільки звикла сприймати класичну українську літературу в парадигмі "книги про скрутне життя селян", якою так пхали мене в школі, що тепер, навіть знаючи, що все виглядає зовсім іншим чином (і нехай будуть пану Семківу ще багато років здоровʼя і щастя), досі складно вкласти в голову нову інформацію. А потім відкриваю твір, де головна героїня - звичайна, здавалось би, жінка, роздумує про фемінізм, детермінізм, класичну літературу і долю нації - і щиро офігіваю в найкращому з сенсів.
Сподіваюсь, нині з освітньою програмою значно краще, ніж 20 років тому. А вже роботу над собою я проведу - просто потрібно буде трохи часу.
А на картинці - "я мало коли відмічаю стікерами, і тим паче - виділяю влучні цитати" - царівна едішн.
По-перше, приїхав перший подарунок мені до дня народження, а до 3 березня - трохи менше ніж 2 тижні. Зробила вольове зусилля, і вирішила його в той день і відкрити - як і інші, якщо інші будуть.
А в коробці, що трохи менша - дещо, що купила спеціально для розіграшу до мого дня народження, і так - там жирненький товстунець. Трохи хвилююсь, бо зазвичай я та, хто кидає гроші і репостить збори перевірених-рідних, а не влаштовує. Сподіваюсь, заінтригувати вийшло, а я поки що спробую розібратись в тому, як працюють допоміжні банки :)
ПС - погортала отриману цеглинку на 700+ сторінок, і тепер думаю, що хочу її в вішліст :)
А в коробці, що трохи менша - дещо, що купила спеціально для розіграшу до мого дня народження, і так - там жирненький товстунець. Трохи хвилююсь, бо зазвичай я та, хто кидає гроші і репостить збори перевірених-рідних, а не влаштовує. Сподіваюсь, заінтригувати вийшло, а я поки що спробую розібратись в тому, як працюють допоміжні банки :)
ПС - погортала отриману цеглинку на 700+ сторінок, і тепер думаю, що хочу її в вішліст :)
Двір шипів і троянд - Сара Дж. Маас
От не збиралась я в ДШІТ влізати, не-зби-ра-лась. Та, з одного боку, було завдання марафону (яке я все одно не встигла вчасно виконати), з іншого - моє щире бажання бути якщо не дотичною до великих явищ в поп-культурі - то хоча б в них шарити. Ну а пані Маас нині іконічна фігура, тож чом би й ні...
Ретелінг "Красуні і чудовиська". Фейра вбиває вовка, щоб прогодувати свою непутящу сімʼю, за що її забирають у землі фейрі в покарання - хоча доволі швидко воно таким перестає виглядати, бо ставляться до неї, як до шанованої гості. Нашій героїні треба буде розібратися з прокляттям, що нависло над Двором Весни, і ще й узурпаторці влади по рогах надавати - бо така от вона в нас невпинна і хоробра.
Сюжет мені дуже сподобався: тут і персонажів непогано розкривають, і саме читання засмоктує, і співпереживання до персонажів просто лютих масштабів генерується... А от в стилістичному плані - як пороблено: моменти, що мали б бути динамічними - розтягнуті, а от описи і роздуми навпаки, тягнуться равликами довго і нудно. Око це різало просто страшенно, і ніяк компенсувати ці відчуття я не змогла собі. Окрім того, на обкладинці - порівняння з чотирма (!!!) творами-авторами, що видалось мені страшенно всратим рішенням і одразу додало балів загальному скепсису. Ну і загадка добила мене танцем, бо вигадала я її з двох перших строф - але ж авторці треба було показати нам страждання...
Та є тут і плюси. Наприклад, дуже цікавим здалось рішення авторки розказати про світобудову через розглядання героїнею мапи - значно краще, ніж якби хтось з героїв розказував історію рідного краю ротом. Практично немає відверто хороших персонажів і абсолютно лихих - плюсую таке однозначно. Ну і доволі виважена кількість спайсі-сцен - чогось думала, що їх тут значно більше, і дуже рада, що помилялась - все в дуже правильній пропорції.
З висновків. Не можу сказати, що мені сподобалось, от правда не можу. Недоліки були на мій смак вельми вагомими. Але прикол в тому, що, не зважаючи на це, продовжувати читання серії я буду - бо ж тепер цікаво, що буде далі, плюс, хочеться побачити деталі стосовно всесвіту. Здається, саме на це розрахунок авторки і був, і я попала в пастку, як кошеня. Ні про що не шкодую :)
От не збиралась я в ДШІТ влізати, не-зби-ра-лась. Та, з одного боку, було завдання марафону (яке я все одно не встигла вчасно виконати), з іншого - моє щире бажання бути якщо не дотичною до великих явищ в поп-культурі - то хоча б в них шарити. Ну а пані Маас нині іконічна фігура, тож чом би й ні...
