рівно рік тому я мала дивну нічну розмову зі своєю читачкою і пообіцяла запостити оцей вірш наступним, щоб їй не так боліло. але через кілька годин прийшла війна.
взагалі, дякую всім хто читає, хто зі мною, незважаючи на те, що вірші тут тепер в сто разів рідше ніж були. я все так само вірю в них і у кожного, кого зустрічаю.
а тим, у кого болить серце, ви зцілитеся - березнем і сонцем♡

ти смутнієш щоразу весь.
я змінилась? тобі здалося.
то з'явилось в мені якесь
чисто сонячне стоголосся.

і тепер, при оцій весні,
більше того, тепер, при людях,
обіцяю сама собі -
я колишньою вже не буду.

моя сила зросте в стократ,
кожна хвиля - немов остання.
я тепер не прощаю зрад
і не зраджую на прощання.

не ридаю на тлі відлиг,
не молюсь на камінні плити,
відвертаюсь і йду від тих,
хто порадив мені забити.

я сердита тепер не сплю,
я тепер не цілую юду.
я ще більше тебе люблю,
та колишньою вже не буду.

буде щастя моє старе,
та від того не менш шалене
і любов моя проживе
років тисячу після мене.

і коли десь, немов імла,
посивіє від років волос,
вже не скажуть, що я пішла,
не лишивши по собі голос.

сьогодні крутий березневий день і мій день народження. якщо бажаєте мене привітати, задонадьте госпітальєрам на аптечки:

https://www.hospitallers.life/needs-hospitallers

або збір мого друга:

https://send.monobank.ua/jar/6hK4HyvrQF

всім вдячна, лав♡

I

от зачиниш сніги на засув
і боліти не буде. чи майже.
це учора твій дім був.
сьогодні це просто пейзажі.

притуляєш до шибки чоло,
а дорога за пагорбом в'ється.
і ти думаєш: місто змінилось.
а місто із тебе сміється.

II

крізь фіранки заплигують весни,
дурні і безхмарні.
я й раніше любила.
я просто не знала, що марно.

у кімнаті, наповненій часом і флером помади,
я ховала всі ґанджі у тій он старенькій шухляді.

там короткі листи відчайдухів і відлік побачень,
амулет із лози - це аби не спіткала невдача.

пошукай себе теж, ти десь точно лишився. он трішки,
де наловлені сни застрягають, у нитці над ліжком.

пролітають птахи і зростає трава під снігами.
трохи важко іти коли вдруге своїми слідами.

вечоріє вже пізно і ледве зітхає дзвіниця.
тихо березень йде і, на щастя, нічого не сниться.

може тиждень чи два і розпуститься вишня на біло.
ти учора заходив, а я тебе знов не впустила.

III

я скажу тобі чесно - я жив
і мене не вражає бравада.
ти вважаєш, як щиро любив,
то вже вдруге не здужаєш, правда?

якщо я тебе знаю хоч трохи,
присягаюсь, з узвишшя під небом,
ти подумала: місто змінилось.
і точно всміхнулася з себе.

IV

дивина, що колись ми так прагнули важкості істин.
то було уже майже життя, ще й наповнене змістом.

у такі поцілунки ти хочеш усе побороти.
я чомусь пам'ятаю, що то було в вечір суботи.

ще, на жаль, ті листи, де писались таємні дурниці.
я колись уявляв як ти їх забираєш в столицю.

позмивала вода, наче плесо розлилося садом,
жменька спогадів є, але точно не ціла шухляда.

я зберіг, як умів, - на осонні, між диким похміллям,
крізь ненависні сни, аж поїдені часом і міллю.

тож не треба втирати мені про мерзенність надії.
ну, скажімо, ти здалась. скажімо, ти цьому радієш.

та коли ти проходиш повз мене - спокійно, невинно,
я вітаюся скупо і довго дивлюся у спину,

ти ідеш, балансуєш, одна з танцівниць на канаті,
але скільки пройдеш, поки дим повернеться в кімнату?

крізь фіранки заплигують весни - дурні і безхмарні.
і нехай не мене. і нехай не мине.
та не марно.

а є ж якісь предивні незнайомці,
яким не звідати моїх чудес.
ця золота монета їм - палюче сонце.
і зорі - не недопалки з небес.
у них й на мене є погана слава -
я дівчинка зі шрамами Ікара.
ну й що, подумаєш, звичайна справа.
я заслужила,
буде мені кара
за те, що жила
і за те, що пес,
сіренький знайда, вуличний гуляка,
для мене вовк, а не простий собака.
за те, що зву його божественно - Гермес.

навіть не дихає магістраль,
кінь собі ниву оре.
стало повітря немов вуаль -
вже не таке прозоре.

я тут чекаю щоб провести
літню останню бурю.
клумби застигли, як ті торти,
вкриті за ніч глазур'ю.

сонце напилося і лежить
прямо в ногах при вході.
вранці благає, мов, не топчи,
дай перевести подих.

сушені квіти звисають вниз
з балки над головою,
полум'я звечора з'їло хмиз
й скоро зап'є грозою.

серп зачаївся в густій траві
десь у дворі ливарні.
наші смирення такі криві,
наші пручання - марні.

але хай будуть - наївні, злі,
хай вони просто будуть.
я ради цього полюблю гнів
й люди мене осудять.

як озирнутися навкруги -
що іще є в людини?
страх - це лиш пляма від пилюги
десь у кутку світлини.

лиця на фото ніякий час
більше не потривожить.
кашель епохи не візьме вас,
а от мене ще може.

скоро дорогу завіє сніг -
будуть черешні раді.
цвинтар стоїть і росте горіх,
що посадив ще прадід.

я не повірю у те, чому
щастя любило тишу.
голос тремтів би, тому мовчу.
згодом про це напишу.