24 роки тому в цей день, 16 вересня 2000го, безвісти зник журналіст Георгій Гонгадзе, співзасновник "Української правди". Пізніше його тіло без голови знайдуть в лісі у Таращанському районі під Києвом. Виявиться, що в убивстві журналіста замішана ледь не вся політична верхівка української влади - включно з тодішнім президентом Кучмою.

Сьогодні "УП" відтворює всю хронологію подій того дня, а також - попередніх днів, які є ключовими і важливими у цій історії. І починається цей текст з того, як відповідають на запитання "УП" про те, хто взагалі такий цей Гонгадзе, сучасні українські підлітки:

"Він – грузин".
"Він – футболіст київського "Динамо".
"Він – герой Небесної сотні".
"Він – пам’ятник у сквері неподалік мого будинку".
"Він підняв прапор перемоги над Рейхстагом".

Великий матеріал - ось тут, сходіть і почитайте.

​​Натрапила я тут на фото, зроблені Ліберовими. Серія знімків військових, які повернулися з полону. І найбільше мою увагу зачепили дві фотографії. Саме через ракурс.

Вирішила зробити у ФБ пост, щоб, так би мовити, звірити реальність та подивитися, як сприймають це інші люди. Тому що особисто моя думка: ці ракурси є неприйнятними і досить тригерними.

Тобто: найперше, питання в мене було не до того, чи потрібно фотографувати людей, які повернулися з полону (це ок, якщо вони давали згоду). І не до того, чи потрібно показувати до та після, сліди катувань тощо після полону (це ок, якщо вони давали згоду).

Багато хто писав, що фото вирвані з контексту, адже це частина серії. Так, але я взяла саме їх, бо до цих двох у мене виникли питання (а не до серії загалом).

Тож чому я звернула увагу саме на ці фото і пишу про пози? Особисто в мене ці пози викликають асоціацію з тими, в яких цих людей (або не цих конкретно, а полонених загалом) могли змушувати стояти тюремні наглядачі під час їхнього перебування в полоні. Тобто "лицом к стене, руки в стороны" наказовим тоном (для того, щоб зрозуміти краще, що я маю на увазі, достатньо почитати свідчення людей, які перебували в російському полоні).

Багато аргументів у коментарях: мовляв, якщо люди на цих фото самі стали в такі пози чи дали згоду на фотографування в таких позах, то значить, проблеми немає. На мою думку, люди, які щойно повернулися з полону, перебувають у вразливому, не стабільному психічному стані, можуть бути розхитані емоційно, відповідно, мають стерте розуміння реальності та себе у ній. Тобто можуть давати згоду, не до кінця усвідомлюючи наслідки своїх дій в силу свого вразливого стану. І навіть якщо така зйомка - ок для них, подібне фото може спричинити ретравматизацію для інших людей зі схожим досвідом.

Також я думаю (і бачу з власного досвіду роботи з травматичними темами), що саме журналіст (або створювач контенту, ок, бо автори цих фото - не дуже журналісти) має дещо фільтрувати те, що пропонує / робить / говорить герой перед тим, як подавати його аудиторії саме з точки зору морально-етичних аспектів, ризиків ретравматизації, позиції "не нашкодь".

Про всяк випадок наголошу, що під "фільтрувати" мала на увазі не цензурування або приховування правди, а саме делікатне відсіювання того, що може якимось чином зіграти "проти" та нашкодити герою або іншим людям.

Записала інтерв'ю з психологинею Світланою Ройз про те, як реагують на стреси діти, на що варто звертати увагу, аби мінімізувати ретравматизацію та якими можуть бути тригери.

Корисно для всіх, хто взаємодіє з дітьми, також у тексті багато посилань на посібники з корисними рекомендаціями.

В продовження теми про дітей також хочу поділитися цікавою темою та планами на майбутнє по тому, що стосується співпраці з "Жінки в медіа".

Нещодавно взяла участь в онлайн робочій групі на тему "Діти і гендерна рівність - відображення в медіа". Поговорили про необхідність напрацювання рекомендацій для медіа на цю тему.

