Подарунки, які робив чоловік жінці, були досить типовою складовою роману в ранньомодерному польському селі. Очевидно, така ситуація трапилася у випадку Анни Павелчакової з Мушинки, яка шість років мала роман зі своїм шваґром Лешком, а той «їй за це грошима платив», і згодом вона, поставлена перед судом, розповідала про те, «в яких місцях гроші їй клав і в яких місцях грішив з нею».

Багато записів — зовсім не пов’язаних із сільською проституцією — свідчать, що позашлюбні сексуальні стосунки для жінок часто асоціювалися з матеріальною вигодою, часто лише з символічною цінністю.

Які ще якості, окрім щедрости, цінували сільські жінки у своїх потенційних коханцях? Часто трапляється інформація, що це були люди сторонні, з-поза середовища, де жінка перебувала щодня: жовніри, священники, дворові.

Привабливість жовнірської групи була проблематичною. Розміщення військового підрозділу в якомусь селі спричиняло «деморалізацію» — множилися моральні скандали. Такі, як наприклад, у селі Скотніки Ґурне приблизно 1750 року, де дружина Пйотра Були Малґожата Запальонка «від шлюбу і одного дня з ним не жила, як зобов’язує подружній статус, а відразу на другий день пішла від нього геть», бо воліла перебувати з жовнірами, які були розквартировані в селі. А коли Була просив її, щоб цього не робила, то вона намовила своїх жовнірів, щоби його побили. Втім триваліші стосунки з жовніром зазвичай означали полишення попереднього середовища, бродяжництво і, як наслідок, декласацію. Поза тим нерідко траплялося, що навіть статечні господині покидали чоловіка й дім, щоб поневірятися з якимось солдатом .

Утім це не означає, що позашлюбні зв’язки в селянському середовищі слугували виключно для швидкого та одноразового задоволення тілесної похоті. Багато таких стосунків виявилися доволі тривалими, тож вони мали задовольняти й інші, окрім сексуальних, потреби жінок і чоловіків, залучених у подібні взаємини. Гадаю, так було у випадку Якуба Турашовича з Ольшаної, який «увів дружину у Войцеха Бабіхта та жив з нею три роки в Спиші у Чвартку* […], з якою мешкав до її смерті». Натомість Блажей Шишка з Язовського ключа прожив зі своєю коханкою 16 років, поки їхнє співжиття випадково не впало в око державцеві маєтку. Отже, тривалість цих стосунків дорівнювала легальним шлюбам.

Про позашлюбні стосунки та зради подружжя читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

25 травня 1926 року на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель єврей Самуїл Шварцбард випустив серію револьверових пострілів у Симона Петлюру. Голова Директорії та головний отаман Армії УНР помер того ж дня у шпиталі. На його похороні не виголошували промов. Втім, церемонія стала велелюдною маніфестацією.

А ще ця трагедія спричинила нові імпульси для протистояння радянській окупації: як політичні, так і військові.

“Він всю енергію спрямовував на боротьбу. Одягався як солдат, носив шинель. Їв, що доведеться. Був дуже демократичний у спілкуванні зі своїми вояками, не боявся іти на передову, разом із бійцями штурмував завод “Арсенал”. Попри великий досвід, завжди уважно дослухався до порад тих людей, яких вважав гідними. Дуже багато курив, часто підкурював одну цигарку від іншої. Здоров’ю це не встигло нашкодити, бо його вбили, коли мав 47”, – розповідає історик Станіслав Кульчицький, автор праці “Симон Петлюра: “Я вірю і певний, що Україна як держава буде!””.

“Він був дуже активним. Спочатку розгорнув діяльність у Польщі, але потім зрозумів, що поляки переживають, щоб більшовики не порушили Ризького миру, і тоді переїхав до Парижа, де перебувала значна частина української еміграції. Він намагався усіх об’єднати, серед інших і своїх колишніх службовців, які потрапили до Канади і Сполучених Штатів, працював на багатьох фронтах — дипломатичному, інформаційному та інших.

Саме за цю активність більшовики його і вбили”.

У матеріалі історик Станіслав Кульчицький розповідає про те, яким був Симон Петлюра → https://bit.ly/45pa2D3

105 років тому почав діяти перший радянський концтабір СЛОН.

Про нього казали, що влада тут не “совєтская, а соловєцкая”. Свавілля, важка рабська праця та масова смертність, у тім числі й через страти – стали характерними символами майбутньої таборової системи СРСР. Саме у Соловецькому таборі утримували бранців, яких 1937-го розстріляли у Сандармоху.

