Мені дуже сподобалось, як у нещодавньому дописі Марина охарактеризувала те, що дають молодіжні романи – «змушують думати підліткові думки, в яких всі страшно загадкові, а ти — головна героїня ВСЬОГО». Зізнаюся, мені такого завжди не вистачало. В мої тінейджерські роки в дідівській бібліотеці можна було знайти тільки радянський янґ адалт на кшталт «молодої гвардії» чи в кращому випадку повісті з журналів «Юність» чи «Парус». Пізніше були сучасні російські детективи, артхауси й фентезі, типу акуніна, пєлєвіна, ватаненко. Усі романтичні вампірські саги зʼявились уже тоді, коли я вважала себе задорослою для такого і читала лише (як мені ввижалось) високоінтелектуальну літературу.

Тож «Поклик» Валерії В. Растет став для мене ностальгією по тим юним рокам, яких у мене не було – з дівочим фентезі, де можна досліджувати свою ще незнайому сексуальність, свою субʼєктність, свою цінність. У книгах, на яких дорослішала я, жінки були обʼєктами – красивими нагородами героїчним героям чи гвинтикинями системи. Вони не мали права спитати себе: чи приємно мені, коли мене торкаються отак? Чи готова я лишитися наодинці з незнайомцем? Що я відчуваю? Не дивно, що скілл саморефлексії прокачувала вже в 30+.

Я отримала тонну насолоду від цієї книги, від її в дечому наївності, але щирої і захопленої, так однокурсник із вогнем в очах розповідає про всесвіт улюбленого коміксу чи новий сеттинг для днд, коли слухаєш і розумієш: він там живе, він розповідає про свою планету. І ця планета може тобі подобатись, може дивувати, може дратувати, але вона існує. І жодна твоя реакція не змінить цього простого факту.

«Поклик» – це Лицар Жезлів із системи Таро: він горить, він несеться вперед, він запалює.

А я чекаю на продовження 👀

Думаю, всі вже бачили розслідування про злочини Геймана (якщо ні, можна прочитати в браузері телеграму, обійшовши paywall, якщо натиснути “instant view”)

Гейман був одним із моїх улюблених авторів, а Аманда Палмер, – певне, найбільшим натхненням десь із 2006, коли я носила смугасті панчохи та мерч Dresden Dolls. У мене в Києві досі лежать всі книжки з нотами до її пісень, які я вчилась грати, і її автобіографічна Art of Asking (яку редагував Гейман)

Дивно визнавати, що авторка вкрай потужної композиції про зґвалтування впливовим чоловіком, пісні, яка надавала мені сил в часи моєї власної історії аб’юзу, виявиться людиною, що грумила вразливих дівчат для чоловіка-збоченця.

Щодо Ніла – ще важче визнавати, що автор творів, які дуже вплинули на мене як на письменницю, чиї поради я цитувала на власних лекціях, насправді банальний мудак.

Що ж. Не робіть собі кумирів, як то кажуть.

Навздогін до роздумів про те, як передавати іншу мову/діалекти на письмі – спосіб, який мені цілком подобається. Автор описує, як саме говорить персонаж, і кількома влучними словами створює атмосферу, щоб читачі могли краще уявити цього пацанчіка.

Книга – «Стахановський рух» Романа Буданова, і ох як багато чого буде розказати, коли дочитаю 🙃

Завжди вважала шахтарів представниками найхтонічнішої професії. В уявленнях багатьох народів саме під землею зазвичай знаходилось потойбіччя, царство мертвих, прихисток небачених страхітливих істот. Шахтарі спускаються туди, де люди не мали б бути, роблять важку роботу – про це розповідав мій дід (його батько, мій прадід, все життя гарував на шахті в Донецьку) і мій старий приятель Рома, який теж мав досвід підземної роботи. І я потайки мріяла про таку книгу – де простий тяжкий побут шахтарів поєднувався б із жахіттями з колективного несвідомого. І така книга зʼявилась.

І написав її саме Рома, якого знаю вже майже 20 років, як знайомого музиканта з Луганську, як колегу по містично/серіальній writing room, як чоловіка близької подруги Насті, як бійця ЗСУ… а тепер і як письменника.