Ретелінг "Красуні і чудовиська". Фейра вбиває вовка, щоб прогодувати свою непутящу сімʼю, за що її забирають у землі фейрі в покарання - хоча доволі швидко воно таким перестає виглядати, бо ставляться до неї, як до шанованої гості. Нашій героїні треба буде розібратися з прокляттям, що нависло над Двором Весни, і ще й узурпаторці влади по рогах надавати - бо така от вона в нас невпинна і хоробра.
Сюжет мені дуже сподобався: тут і персонажів непогано розкривають, і саме читання засмоктує, і співпереживання до персонажів просто лютих масштабів генерується... А от в стилістичному плані - як пороблено: моменти, що мали б бути динамічними - розтягнуті, а от описи і роздуми навпаки, тягнуться равликами довго і нудно. Око це різало просто страшенно, і ніяк компенсувати ці відчуття я не змогла собі. Окрім того, на обкладинці - порівняння з чотирма (!!!) творами-авторами, що видалось мені страшенно всратим рішенням і одразу додало балів загальному скепсису. Ну і загадка добила мене танцем, бо вигадала я її з двох перших строф - але ж авторці треба було показати нам страждання...
Та є тут і плюси. Наприклад, дуже цікавим здалось рішення авторки розказати про світобудову через розглядання героїнею мапи - значно краще, ніж якби хтось з героїв розказував історію рідного краю ротом. Практично немає відверто хороших персонажів і абсолютно лихих - плюсую таке однозначно. Ну і доволі виважена кількість спайсі-сцен - чогось думала, що їх тут значно більше, і дуже рада, що помилялась - все в дуже правильній пропорції.
З висновків. Не можу сказати, що мені сподобалось, от правда не можу. Недоліки були на мій смак вельми вагомими. Але прикол в тому, що, не зважаючи на це, продовжувати читання серії я буду - бо ж тепер цікаво, що буде далі, плюс, хочеться побачити деталі стосовно всесвіту. Здається, саме на це розрахунок авторки і був, і я попала в пастку, як кошеня. Ні про що не шкодую :)
Пані та панове, настав час збору!
Як ви знаєте, 3 березня мені виповниться 36. Ну а день народження - прекрасний привід для подарунків. Наприклад - симпатичної суми на фонд Leleka Foundation.
Фонд працює в напрямку тактичної медицини з 2014 року, з 2016 я про нього знаю, і чесно віддаю якийсь відсоток зі своїх грошиків (а також - саме їм прошу відсилати вітання на більшість моїх свят). Наразі їхня мета - збирати оснащені всім необхідним рюкзаки для бойових медиків, а також - закупати ноші-волокуші. Справа це хороша і потрібна, але, на превеликий жаль, не така яскрава, як щось, що ворога вбиває - тож збори в них періодично стопоряться.
Який у нас план: я створюю баночку (вже створила) , і ми туди збираємо суму, а 3 березня я цю баночку розібʼю і перешлю лелекам в повному обсязі (на превеликий жаль, допоміжну відкрити не вийшло, бо в них мало коли бувають саме цільові збори, а не поточні, тож всі кроки передавання грошей будуть фіксуватися скріншотами). В своїх вологих мріях я б хотіла зібрати 36 тисяч, але розумію, що це поки що нереально. Тож, план-мінімум - 10000 грн. Буде більше - круто, менше - значить, поганенько я справляюсь з тим, щоб мотивувати :)
Що я маю: хотілось чогось символічного, тож в пригоді стала книга Ганни Улюри "366". Буквально зранку вона приїхала, погортала дуже обережно (щоб переможець першим апетитно хруснув палітуркою) - кайф-мороженоє. Окрім того, в коробочку до книги покладу читацьких приємностей всяких, смаколиків і ото всьо.
Що від вас треба: крок - 50 грн. Стандартно, чим більший донат, кратний 50 - тим вищими є шанси виграти отакого інтелектуального товстунця. Розіграш проведу в моно. Якщо надсилаєте з картки іншого банку - будь ласка, вкажіть в коментарях до поповнення банки способи звʼязку з вами. За репост - плюс в карму і моя щира вдячність.
пс. Фон у вигляді котів - виключно в рекламних цілях, котини не розігруються!
Як ви знаєте, 3 березня мені виповниться 36. Ну а день народження - прекрасний привід для подарунків. Наприклад - симпатичної суми на фонд Leleka Foundation.
Фонд працює в напрямку тактичної медицини з 2014 року, з 2016 я про нього знаю, і чесно віддаю якийсь відсоток зі своїх грошиків (а також - саме їм прошу відсилати вітання на більшість моїх свят). Наразі їхня мета - збирати оснащені всім необхідним рюкзаки для бойових медиків, а також - закупати ноші-волокуші. Справа це хороша і потрібна, але, на превеликий жаль, не така яскрава, як щось, що ворога вбиває - тож збори в них періодично стопоряться.