Соловецький табір спеціального призначення (з російської Соловецкий лагерь особого назначения – СЛОН) підпорядковувався безпосередньо Головному політичному управлінню (ГПУ) – політичній поліції. І якщо на початку 1920-х там утримували близько 200 в’язнів, то у другій половині 1923-го – понад три тисячі. Десять відсотків з них – жінки.

Арештантів поділили на три категорії. До першої належали «політики» – політв’язні з інших лівих партій чи анархісти. Вони мали полегшений режим, додатковий харчовий пайок та самоврядування.

Друга група – “каери” – контрреволюціонери, або ж різного виду інтелігенція, духовенство, дворяни чи буржуазія. В класовій ідеології їх сприймали як найбільших шкідників, то ж і перебували в найгірших умовах. Вони не підпадали під амністії, їх залучали до важких робіт, а будь-яку спробу втечі трактували, як намір “підняти повстання” – тож розстрілювали на місці.

До третьої групи, яку часом називали “шпаною”, належали кримінальні в’язні. Здебільшого це були жебраки, бездомні підлітки чи повії, яких на Соловки відправляли в адміністративному порядку – виселяючи з міських вулиць.

Про концтабір, де утримували українську еліту, зокрема етап, що став “розстріляним відродженням” читайте у матеріалі Святослава Липовецького ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/slon-pershii-i-vzirtsevii-radianskii-kontstabir/

“Який там крик був, який там писк був страшний, як билися! Кому руку зламали, кому голову розбили палкою… “, — розповідала Любов Кульчицька-Гладюк.

26 травня 1953 року в Норильському таборі спалахнуло повстання – найбільший і наймасовіший бунт в історії ГУЛАГу. Рушійною силою протесту були українці. А його лідерами стали в’язні з досвідом підпільної боротьби, переважно колишні упівці.

Конкретна подія, яка запустила повстання, трапилася 25 травня 1953 року, коли охоронці вбили Жигайлова і Софроника та поранили Дзюбука. Наступного дня вартовий автоматною чергою розстріляв іще трьох і поранив сімох.

В’язні 4-го табірного відділення у відповідь на вбивство побратимів припинили роботу на будмайданчику. А на будинку, що добре проглядався в інших зонах, написали: "Нас убивають і морять голодом".

Повстання тривало два місяці, допоки радянська влада не вдалася до розстрілів в’язнів. І хоч каральна система змогла його придушити, учасники бунту сприймали свій виступ як велике досягнення. Табірна адміністрація була змушена піти на деякі поступки.

Норильський спротив закінчився перемогою духу і став прикладом для майбутніх борців проти тоталітаризму.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/iakii-tam-krik-buv-norilske-povstannia-provadili-ukrayintsi/ 

У дванадцятому випуску подкасту "Ген війни" поговоримо про видозмінення зброї впродовж різних епох.

Дослідимо походження гармат та їх розвиток від перших моделей до складних систем XIV-XV століть. Розглянемо різновиди снарядів, які використовувалися у середньовічних битвах, а також технологічні інновації, що зробили артилерію дедалі ефективнішою. Проаналізуємо як ці зміни вплинули на стратегії ведення бойових дій та оборони міст.

Цей випуск допоможе краще зрозуміти не лише історичні факти, але й зв’язок минулого з сучасністю, адже принципи застосування гармат і сьогодні відіграють важливу роль у військових конфліктах.

Гість випуску – Олег Мальченко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії і джерелознавства імені Михайла Грушевсього.

👉 Вмикайте на YouTube → https://bit.ly/4dykGJJ

Над випуском працювали: Яніна Шпачинська, Максим Лижовий. Візуальне оформлення – Максим Паленко.

“Можна спитати, чи варто для того, щоб зберегти нинішню форму Чехословацької держави, політичного агрегату, який складається з багатьох національностей, підпалювати світ? Чи для утримання трьох мільйонів судетських німців під чеською владою у Празі мусять полягти три мільйони французів, моїх і ваших синів, усіх цих молодиків з університетів, шкіл, полів, крамниць і майстерень? Відповідаю з болем, але твердо: Ні!”, – йшлося в статті з назвою «Conscience angoisée», опублікованій 12 квітня 1938 року в Парижі.