Під час зустрічі пролунало чимало цікавих думок, серед яких, наприклад, така: підлітки, з якими спілкувалися на тему гендерних стереотипів та представлення чоловіків і жінок у публічному інформаційному просторі, зазначили, що відчувають певний перекос. Зокрема йдеться про те, що теза "жінка має право на все" лунає частіше, ніж аналогічна думка про чоловіків.

Так, хлопці-підлітки зауважили, що їм хотілося би частіше чути про те, що і чоловік також може все. Наприклад, має право на вираження емоцій, сльози абощо, та не бути засудженим за це через упередження та стереотипи щодо того, якими повинні бути чоловіки.

Вчора Фейсбук кілька разів не зрозуміло, чому блокував мій пост про благодійну ініціативу Goodbye Hair від Inspiration Family. То розкажу про неї ще тут.

Це вечірки для жінок, які втрачають волосся внаслідок лікування раку та хочуть пройти через цей процес не самі, а у колі, де отримають підтримку і розуміння від інших жінок, зі схожим досвідом. З тортом, квітами та в красивій сукні 💐

У цьому матеріалі - історії трьох героїнь Goodbye Hair. А ось за цим посиланням - реєстраційна форма для тих, хто хоче взяти участь в такій вечірці.

Поширення вітається, адже організатори якраз шукають охочих взяти участь в таких подіях та будуть раді розглянути заявки від тих, хто дійсно цього потребує.

Маю свіже інтерв'ю з нардепкою Мариною Бардіною, яке вийшло на "Повазі".

Говоримо тут про документи міжнародного права, які є важливими для України на шляху євроінтеграції в контексті впровадження гендерної рівності, про те, як розуміють поняття "фемінізм" українці та українки, про роль інфлюенсерів і блогерів у просвітництві та просуванні корисних меседжів та про багато іншого.

В російському полоні померла українська журналістка Вікторія Рощина. Вона перебувала там з серпня 2023 року, проте Росія вперше визнала, що утримує в себе журналістку, лише в травні 2024-го.

Як повідомили в ГУР, Рощина померла під час етапування - незабаром її мали відправити на обмін полоненими.

Крім Рощиної, в російському полоні перебувають також інші українські медійниці.

​​Ну що, поділюся і тут матеріалом на тему трьох останніх днів - про Богородицю Анну Фесун.

Один з найпопулярніших коментарів у мережах про це: а чим вона відрізняється від сотень інших магів, екстрасенсів, духовних провідників?

Думаю, в тому, що ця історія вибухнула медійно, зіграло роль кілька факторів: перше, це відносна публічність потерпілої особи, та і самої Богородиці. Багато хто в публічній площині, як виявилося, знає і одну жінку, і другу, тож пішла ланцюгова реакція.

По-друге, як би це не звучало, але "розкачала" тему історія про спекуляцію на житті нібито тяжко пораненого військовослужбовця.
З однією колегою у приватній переписці обговорювали, а чи був би такий само резонанс, якби йшлося просто про жінку, яка просто регулярно носить гроші якійсь цілительці? Навряд.

Ну і по-третє, мабуть, саме амплуа. До тарологинь, астрології, натальних карт і відьом у інформаційному просторі всі вже якось навіть і звикли. А от жива Богородиця власною персоною все ж таки трапляється з нами не щодня...

Найважливіше, що хочу сказати: зберігайте критичне мислення. Звертатися до езотериків чи ні - особиста справа і вибір кожної людини. До того моменту, поки не вимикається критичне мислення і цей езотерик не починає сприйматися як месія та єдина істота на планеті, здатна допомогти там, де чомусь нібито не допомагають юристи, лікарі, психологи, психіатри, та інші кваліфіковані фахівці.

п.с. У якості ілюстрації залишу коментарі під одним з постів у Фейсбуці, які прекрасно ілюструють всю суть, як на мене.

Бачили вже свіже дослідження ІМІ стосовно оплати роботи на медійному ринку?