Роман Буданов – «Стахановський рух»

Ще зі сценарних часів памʼятаю, наскільки круто Рома працював з історичними джерелами, знаходячи в реальних фактах місце для надприродного. На цих майже 500 сторінках йому нарешті вдалось розгулятися по-справжньому, без обмежень у вигляді 45 хвилин ефіру та умовних 1000 євро бюджету. І це кайф. Мені дуже хочеться безсоромно спойлерити, з шаленими очима (як у чувака з мему Pepe Silvia), розповідаючи, що тут можна побачити відсилки і до не-Андрія Стаханова, і до обʼєкту «Кліваж», і до масонських лож, і ще багато до чого. Багато поп-культури, багато іронії, і головне – багато Донбасу, описаного так щемко, з великою любовʼю, але відверто й без прикрас. Так само, як і відносини головного героя (колишнього військовослужбовця, що під час поранення отримав містичний дар) з батьком (колишнім шахтарем, який заливає порожнечу самогоном та російськими новинами). Зізнаюсь, я плакала, коли читала їхню фінальну сцену. Не думаю, що маю право на аж такий пафос, оскільки сама в Донецьку не росла і вперше побувала там уже в справах, коли нікого з родичів там не залишилось (ополченців з моїм прізвищем я такими не вважаю), але ця історія своєрідного внутрішнього примирення героя з окупованою та отруєною малою батьківщиною стала і для мене дуже болісним і дуже терапевтичним досвідом.

Також не можу не відмітити, як Роман показав тут цілком вірогідний і гм, стримано оптимістичний сценарій розвитку стосунків з пришелепуватим сусідом. За це, і за те, як саме фігурує тут війна, я теж вдячна автору.

Ну, як ви знаєте, I couldn’t care less щодо сюжету, бо книги читаю геть не заради нього, але сюжет тут well-paced, динамічний і бадьорий, 500 сторінок читаються на одному диханні. Сподіваюсь, Роман напише продовження (натяк на це є…), і там ми більше дізнаємось про Соню та що в них із Лео… ☺️

Якби я ставила книгам оцінки, то це було б 10 шахтарських тортів із 10. Того самого, який ми з Настею купували в Луганську в 2006-му.

За що не люблю західних інтелектуалів, то це за часто притаманне їм небажання сумніватися та переглядати засвоєні максими, які можуть виявитися булшітом. Приклад: вестернери дуже люблять рабовласника толстого, мовляв, “all happy families are alike; each unhappy family is unhappy in its own way”, настільки, що під цю цитатку підганяють якісь дослідження і всюди її пхають під назвою «принцип анни кареніної»

Тим часом, будь-яка людина, що отримала хоч який досвід стосунків та/або психотерапії, погодиться, що правда інша. Усі щасливі сімʼї різні: це можуть бути фермери з купою дітей, зайняті співвласники родинного бізнесу, літні театрали, пара лесбійок з собакою, хто завгодно. А от нещастя зазвичай настільки одноманітне, що якщо бачив одну таку родину – ти бачив усі.

«Усі їхні демони» – Поліна Кулакова

Довго думала, що мені нагадує стиль Поліни, і зрозуміла: мексиканські ретабло, де буденне і криваве поєднується з сакральним. Попри похмуру реалістичність, в усіх прочитаних мною книгах Поліни було щось від магічного реалізму, щось, що постійно змушувало згадувати латиноамериканських авторів і авторок.

Одна популярна інста-психологиня, запускаючи свій курс для ДДА (дорослих дітей алкоголіків), постила сцену з фільму, де маленька дівчинка допомагає матері з похмілля піднятись, разом із питанням: «чи ви знаєте, як пахне в тій кімнаті?»

Побачивши цю сторіз, я подумки відповіла «так». Мої батьки не пили, але дід був запойним алкоголіком, часом агресивним, його син, мій дядько, намагався рятувати нас від нього, і сам випивав теж. Тож увесь антураж роману – і сусідка самогонщиця, і вимога «ходити тихенько», і постійне відчуття страху з соромом мені знайоме, навіть попри те, що моя ситуація далеко не була такою жахливою, як у маленької персонажки книги, Лесі.

Як можна здогадатись, головною героїнею роману є залежність, яка з диявольською хитрістю руйнує життя всіх, кого торкається. На перший погляд може здатись, що родина алкоголіків у книзі одна: мати та вітчим Лесі, ну і її старший брат, що теж починає шукати забуття в інтоксикації. Але Поліна паралеллю описує іншу сюжетну лінію: функціонального алкоголіка Назара, чиє соціально прийнятне пияцтво зрештою зруйнувало не тільки його сімʼю. Я не могла і не думати про наркозалежну майже підлітку Діану, яка теж майже точно росла в проблемній сімʼї, і про маленьку Христю, яка вже ймовірно має розлад харчової поведінки, бо привчилась «заїдати» проблеми.

Це сумна, жорстока і безжальна книга, але навіть у мене, не дуже релігійної людини, вона лишила по собі світлі і сакральні відчуття, наче той образок, що Леся впустила в брудному підвалі. Знаючи, що Поліна писала цю історію частково із власного досвіду (про це йдеться в післямові), хочеться обійняти її і подякувати: за те, що вижила, за те, що розповіла. Це дуже важливо.