Стаття Бартелемі мала величезну разючу силу. Це був текст у найсерйознішій і найвпливовішій паризькій щоденній газеті. Бартелемі не тільки вголос висловився про панічний страх із приводу близької війни, який помалу охопив мільйони французів, а й підніс його до рангу чесноти.

Він заздалегідь розгрішував Францію за можливе зречення союзника й висловлював сумніви щодо того, чи можна такий крок взагалі назвати зрадою.

Між рядками захоплення чехословацькою екзотикою відчувалася вищість західної людини над відсталими та цивілізаційно віддаленими куточками світу, проблеми яких годі вирішити раціонально, тож найкраще залишити їх напризволяще.

Як відреагували чехословацькі політики на заклик до збереження миру та не готовність європейських країн вступати у війну? Дізнавайтеся у книзі "Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи" → bit.ly/3XcHus3

Фото: Жозеф Бартелемі.

Маючи ядерну зброю, Україна би не стала об'єктом російської агресії?

“Якщо би Україні вдалося пережити спротив і протидію як міжнародного співтовариства, так і, очевидно, з боку Росії — Росія би не сиділа просто так, споглядаючи на те, як Україна розробляє якісь ядерні потужності. Навряд чи цей процес обійшовся б без санкцій, міжнародної ізоляції та економічного тиску. Але якби Україні вдалося вистояти, об’єднати суспільство навколо спільної мети — цілком можливо, що геополітична ситуація сьогодні виглядала б інакше.

Ми бачимо, що те, що Росія є ядерною державою — воно має значення. Сполучені Штати і союзники НАТО досить обережно ставляться до навіть потенційної прямої сутички з Росією. Кожна нова партія озброєння для України проходить довгі обговорення: чи не спровокує вона ескалацію? Чи не наблизить пряме зіткнення з Москвою? Цей обережний підхід дорого коштує Україні — часом, життями і втраченими можливостями на фронті.

Росія є ядерною країною, по другий бік нашого кордону також ядерний альянс — Україна затиснена в ці рамки. І відповідно, я думаю, що це не випадково, що величезна індустріального рівня війна в Європі розв'язалася на території, яка є незахищена ядерним стримуванням: ані своїм власним, ані союзника, такого як Сполучені Штати.

Але, ми не можемо, як люди, які думають історично, взяти і змінити тільки один якийсь чинник у минулому. Скажімо, залишити ядерну зброю або розробити її — і думати, що Україна сьогодні була б такою самою країною, яка вона є, тільки з ядерним арсеналом”.

Більше про історію ядерного роззброєння, одного з найскладніших і найважливіших процесів новітньої української політики розповіла Mariana Budjeryn Мар’яна Буджерин, докторка політології, наукова співробітниця центру науки та міжнародних відносин Белфера при Гарвардському Університеті у програмі “Без брому” → https://bit.ly/4dny8Qz

З кожним роком очевидців Норильського повстання стає все менше, тому дуже важливо зберігати їх спогади.

У 1945 році Ганна Колодницька почала співпрацювати з українським націоналістичним підпіллям. Дівчина виконувала обов'язки станичної, готувала звіти про події в селі, збирала допомогу. Обрала для себе псевдо "Богданка".

За свою діяльність у листопаді 1947 році Ганну арештували та засудили до 10 років ув'язнення в "Горлазі" – особливому таборі для політв'язнів в Норильську. Тут юній дівчині довелося жити виконуючи табірні норми виробітку, в умовах сильного холоду та тиску табірної адміністрації.

Через надмірне обмеження свободи, репресії, а згодом розстріли сколихнули повстання, до якого приєдналася пані Ганна разом з іншими в’язнями 6-го жіночого табірного відділення.

[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]

У матеріалі пані Ганна поділилася спогадами про ті події ↓

https://youtu.be/7ggIB7g7a8s?si=BWJXFUHVGgLFwIyw

Про життя Ганни Колодницької читайте на нашому сайті → https://livehistory.org.ua/eyewitnesses/b703544a-bf20-4b69-9172-5396b58f21ac

28 травня 1916 року о 16:00 помер Іван Франко.

Вже опівдні 31 травня люди почали наповнювати дім письменника. З найближчих зумів бути присутній тільки син Петро.

Вічний революціонер своїми творами і діяннями заслужив слави атеїста. Та в останні дні життя письменник сам прагнув висповідатися. Аби поховати Франка за християнським звичаєм, його друзі мусили влаштовувати тривалі дискусії зі священниками. Місцем спочинку став гробівець польської родини, який взяли в оренду. Панахиду відправив Юліан Дуткевич, головним промовцем став художник Іван Труш.