Особисто для мене результати дуже передбачувані. Мабуть, не знаю жодного медійника або медійниці, хто працювали б на українські медіа та мали б тільки одне місце роботи.

"61% медійників мають додаткові підробітки крім основного місця роботи. 26% з них – не в медійній сфері. Це свідчить про нестабільність у медіасфері і значну залежність медійників від додаткових джерел доходу, а отже – про недостатній рівень оплати на основному місці роботи"

👉 Посилання ось тут.

​​🐎 Були ми недавно на Київському іподромі, і я просто в шоці від того, у яких умовах там працюють люди. На цьому фото - кімнатка у головному корпусі, розташована прямо над глядацькими трибунами, у якій працюють судді, оцінюючи кінні перегони.

Лишаю посилання на репортаж і сподіваюся, що це хоч трошечки приверне увагу до проблем цього унікального місця. Якщо хтось із колег захоче піти і зробити свій матеріал про іподром, залюбки поділюся контактом нового директора, адже ця увага - дуже важлива.

Знов довго нічого не писала в цей канал, бо не можу зрозуміти, чи треба вкладатися у його розвиток на 100%, якщо навколо всі тільки і говорять про необхідність закриття або обмеження доступу до Телеграму в Україні.

На цю тему, до речі, не так давно вийшло дослідження від Internews - «Українські медіа, ставлення та довіра у 2024 році». Якщо ще не бачили, то раджу ознайомитися. Там багато всього — і про те, як та звідки споживають інформацію в Україні зараз, і про популярні телеграм-канали, і про ставлення до телемарафону, і топ найпопулярніших сайтів для читання новин онлайн.

Ще одне цікаве дослідження, яким хотіла би поділитися, це "Деконструкція правди. Як російські опозиційні медіа висвітлюють велику війну Росії проти України".

В фокусі цього дослідження - "Медуза", "Дождь" та інші російські видання, які називають себе ліберальними і опозиційними.

Попри те, що ці медіа не уникають слова "війна" та визнають факт нападу Росії на Україну, мова, яку вони виикористовують у своїх матеріалах, все одно є досить неоднозначною.

Ось кілька ключових меседжів з дослідження:

🔻У контенті проаналізованих видань майже відсутній наратив про нелегітимність Путіна та його режиму, а війну, яку веде російська армія в Україні, часто називають "війною Путіна", таким чином нібито розмежовуючи відповідальність Кремля і "народу" за ці дії;
🔻 Так звані опозиційні ЗМІ випускають в ефір сюжети, у яких дають слово російським військовим, що беруть або брали активну участь в наступі на українські території, представникам окупаційної влади на захоплених українських територіях, а також беруть у фокус такі теми, як, наприклад, святкування російського Дня прапора у окупованих українських містах;
🔻Опосередковано ставлять під сумнів присутність російських військ на певних територіях, їхню участь у масових наступах чи обстрілах, та роблять "розбори" на теми на зразок чи були масові вбиства цивільних в Бучі "постановкою", або, наприклад, чи дійсно Каховську ГЕС підірвали, або ж вона просто зруйнувалася сама;
🔻Замість чіткого фактажу пропонують читачам версії подій, як-от: за версією російської сторони, ЗСУ обстріляли самі себе, а за версією української - це була атака армії РФс
🔻Відсутність чіткої редакційної політики щодо того, якими словами називати те, що відбувається. Зокрема неузгодження назв для анексованих Росією українських територій ("приєднані" або "окуповані", "материкова частина Росії" абощо);

Та інше.

Дослідження також доступне і англійською мовою - спеціально для поширення серед іноземної аудиторії. Можливо, вони допоможуть пояснити, чому російські опозиційні медіа - не такі вже і опозиційні, й все одно залишають у своєму контенті місце для імперських наративів.

​​І знову про дослідження. На цей раз - від Інституту масової інформації. З початку повномасштабної війни, а це рівно 1000 днів, закрилися 329 медіа в Україні. Тільки 16% з них вдалося відновити свою діяльність.