Мішати сучасний світ з його технологіями та казково-магічний – слизька доріжка. Ніхто не любить випадати з вигаданої реальності, тому читачі так борять анахронізми (навіть коли не треба). Тому додавати смартфони й лайки в фентезі-світ наважаються зазвичай автори сатири та підліткових фанфіків. На щастя, не тільки вони.

Валерія Савотіна – «Чаклунка і культ»

У цьому світі магія – це щось типу біологічної рідини, магічні здібності можна вирізати і підсадити (спрощуючи), але навіть вони не позбавлять тебе необхідності платити орендну плату, як і загроза нападу потойбічних створінь не дасть звільнення від сесії. Це дорослий і зрілий твір, іронічний і щемкий водночас, а поміж рядками можна прочитати ще пару книжок: про магію і їі відсутність, про занепокоєних стратегічних партнерів, про батьківство та відповідальність.

Анонсована сапфічна лінія на мою думку грає тут скоріше функцію своєрідного ґейткіпінґу, відлякуючи тих, кому і не треба читати цю книгу. Історія мам Яри розповідається стримано і акуратно. Як на мене, тут більше дарк академії на канікулах, з яких не дуже хочеться повертатись.

Як і не хочеться відкладати цю книгу, тим більше, що напруга під кінець лише наростає. Лишається приєднатись до цього дивного культу та чекати на продовження, шкодуючи, що не можу начаклувати його тут і зараз.

Думка, яка здалась надто цинічною, щоб додавати її в основний текст: колись читала епічні фентезі про епічні події, де між рядків прозирало відчуття того, що все, що знає автор про цей досвід - з книжок та фільмів, він сидить на теплій софці, а дружина підносить чай із печивом.

А тут я читаю вочевидь розраховану на молодих людей історію про молодих людей, написану молодою людиною, – і відчуваю цей буденний, повсякденний морок, до якого вже звикли українці. І відчуваю те саме жахаюче роздвоєння, яке було моїм супутником усі роки в реаліті:
1) ніхто не має проходити крізь подібний нелюдський жах, щодня, роками (крім рсн)
2) цей пережитий досвід може зробити написану історію в рази потужнішою

І я не знаю, як бути з оцим усім розумінням

Подивилась вчора фільм "Хроніки Південного" за однойменним романом Рімантаса Кміти. Дуже сподобався цей іронічний та трохи сумний coming-of-age про 90-ті, навіть попри те, що розуміла я не все, адже книгу написано шяуляйською говіркою, і фільм знято теж 🥲 Погуглила - книгу перекладали українською, видавали у ВСЛ в 2019, але тираж закінчився, і чомусь немає в наявності навіть електронних версій. Якщо раптом зустрінете десь на барахолках, раджу, хоч сама і не читала, але історія вже в саме серденько.

На щастя, є бібліотека :)

На сайті Віхоли Тиждень електронних книжок, знижки до 50%. Планую прикупити дещо, і заодне нагадую, що моя "Мертва жива вода" в електронці цього тижня всього 105 грн 😏

Хто в Києві, раджу не пропустити цю подію ✍🏻
Зараз виведу песиню і розповім про книгу детальніше, щоб вас спокусити 😏

Лечу до вас з НЕЙМОВІРНИМИ новинами!
Ловіть квиток на неформальну тусовку поколінь (буквально!)🔥

Нарешті анонсую презентацію моєї книжки «Дреди, батли і "стіли"» ака справжню вечірку року!

Барабанний дріб, make some noise — і бронюйте 7 лютого, бо головні драйвери вечора:

🔸Біґьорл Dash — Дар’я Анцибор, фольклористка, антропологиня, авторка книги, співавторка подкасту «Пороблено»

🔸Легенда українського хіп-хопу — Олександр «Фоззі» Сидоренко, музикант гурту ТНМК, журналіст, письменник і співзасновник БФ «Згуртовані»

🔸Рокстар — Сергій «Колос» Мартинюк, фронтмен гурту Фіолет, письменник, арт-директор фестивалю Бандерштат і військовослужбовець ЗСУ

За модерацію відповідає панк «із археологічним досвідом» — Євген Синиця, який розуміється на бунті так само добре, як і на артефактах🙌

🕐 7 лютого о 19:00
📌 Київ, Сенс, вулиця Хрещатик, 34
Вхід вільний

Збирайте друзів, заряджайтеся емоціями й приходьте! Разом поринемо в атмосферу драйву й молодіжного духу❤️‍🔥

Чесно — ледь стрималася, щоб не заспойлерити раніше!

Дивимось Нацвідбір Євробачення, побачила FIÏNKA, згадала, як ще писала сценарії до «Реальної містики», то її влог Ліжник ТВ використовувала як референс гуцульського діалекту для діалогів (але потім у знімальній групі знайшовся нейтів спікер і все одно все переписав 😀)