Який у нас план: я створюю баночку (вже створила) , і ми туди збираємо суму, а 3 березня я цю баночку розібʼю і перешлю лелекам в повному обсязі (на превеликий жаль, допоміжну відкрити не вийшло, бо в них мало коли бувають саме цільові збори, а не поточні, тож всі кроки передавання грошей будуть фіксуватися скріншотами). В своїх вологих мріях я б хотіла зібрати 36 тисяч, але розумію, що це поки що нереально. Тож, план-мінімум - 10000 грн. Буде більше - круто, менше - значить, поганенько я справляюсь з тим, щоб мотивувати :)
Що я маю: хотілось чогось символічного, тож в пригоді стала книга Ганни Улюри "366". Буквально зранку вона приїхала, погортала дуже обережно (щоб переможець першим апетитно хруснув палітуркою) - кайф-мороженоє. Окрім того, в коробочку до книги покладу читацьких приємностей всяких, смаколиків і ото всьо.
Що від вас треба: крок - 50 грн. Стандартно, чим більший донат, кратний 50 - тим вищими є шанси виграти отакого інтелектуального товстунця. Розіграш проведу в моно. Якщо надсилаєте з картки іншого банку - будь ласка, вкажіть в коментарях до поповнення банки способи звʼязку з вами. За репост - плюс в карму і моя щира вдячність.
пс. Фон у вигляді котів - виключно в рекламних цілях, котини не розігруються!
Forwarded from Лабораторія
Свобода має ціну. І ми її знаємо
Вона не дається просто так. Вона не з’являється випадково. Свобода – це вибір.
Герої Небесної Сотні зробили цей вибір. Студенти й викладачі, лікарі й робітники, митці й військові. Їхні життя обірвали на холодних вулицях Києва, але їхній подвиг став частиною нашої історії.
Сьогодні – день, який нагадує: свобода – це не лише право. Це відповідальність перед тими, хто за неї віддав найдорожче.
Герої не вмирають. Вони залишаються у наших серцях, у нашій пам’яті, у нашому виборі бути гідними їхньої жертви.
Пам'ятаємо.
Вона не дається просто так. Вона не з’являється випадково. Свобода – це вибір.
Герої Небесної Сотні зробили цей вибір. Студенти й викладачі, лікарі й робітники, митці й військові. Їхні життя обірвали на холодних вулицях Києва, але їхній подвиг став частиною нашої історії.
Сьогодні – день, який нагадує: свобода – це не лише право. Це відповідальність перед тими, хто за неї віддав найдорожче.
Герої не вмирають. Вони залишаються у наших серцях, у нашій пам’яті, у нашому виборі бути гідними їхньої жертви.
Пам'ятаємо.
Якщо твій янгол Йосипівна - Ігор Зарудко
З паном Ігорем ми познайомились в Ужгороді на презентації книги Льоші Чупи. Якщо бути точною, на самій презентації мене не було, бо заблукала, поки шукала потрібну локацію (sooooo typical...), тому чесна компанія взяла мене під тоді ще майже не татуйовані рученьки, і пішли ми в якийсь найближчий бар, де радісно накидались, даючи по ходу справи обіцянки дружби до кінця життя. Що, звичайно ж, не справдилось.
А потім, вже живучи в Києві, я в книгарні знайшла цю книгу і купила її в памʼять про маленьку пригоду. Та так і не читала - тож кочувала вона зі мною з квартири на квартиру, очікуючи свого зоряного часу. "Зоряним" виявився сьогоднішній період мого ступору від стану "невивожук від новин", коли я вже подумувала прочитати "Федька-халамидника", щоб дійти стану абсолютного розпачу - бо після нього завжди стає краще. Та нині такий період життя (у більшості, так, знаю), коли не можна бути певною навіть в звичних патернах, а ця книга обіцяла комфортне читання і cozy ото всьо. Очікувань я не мала, та, якимось дивним чином, ця книга все одно примудрилась їх обманути.
Збірка історій малоповʼязаних між собою людей. Здебільшого поєднує те, що вони всі здебільшого мають місце в Харкові - ото тобі і все. Спочатку здавалось, що тут буде хоча б один бар на всіх - де герої приходять, йдуть - самі, або з іншими, розповідають свої історії... але ніт. І сиджу я потім собі з книжечкою, в надії хоча б зрозуміти, хто тут головний герой - і взагалі не розумію, що коїться.
