балтік нуар

За що не люблю західних інтелектуалів, то це за часто притаманне їм небажання сумніватися та переглядати засвоєні максими, які можуть виявитися булшітом. Приклад: вестернери дуже люблять рабовласника толстого, мовляв, “all happy families are alike; each unhappy family is unhappy in its own way”, настільки, що під цю цитатку підганяють якісь дослідження і всюди її пхають під назвою «принцип анни кареніної»

Тим часом, будь-яка людина, що отримала хоч який досвід стосунків та/або психотерапії, погодиться, що правда інша. Усі щасливі сімʼї різні: це можуть бути фермери з купою дітей, зайняті співвласники родинного бізнесу, літні театрали, пара лесбійок з собакою, хто завгодно. А от нещастя зазвичай настільки одноманітне, що якщо бачив одну таку родину – ти бачив усі.

«Усі їхні демони» – Поліна Кулакова

Довго думала, що мені нагадує стиль Поліни, і зрозуміла: мексиканські ретабло, де буденне і криваве поєднується з сакральним. Попри похмуру реалістичність, в усіх прочитаних мною книгах Поліни було щось від магічного реалізму, щось, що постійно змушувало згадувати латиноамериканських авторів і авторок.

Одна популярна інста-психологиня, запускаючи свій курс для ДДА (дорослих дітей алкоголіків), постила сцену з фільму, де маленька дівчинка допомагає матері з похмілля піднятись, разом із питанням: «чи ви знаєте, як пахне в тій кімнаті?»

Побачивши цю сторіз, я подумки відповіла «так». Мої батьки не пили, але дід був запойним алкоголіком, часом агресивним, його син, мій дядько, намагався рятувати нас від нього, і сам випивав теж. Тож увесь антураж роману – і сусідка самогонщиця, і вимога «ходити тихенько», і постійне відчуття страху з соромом мені знайоме, навіть попри те, що моя ситуація далеко не була такою жахливою, як у маленької персонажки книги, Лесі.

Як можна здогадатись, головною героїнею роману є залежність, яка з диявольською хитрістю руйнує життя всіх, кого торкається. На перший погляд може здатись, що родина алкоголіків у книзі одна: мати та вітчим Лесі, ну і її старший брат, що теж починає шукати забуття в інтоксикації. Але Поліна паралеллю описує іншу сюжетну лінію: функціонального алкоголіка Назара, чиє соціально прийнятне пияцтво зрештою зруйнувало не тільки його сімʼю. Я не могла і не думати про наркозалежну майже підлітку Діану, яка теж майже точно росла в проблемній сімʼї, і про маленьку Христю, яка вже ймовірно має розлад харчової поведінки, бо привчилась «заїдати» проблеми.

Це сумна, жорстока і безжальна книга, але навіть у мене, не дуже релігійної людини, вона лишила по собі світлі і сакральні відчуття, наче той образок, що Леся впустила в брудному підвалі. Знаючи, що Поліна писала цю історію частково із власного досвіду (про це йдеться в післямові), хочеться обійняти її і подякувати: за те, що вижила, за те, що розповіла. Це дуже важливо.

www.tgoop.com/balticnoir/36

208 viewsedited  Jan 31 at 16:16

За що не люблю західних інтелектуалів, то це за часто притаманне їм небажання сумніватися та переглядати засвоєні максими, які можуть виявитися булшітом. Приклад: вестернери дуже люблять рабовласника толстого, мовляв, “all happy families are alike; each unhappy family is unhappy in its own way”, настільки, що під цю цитатку підганяють якісь дослідження і всюди її пхають під назвою «принцип анни кареніної»

Тим часом, будь-яка людина, що отримала хоч який досвід стосунків та/або психотерапії, погодиться, що правда інша. Усі щасливі сімʼї різні: це можуть бути фермери з купою дітей, зайняті співвласники родинного бізнесу, літні театрали, пара лесбійок з собакою, хто завгодно. А от нещастя зазвичай настільки одноманітне, що якщо бачив одну таку родину – ти бачив усі.

«Усі їхні демони» – Поліна Кулакова

Довго думала, що мені нагадує стиль Поліни, і зрозуміла: мексиканські ретабло, де буденне і криваве поєднується з сакральним. Попри похмуру реалістичність, в усіх прочитаних мною книгах Поліни було щось від магічного реалізму, щось, що постійно змушувало згадувати латиноамериканських авторів і авторок.

Одна популярна інста-психологиня, запускаючи свій курс для ДДА (дорослих дітей алкоголіків), постила сцену з фільму, де маленька дівчинка допомагає матері з похмілля піднятись, разом із питанням: «чи ви знаєте, як пахне в тій кімнаті?»

Побачивши цю сторіз, я подумки відповіла «так». Мої батьки не пили, але дід був запойним алкоголіком, часом агресивним, його син, мій дядько, намагався рятувати нас від нього, і сам випивав теж. Тож увесь антураж роману – і сусідка самогонщиця, і вимога «ходити тихенько», і постійне відчуття страху з соромом мені знайоме, навіть попри те, що моя ситуація далеко не була такою жахливою, як у маленької персонажки книги, Лесі.

Як можна здогадатись, головною героїнею роману є залежність, яка з диявольською хитрістю руйнує життя всіх, кого торкається. На перший погляд може здатись, що родина алкоголіків у книзі одна: мати та вітчим Лесі, ну і її старший брат, що теж починає шукати забуття в інтоксикації. Але Поліна паралеллю описує іншу сюжетну лінію: функціонального алкоголіка Назара, чиє соціально прийнятне пияцтво зрештою зруйнувало не тільки його сімʼю. Я не могла і не думати про наркозалежну майже підлітку Діану, яка теж майже точно росла в проблемній сімʼї, і про маленьку Христю, яка вже ймовірно має розлад харчової поведінки, бо привчилась «заїдати» проблеми.

Це сумна, жорстока і безжальна книга, але навіть у мене, не дуже релігійної людини, вона лишила по собі світлі і сакральні відчуття, наче той образок, що Леся впустила в брудному підвалі. Знаючи, що Поліна писала цю історію частково із власного досвіду (про це йдеться в післямові), хочеться обійняти її і подякувати: за те, що вижила, за те, що розповіла. Це дуже важливо.

BY балтік нуар