tgoop.com/balticnoir/66
Last Update:
“Зайчик” (“Bunny”) – Мона Авад
Цю книгу часто називають іронічною – на мою думку, вона радше пост-іронічна: тобто розмиває межі між іронією та серйозністю, а отже, і щирістю. Це типовий користувач твіттера, що за показовою невразливістю й вічними жартиками ховає Говерлу з комплексів, травм і страхів. Але давайте про все по-черзі.
Двадцятип'ятирічна Саманта Хізер (вочевидь названа на честь підліткової чорної комедії 80-х про згайку злих старшокласниць “Heathers”) – стипендіатка дворічної магістерської програми з креативного письма у вигаданому університеті Warren (з англійської – мережа кролячих нір). У групі з Самантою – ще чотири дівчини, заможні любительки рожевого мімімі, які називають одна одну “зайчиками”. Саманта терпіти їх не може, але радо долучається до їхнього ковену, де “зайчики” чаклують собі з живих кроликів бойфрендів (виходить у них не дуже).
Якби “Зайчик” був оповіданням чи повістю, кривавою підлітковою комедією в сетингу дарк академії – це було б шикарно. Короткий формат пробачає і одновимірних гротексних персонажів, і невиразність побічних сюжетних ліній, і відсутність однозначного пояснення про те, “що це взагалі було”. Але натомість ми отримуємо роман, де кілька сторінок у Саманти йде на те, щоб просто сісти на диван, з купою неймдропінгу (звісно ж іронічного, на кшталт “вони обговорювали Деріду й ринопластику”), самоповторів і намагань заплутати читача... щоб... просто заплутати? Особисто я обожнюю неоднозначні трактування паранормального, коли автор чи авторка не дає однозначної відповіді: чи неможливе сталось насправді, чи то був пранк чи галюцинації. Але цей ефект радує лише тоді, коли версії мають достатню життєспроможність. У “Зайчику” ж ці альтернативні версії розвалюються, скільки не намагайся притягнути їх за вуха (pun intended), як користувачі реддіта чи
Але, на мою думку, головна проблема “Зайчика” – це те, що сатиру на певний прошарок суспільства (стипендіатів письменницьких програм в престижних університетах) пише членкиня цього самого прошарку, яка радо користується усіма привілеями цих програм (“I’ve also come through them and benefitted immensely from these systems”). Оце відчуття “адна я умная в бєлом пальто стою красівая” зруйнувало мені все потенційне задоволення, яке я могла б отримати від цієї книги. Авторка авансом висміює всі призми, через які можна прочитати “Зайчика”, ніби намагаючись зробити свій текст невразливим (“A degree of irreverence is healthy and necessary in the arts. And a sense of humor. You don’t want to take it all too seriously or you’ll take it all to heart”), і він стає невразливим, так. Книгу ніби неможливо критикувати всерйоз. Якщо звинуватити “Зайчика” в тому, що аж надто буквальними метафорами і запозиченнями він скидається на мешап в дусі “Гордість і упередження і зомбі” (тільки “Аліса в Країні чудес”+“Таємна історія”+“Керрі”+“Хізерс”+ ще багато чого), то книга відповість “я сама це й висміяла образом хлопців-чернеток-гібридів”. Якщо пожалітися, що найцікавіша для мене лінія дослідження ролі творчості в житті письменника (через архетипи Тіні й Анімуса зокрема) так нікуди й не привела – скаже “я ж висміяла увесь цей психоаналіз, рефлексію й письменницькі вправи з медитаціями на аркани Таро заодно”. Якщо висловити невдоволення неймдропінгом – “мене ж теж він бісить, саме тому Деріда неймдропається поряд із ринопластикою”. Якщо обуритися через романтизацію внутрішньої мізогінії (усю книгу Саманта протиставляється Зайчикам, хоча єдина різниця між ними – в рівні статків і в тому, що Зайчики поводяться, як інфантильні 12-річки, а Саманта – як бунтівна 15-річка) – “це ж сатира на всі ці гендерні студії”. І так далі, і тому подібне. Невразливість – це ніби добре, критиків завжди можна поставити на місце тим, що “ви просто не зрозуміли шарів іронії”. Але не для мене як читачки. Для мене в цьому великодньому кошику з кроликами точно бракує яєць. Ну, тобто сміливості. Говорити те, чим насправді хочеш поділитися.
BY балтік нуар
Share with your friend now:
tgoop.com/balticnoir/66