Загалом ідеться про припинення роботи 105 телеканалів, а це 32% всіх медіа, які закрилися через велику війну. На другому місці – друковані медіа, це 95 газет, або 29% усіх медіа, що припинили свою діяльність, а також 77 радіостанцій, або 23% всіх медіа, що закрилися. Онлайн-медіа постраждали найменше: закрилося 52 сайти новин, що становить 16% усіх закритих медіа, йдеться у дослідженні ІМІ.

Коли читаю про друковані медіа, подумки порівнюю нас із європейськими країнами. Так, цього року в рамках однієї з навчальних програм для журналістів я відвідала редакції у шести країнах Європи, і майже всюди друкована преса, зокрема газети, часто і щоденні, відіграють велику роль та є дуже популярними серед населення. В Україні ж газети на такому глобальному рівні, здається, вже давно вимерли, на жаль.

Ще у 2023 році для аудиторії видання 0629.com.ua, яке пише про Маріуполь, об’єднуючою була тема про звільнення міста — тоді у людей була надія на майбутнє, говорить головна редакторка Анна Мурликіна. Згодом стало зрозуміло, що найближчим часом деокупації міста не буде. Так тема з об'єднуючої перетворилася на дратівливу. А аудиторія сайту, яка складалася переважно з трьох різних категорій, стала потроху розходитися.

Як втримати читачів, коли ти керуєш виданням, яке присвячене життю окупованого міста? Про що писати, аби тебе читали? Хто працює в таких виданнях, та яку мотивацію у роботі бачить для себе?

Про це та інше поговорила з трьома головними редакторками, які очолюють медіа з окупованих зараз населених пунктів. Одна з героїнь з міркувань безпеки побажала, щоб її історія була опублікована анонімно.

Матеріал можна почитати ось тут, на сайті "Жінки в медіа".

​​Які часи, такі і тренінги.

п.с. З чого вони впевнені, що під час ядерної зими ми ще зможемо працювати? 🤔

Тричі за останні два тижні в мене переносяться зум-розмови, бо спікерки (тричі це саме жінки) просто не з'являються на запланований зідзвон, не попереджаючи. Потім виявляється, що причини в усіх якісь різні: технічна несправність, захворіла дитина, щось ще. Проте попередити заздалегідь, або хоча б маякнути, що плани змінилися, в той час, коли розмова має відбутися, ніхто з них не змогли.

І за дивним збігом обставин всі троє живуть за кордоном.

Так сталося, що кожен з цих трьох разів припадав на відключення світла у мене. Проте цілком розуміючи, що відповідальність за мою роботу лежить на мені, я підключаю роутер до альтернативного живлення, щоб у мене був вайфай, дбаю, щоб ноутбук також був заряджений заздалегідь, вмикаю всі можливі лампи на акумуляторах, щоб мене було добре видно, і приходжу на зум вчасно.

І чекаю. На людей, в яких немає проблем зі світлом, зв'язком, немає тривог та інших надзвичайних обставин, які заважали би їм зі мною зв'язатися та хоча б повідомити, що розмову доведеться перенести.

​​Крутий і важливий проект про онлайн-насильство і цькування щодо журналісток зробило видання Texty.

Лінк ось тут, обережно, матюки!

​​Нещодавно опублікували інтерв'ю з азовцем Євгеном Чуднецовим, який був двічі в полоні. Проілюстрували його таким от колажем - мій пост із ним у ФБ рознісся, де тільки можна.

На цьому фото зліва Євген Чуднецов у полоні після виходу з Азовсталі. На другому - за рік після звільнення з полону.

Знаєте, яке важливе повідомлення я отримала після публікації цього посту?
Подяку за те, що ми показуємо фото після.
Зазвичай у таких колажах фото людини до потрапляння у полон, а також - те, що зробив полон з нею. Що далі - не показують.

Цей колаж же виявився надихаючим, адже він демонструє, що навіть після такого страшного досвіду, катувань людина може відновитися і привести себе у форму.

Думаю, цей меседж важливо взяти до уваги журналістам, які працюють з темою полону - показувати, що життя може продовжуватися, і що силу духу іноді не вдається зломити жодними тортурами.