Наталія Бузько - це любов.

​​Олександра Стьоганова можна упевнено назвати одним зі стовпів, на якому тримається український шоубіз, з усіма його плюсами і мінусами. За його участі палала «Червона Рута '95», починалася «Територія А» і гримів блінг-блінгами «М1» золотого періоду. Він доклав руку до величезної кількості поп-хітів, які десятиліттями сидять у наших мізках.

Ну а «Планове засідання» від «ВУЗВ» — це попросту один з найголовніших українських альбомів 90-х, на який рівняється уже третє покоління тутешніх реперів.

Читайте наше нове інтерв'ю про реп-фестивалі у рівненських ДК, продюсерів-контрабандистів і запах коноплі у гримерках: Батя українського хіп-хопу. Олександр Стьоганов про «ВУЗВ»

Ленін у Львові, 1990 рік. Фото Валерія Мілосердова.

Протести шахтарів у Києві, середина 90-х. Фото Валерія Мілосердова.

Помаранчеві політики: Порошенко, Тимошенко, Ющенко та інші. 2004 рік. Фото Валерія Мілосердова.

​​Перед об'єктивом Валерія Мілосердова відбувався справжній кінець світу: тривожна Перестройка, танки на вулицях Вільнюса і Москви, залите кров'ю Придністров'я. А після кінця світу, як відомо, починається період постапокаліпсису. Валерій Мілосердов зняв і його. У Києві — нова генерація можновладців, які дуже погано розуміють, що відбувається і куди слід вести країну; а в регіонах — розгублені і покинуті люди, що намагаються побудувати нове життя на руїнах звичного світу.

Читайте наше нове інтерв'ю: Як знімати кінець світу. Розповідає фотограф Валерій Мілосердов

Арсен Савадов та Юрій Сенченко - «Печаль Клеопатри», 1987

Арсен Савадов - «Гордість», 2007

​​У 80-х Арсен Савадов влаштував революцію в українському живописі; у 90-х — робив хуліганські перформанси і знімав шокуючі фотопроекти (наприклад, з голими шахтарями або справжніми трупами в морзі). Останній проект Савадова «Голоси любові» теж наробив багато шуму: художник повіз в зону бойових дій Марію Максакову та Ель Кравчука, переодягнених в Мерилін Монро, щоб вони підняли бойовий дух українських військових.

Савадов розповів нам про свої художні практики, трансперсональність живопису, а також про вплив світлового дня на історію мистецтва.

Читайте нове велике інтерв'ю: Арсен Савадов. Голос любви и печали

​​Колекціонер мистецтва Ігор Диченко (1946-2015) був одним з перших, хто у 1960-х заново відкрив український авангард, витягнувши із забуття Богомазова, Єрмілова, Петрицького та багатьох інших. Перелічувати ці гучні імена можна дуже довго; як і міста, де виставлялися картини з колекції: Нью-Йорк, Відень, Токіо — весь світ.

Публікуємо розмову Ігора Диченка з Костянтином Дорошенком 2000 року, де колекціонер ділиться думками про мистецтво, еротику і поцілунки з богом.

​​Михайло Дзиндра — скульптор родом із Львівщини. У 1944 році він емігрував з України буквально на велосипеді; згодом перебрався у США, де захопився модерною скульптурою. Він завжди тримався осторонь арт-ринку: заробляв гроші будівельником і архітектором, а виставки організовував у себе на подвір'ї.

На початку 90-х Дзиндра повернувся в незалежну Україну і вирішив створити тут власний музей. Цей амбітний проект відібрав дуже багато сил, коштів і часу. Сотні скульптур довелося перевозити з Флориди; були передбачувані проблеми з митницею і непередбачувані — з галичанами, які не зовсім розуміли, що це за дивні абстрактні фігури з бетону. Тим не менше, скульптор-фантазер добився свого. Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри — дивовижне місце, заховане серед соснового лісу.

Читайте наш новий лонгрід: Як перевезти 800 скульптур із Флориди в Брюховичі. Одіссея Михайла Дзиндри

Музей Дзиндри є в Телеграмі, радимо підписатися: @dzyndraonline

​​Художника Леся Лозовського убили 22 березня 1922 року. Йому було лише 22 роки. За легендою, на подушці довкола голови покійного були розкладені коштовності — отже, це навряд чи були звичайні грабіжники. Вбивць, однак, так і не знайшли.

Лесь Лозовський навчався у київській академії у 1917-1922 роках. Його вчителями були Михайло Бойчук і Георгій Нарбут. Він дружив з Олександрою Екстер і Лесем Курбасом. Нюхав кокаїн з Анатолем Петрицьким і відвідував борделі з Михайлем Семенком. Про все це розповідає Катерина Лебедєва у біографічному романі «22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві».

Читайте уривки з роману на нашому сайті: Історія життя і смерті Леся Лозовського

​​Українська діаспора в різних країнах світу видавала власні поштові марки, які клеїли на конверти поряд з офіційними поштовими знаками. Кожна з цих марок — витвір мистецтва і маленька сторінка української історії. До їхнього створення долучалися відомі художники (найгучніше ім'я — Роберт Лісовський), але більшість авторів графіки залишились анонімами. Що тільки додає підпільній пошті особливого шарму.

Зараз на ці марки полюють філателісти і дослідники. Один з них показав нам свою колекцію.

Читайте нову статтю: Підпільна пошта України. Пропаганда на марках

Карло Звіринський — «Бляха», 1959

Зеновій Флінта — «Пейзаж з маками», 1977

Петро Маркович — «Біля моря», 1969

Ризикуючи власним життям і сім'єю, Карло Звіринський протягом восьми років — з 1959 по 1966 рік — підпільно виховував молоде художнє покоління шестидесятників. З настанням темряви у крихітній львівській квартирі збиралася таємна художня академія. Телефон доводилося накривати подушкою (бо раптом прослуховують), а всі «свої» знали таємний спосіб дзвонити у двері.

Учнями цієї академії були Іван Марчук, Зеновій Флінта, Стефанія Шабатура, Петро Маркович та багато інших.

Читайте нашу нову статтю про підпільну школу Звіринського: https://amnesia.in.ua/zvirynskiy

​​У 1925-1933 роках в Україні виходив журнал «Кіно», який чудово передає шалену атмосферу 20-х. Надзвичайно стильні кіноафіші, філософські суперечки про звукові фільми, репортажі зі знімальних майданчиків — навіть століття потому все це виглядає дуже сучасно. Головредом журналу був Микола Бажан, рецензії писали Юрій Яновський та Григорій Епік, а ілюстрації створювали Олександр Довженко та Володимир Татлін.

Читайте нашу нову статтю: Бурхлива юність українського кінематографу в журналі «Кіно»

1927