La vampire Nue / The Nude Vampire (1970) Жана Роллена – це le Cinema Fantastiqu в найкращому його вигляді. В ньому Роллен, відштовхуючись від вампірського кіно, створює власну сюрреалістичну суміш з фантастики, горору, шпіонського кіно, еротики та постапокаліпсису. Він робить зумисно нереалістичне кіно, де важливо не те, що відбувається на екрані, а те, як саме це відбувається. Він показує себе майстром мізансцен – часто зумисно затягнутих, хореографічних, сповнених поетики кольору. наповнює свою історію дивними химерними образами. Вибудовує на екрані стільки прекрасних сцен, що вистачило б не на один фільм. Вже перша сцена фільму - це щось неймовірне. Далі Роллен буквально передвіщає легендарну червону кімнату Девіда Лічна та всю метафоричність Twin Peaks. В інших передає привіт Луі Файаду та Мурнау. Ще в одній сцені він скидається на побратима Judex (1963) Жоржа Франжю. Так в The Nude Vampire, своєму другому повнометражному фільмі, Роллен замальовує образи, з якими працюватиме (іноді навіть кудимайстерніше та розлогіше) в усіх своїх подальших фільмах. Разом з тим, не дивлячись на яскраві кольори, цей фільм Роллена просякнут величезним песимізмом та темрявою. Це кіно про зневіру в людство. Далі Роллен наче звикниться з його неідеальністю.

Longlegs (2024) Оза Перкінс. Люблю Перкінса ще з часів його перших двох фільмів The Blackcoat's Daughter (2015) та I Am the Pretty Thing That Lives in the House (2016), які й досі видаються найкращими в його фільмографії. Обидва слоубьорнери, обидва мали цю обволікуючу атмосферу, щось снодійне, дивне та хворобливе. В першій частині Longlegs це теж є і воно наче продовжує перші фільми режисера. Але в другій все йде шкереберть. Перкінс майстерний режисер, але не дуже вправний сценарист та оповідач. Він створює атмосферу, може тримати увагу глядача буквально на порожньому місці (через рух камери, паузи та саунд-дизайн), але там де треба розказувати історію, Перкінс відразу здає. В другій половині Longlegs відверто провисає, тому що в ній режисер закінчує передавати стан героїні й береться за історію маніяка у виконанні Ніколаса Кейджа. І це вже нагадує про попередній (невдалий) фільм Перкінса Gretel and Hansel.

Trap (2024) М.Найта Ш'ямалана. Ще один сучасний режисер, якого дуже люблю. Trap - це точно не його краща робота. При бажанні її навіть можна рознести як приклад поганого кіно. Але для мене це приклад якогось чистого кіно. Або того, як кіно працює і того, що насправді виділяє майстерного режисера. Trap - як і кіно по своїй природі, це чистий атракціон. Тобі окреслюють певний умовний світ, просять повірити в нього, заводять за руку всередину і відправляють в подорож. В цій подорожі ти, звісно, час від часу задумуєшся, що це якась повна маячня і що все це вкрай нереалістично, але ти вже прийняв ці правила і тепер тобі до біса цікаво що буде далі і як це буде зроблено та подано тобі.

Alien: Romulus (2024) Феде Альвареса. В кінотеатрі було дивитися приємно, але це щось настільки вторинне, що буквально кожна сцена, кожен герой, кожен сюжетний крок ти розумієш, що вже бачив раніше, як в самій франшизі, так і ще десь. Хоча візуалізований симбіоз чужого та людської дитини - це було забавно.

Exhuma (2024) Jang Jae-hyun. Головний гіт південнокорейського прокату, який на батьківщині випередив навіть Duna 2, а в Європі вперше був показаний на Берлінському кінофестивалі. Exhuma - це жанрове кіно, яке легко віднести до горору. Разом з тим, це дуже локальне кіно, яке розказує про національні травми, традиції та міфологію.Все це виводиться з неймовірною ретельністю, відмовляючись від універсалізму голлівудських історій. Як і кращі фільми південнокорейського кіно Exhuma також змінюється протягом свого екранного часу, змінюючи в кожній частині жанр, обережно поєднучі класичний, майже спілбергівський, сторітелінг і цікаві візуальні рішення. Коротше, тут дійсно багато цікавих штук, але ось ця локальність не давала мені можливості включення в цю історію, а це все ж важлива складова глядацього досвіду.

Ще думав написати про те, що несподівано відкрив для себе світ індонезійського горору (після шести фільмів, правда, закрив), але про це вже в наступному дописі.

В 2024 році дивився не дуже багато горорів. Ті що бачив часто розчаровували або просто не приносили задоволення. В якийсь момент думав перевести канал в інший формат і писати про те, що дивлюся без прив’язки до жанрів. Можливо зроблю це наступного року. Власне про це мої річні топи.

Тільки горори /

“The First Omen” dir. Arkasha Stevenson
“Oddity” dir. Damian Mc Carthy
“The Devil’s Bath” dir. Severin Fiala, Veronika Franz

Топ 10 кращих фільмів року /

“Close Your Eyes” dir. Víctor Erice
“The Beast” dir. Bertrand Bonello
“The Beast in the Jungle” dir. Patric Chiha
“The Sparrow in the Chimney” dir. Ramon Zürcher
“I Saw the TV Glow” dir. Jane Schoenbrun
“The Bikeriders” dir. Jeff Nichols
“By the Stream” dir. Hong Sang-soo
“Trap” dir. M. Night Shyamalan
“Фрагменти льоду” dir. Maria Stoianova
“Vermiglio” dir. Maura Delpero

Фільми, які вперше подивився цього року і дуже полюбив /

Wild River 1960 Directed by Elia Kazan
McCabe & Mrs. Miller 1971 Directed by Robert Altman
Judex 1963 Directed by Georges Franju
Still Walking 2008 Directed by Hirokazu Kore-eda
Possession 1981 Directed by Andrzej Żuławski
Love at Sea 1965 Directed by Guy Gilles
Farewells 1958 Directed by Wojciech Jerzy Has
Running on Empty 1988 Directed by Sidney Lumet

Українське кіно /

Осяяння, 1971, реж. Володимир Денисенко
Чудо в краю забуття, 1991, реж. Наталя Мотузко (новий скан)
Лялька, 2007, реж. Кіра Муратова