Сказати, що текст хаотичний - взагалі не сказати. Окрім того, що оповідь взагалі нас не попереджає, коли акцент зміщується з одного персонажа на іншого, так в нас тут ще й стилів намішано значно більше, ніж могла б без втрат містити в собі книжечка на 216 сторінок. Таке відчуття, що автор, може, колись і мав ідею, а потім заплутався в думках, тому просто вилив на мене потік свідомості.
І от можна було б вже тягнутися до мого love-hate гештеґу про "Нахіба", але ніт. Прикол в тому, що в спробах розібратись, що то взагалі було і як його на себе натягнути, я цілих 2 (2!!!) години не думала ані про новини, ані про вади світу - а просто про тих довбаних інфантильних персонажів книги і про те, нащо вони існують. І знаєте, це допомогло трохи видихнути - а вже за це я книзі абсолютно щиро вдячна (та рекомендувати її не можу).
З паном Ігорем ми познайомились в Ужгороді на презентації книги Льоші Чупи. Якщо бути точною, на самій презентації мене не було, бо заблукала, поки шукала потрібну локацію (sooooo typical...), тому чесна компанія взяла мене під тоді ще майже не татуйовані рученьки, і пішли ми в якийсь найближчий бар, де радісно накидались, даючи по ходу справи обіцянки дружби до кінця життя. Що, звичайно ж, не справдилось.
А потім, вже живучи в Києві, я в книгарні знайшла цю книгу і купила її в памʼять про маленьку пригоду. Та так і не читала - тож кочувала вона зі мною з квартири на квартиру, очікуючи свого зоряного часу. "Зоряним" виявився сьогоднішній період мого ступору від стану "невивожук від новин", коли я вже подумувала прочитати "Федька-халамидника", щоб дійти стану абсолютного розпачу - бо після нього завжди стає краще. Та нині такий період життя (у більшості, так, знаю), коли не можна бути певною навіть в звичних патернах, а ця книга обіцяла комфортне читання і cozy ото всьо. Очікувань я не мала, та, якимось дивним чином, ця книга все одно примудрилась їх обманути.
Збірка історій малоповʼязаних між собою людей. Здебільшого поєднує те, що вони всі здебільшого мають місце в Харкові - ото тобі і все. Спочатку здавалось, що тут буде хоча б один бар на всіх - де герої приходять, йдуть - самі, або з іншими, розповідають свої історії... але ніт. І сиджу я потім собі з книжечкою, в надії хоча б зрозуміти, хто тут головний герой - і взагалі не розумію, що коїться.
Сказати, що текст хаотичний - взагалі не сказати. Окрім того, що оповідь взагалі нас не попереджає, коли акцент зміщується з одного персонажа на іншого, так в нас тут ще й стилів намішано значно більше, ніж могла б без втрат містити в собі книжечка на 216 сторінок. Таке відчуття, що автор, може, колись і мав ідею, а потім заплутався в думках, тому просто вилив на мене потік свідомості.
І от можна було б вже тягнутися до мого love-hate гештеґу про "Нахіба", але ніт. Прикол в тому, що в спробах розібратись, що то взагалі було і як його на себе натягнути, я цілих 2 (2!!!) години не думала ані про новини, ані про вади світу - а просто про тих довбаних інфантильних персонажів книги і про те, нащо вони існують. І знаєте, це допомогло трохи видихнути - а вже за це я книзі абсолютно щиро вдячна (та рекомендувати її не можу).
Додивилась «яблучний оцет» - екранізацію книги «жінка, що обдурила світ». І ви знаєте, воно мене налякало сильніше, ніж всі жахастики, разом взяті.
Міні-серіал розповідає реальну історію жінки-інфлюєнсерки, що брехала всім, що в неї рак, а допомагають тримати його під контролем дієта і велнес-процедури. А реальні підписникі вірили тому, що вона пише - часто люди, що вже втратили надію через свої реальні смертельні хвороби.
Наполегливо рекомендую вам турбуватися про себе і вірити виключно доказовій медицині. Ну і раз я вже тут - нагадаю про збір, що триває - і його мета зібрати грошиків для фонду, що працює безпосередньо з бойовими медиками, баночку знайдете за цим посиланням, всі деталі - у верхньому закріпленому повідомленні на каналі
Міні-серіал розповідає реальну історію жінки-інфлюєнсерки, що брехала всім, що в неї рак, а допомагають тримати його під контролем дієта і велнес-процедури. А реальні підписникі вірили тому, що вона пише - часто люди, що вже втратили надію через свої реальні смертельні хвороби.
Наполегливо рекомендую вам турбуватися про себе і вірити виключно доказовій медицині. Ну і раз я вже тут - нагадаю про збір, що триває - і його мета зібрати грошиків для фонду, що працює безпосередньо з бойовими медиками, баночку знайдете за цим посиланням, всі деталі - у верхньому закріпленому повідомленні на каналі