Говорячи про смерть, Мішіма згадує Рільке.

Найімовірніше, про вірш з книжки «Про бідність і смерть».

Ось він в українському перекладі.

//

Живуть там люди, білоквітні, бляклі,
і покидають, вражені, цей світ.
Й гримаси зяють, наче з переляку,
й тендітної породи усміх всякий спотворюється їм вночі в одвіт.

Ганяє праця їх туди й сюди,
речам безглуздим служать на догоду,
в них на плечах покірно вʼяне одяг
й зникають на руках краси сліди.

Юрба тіснить їх, жорстко і невтомно,
хоч сил на відсіч їм не вистача, —
і тільки пси, лякливі та бездомні,
ідуть за ними тихо певний час.

Їм сто катів завдати здатні кари,
удар їх щогодини криком жде,
й самотньо труться побіля лікарень,
й бояться, що гряде приймальний день.

Там — смерть. Не та, із дотиком привітним, що їм в дитинстві навівала сни, —
маленька смерть, як відають вони;
а власна смерть висить, як плід у вітах, незріла ще всередині у них.

//