Щойно через п’ять років – 28 травня 1921-го – останки письменника перенесли в окрему могилу при головній алеї.

👉 Про останні дні життя письменника читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/3SlYJ71

Фото: одна з останніх світлин Франка. У притулку Січових стрільців 19 січня 1916 року.

“Після спілкування з журналістами у пресцентрі... після того, як Джон підстерігає мене з увімкненою камерою айфона і збуджено вигукує питання (“Оксано, що це було? Як ти почуваєшся? Ким ти почуваєшся зараз?”), і я скупо відповідаю, мовляв, я золота медалістка... після того як я поставила відбиток руки, який разом із відбитками рук інших золотих медалістів стане частиною святкового муралу (ще ніколи так не пишалася брудною рукою)… нарешті знаходжу маму.

Ця мить настала значно пізніше, ніж я уявляла. Мені знадобилося море часу, щоб здобути цей фізичний символ моєї вдячности їй. Усе, чого я досягла, було сповненням обіцянки мамі. Я не уявляла, що це буде так важко. На арені майже порожньо. Це не та ідеальна яскрава й колова кінокартинка, що крутилася в моїй голові. На арені вже вимикають світло, обладнання від’єднують, люди розходяться. Ідеальне тло для історії нашого життя.

Я кладу руки на плечі мами й дивлюся їй в очі. Потім знімаю медаль із шиї і вішаю на її шию. Вона відчуває вагу медалі й усміхається. Тією самою променистою усмішкою з паспортної фотографії. І не має значення, що на арені темно.

Цієї миті вона — єдине світло, яке потрібне мені”.

Про вагу золотої медалі, яка стала символом любові і вдячності, дізнавайтеся у мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

Фото: у 2020 році Тоні Хоук вручив Оксані Мастерс нагороду Laureus World як найкращій спортсменці року з інвалідністю. Дівчина розділила її з мамою.

Трамвай це один із найстаріших і водночас найсучасніших способів пересування у містах. Від перших рейсів у Лондоні до безпілотного трамваю у Потсдамі, від “кінки” у Львові до найкоротшої у світі мережі біля Євпаторії.

🚋 Найцікавіші факти про розвиток трамвая в Україні та Європі ми зібрали у новому спецпроєкті. Він не лише про історію технічного поступу, а й про спільний міський досвід: як змінювалися вулиці, уявлення про комфорт і громадський простір.

У трьох розділах проєкту:
📌коротка хроніка подій: як трамвай підкорив Україну та Європу в інтерактивному таймлайні
📌анімовані картки з найцікавішими фактами про всі моделі, що курсували містом – від першої “кінки”, яку запустили 1880-го, до швейцарських “томатів” у 2025-му
📌репортаж про те, як зародилася ідея передачі швейцарських трамваїв Львову, у чому їхня особливість та як вони вписались у львівські вулички
📌а також багато архівних світлин та рухомі ілюстрації Богдани Давидюк.

📣QR-коди з посиланням на платформу розмістили у салонах трамваїв, які Швейцарія нещодавно передала Львову.

[ Спецпроєкт створено спільно з Посольством Швейцарії в Україні та ЛКП Львівелектротранс ]

https://trams.localhistory.org.ua

“Ми голі, босі поїхали. А скільки стариків. Боже, хто за них буде відповідати? Кого то Бог накаже?

То він, старий, бідний, з такою бородою, то волиняки були. То мали бідні муку, а шо вони з тої муки зроблять? Вони голодною смертю померли. Як нас в Сибір привезли, ту муку лишили. А їх десь забрали, певно чи живих закопали, чи так може вже помирали. То діда такого з бородою. А другий дід з жінкою був, то всі троє були волиняки і забрали їх. Хто знає де їх завезли, шо з ними зробили? А ту муку лишили. Страшно вмирали, малі діти почті всі повимирали”.

В рамках операції “Захід” 21 жовтня 1947 року Ксенію Дудич разом з сім’єю депортували в місто Осінники Кемеровської області. На спецпоселенні жінка працювала на кам’яному кар’єрі, згодом на лісоповалі.

Після смерті Сталіна у 1953 році родину звільнили. Ксенія вийшла заміж за Андрій Цишляк – стрільця УПА на псевдо “Риба”.

[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]

Про етапування на спецпоселення в Кемеровську область пані Ксенія розповідає у матеріалі ↓
https://youtu.be/OKDc8QWhUCk