Котов

[2/2]
Паралельно випускаються мільйони декларацій, які ніхто не читає, створюються антикорупційні стратегії для кожної установи — від міністерства до ларька (і кожен раз, коли в ларьку когось пакують за корупцію, це не призводить до перегляду антикорупційної стратегії чи створення антикорупційної тактики) — і 100500-й раз перезавантажується агентство з управління активами, але і знаходити ці активи, і управляти виходить не дуже. І без довічного ПЕПа корупцію не подолати. І ще без багато чого. Усе це — під гаслом: «Нам треба ще трохи повноважень, бо вороги не сплять». Десять років невпинного зростання і повноважень, і незалежності органів. Десять.
А далі держава розділяється на «реальну Україну» і «антикорупційну республіку». Коли антикорупційний контур ізолюється від суспільства, він втрачає солідарність. А солідарність — це не глянець міжнародних звітів. Це здатність жити з людьми в одній країні і мати спільний контекст. Не контекст дипломатичного даху й грантових аплодисментів, а той, коли пересічний громадянин розуміє, навіщо ви існуєте і чому ваша робота важлива. Але антикорупційна конструкція виросла десь в окремій географії — за межами реального досвіду України. І пересічний громадянин не відчуває взаємної відповідальності. Взаємна відповідальність контуру — лише в межах контуру.
Втрату цієї «солідарності» можна побачити на майже будь-якому засіданні ВАКСу. Якби прокурори САП дозволяли собі так розмовляти десь за межами зали засідань, то щелепно-лицьова хірургія би входила в базовий соцпакет страхування у зв’язку зі звичкою надто кучеряво розмовляти в статусі прокурора.
І зараз досить смішно дивитись, коли «як це не припустимо» публікувати дані людей на обшуках (коли ви самі так робите), «як це не припустимо» робити заяви прокуратури про деталі справ, які упереджено постулюють винуватість особи (здоров, Синюк, спиш?), «як це не припустимо» бігати без санкції слідчого судді чи «як це не припустимо» ліпити з нічого «обґрунтовану» підозру в порішаному суді. Дуже не припустимо. Жах. Але емпатії не викликає. Цей епізод мав би наштовхнути на думку, навіщо взагалі оте право так будувалось у цивілізованому світі і чому всім однаково не варто його паплюжити. Немає ніякої «особливої антикорупційної необхідності».
Комсомольці, що мали бути стримуючим елементом (імітуючи громадянське суспільство), натомість лише посилювали владну автономність антикорупційного контуру. Тепер ситуація доволі промовиста: захищати цю систему (саме систему, а не принцип) публічно готові лише ті, хто з нею ще не стикався. У всіх інших — досвід, втома, розчарування.
Є вигадана дихотомія: якщо ви не підтримуєте певних осіб та певні інституції — ви боїтеся «авторитарного режиму». Але реальність простіша: ці структури і ці обличчя настільки втомили своєю безмежною, нічим не виправданою, самозакоханою зухвалістю, що за них уже ніяково вписуватись — навіть із міркувань самоповаги і якоїсь інтелектуальної чесності. Ба більше, саме впевненість, що за будь-якої їх поведінки за них впишуться, лише підсилювала цю поведінку.
Принцип боротьби з корупцією може не включати вас, пацани, як антикорупціонерів. Отака біда.
Ця історія має нас навчити, що комсомольська антикорупційна соціальна інженерія з істеричним затиканням ротів (що якщо ти не за скасування заправок Лозового, то ти агент Медведчука) — це поганий спосіб вести дискусію про те, як саме має відбуватись боротьба з корупцією. Агресивне істеричне заглушування зворотного зв’язку про повернувшу не туди боротьбу з корупцією не могло призвести кудись іще.
Тому, зважаючи на зростання суспільної уваги та те, як частинки антикор-трикутника побіжать зливати одна одну — буде новий простір для дискусії, яка саме антикорупція нам потрібна.

👍60❤13🤔6🔥4🤮1🥱1

www.tgoop.com/kotov_t/442

1.27K viewsAug 5 at 11:26

[2/2]
Паралельно випускаються мільйони декларацій, які ніхто не читає, створюються антикорупційні стратегії для кожної установи — від міністерства до ларька (і кожен раз, коли в ларьку когось пакують за корупцію, це не призводить до перегляду антикорупційної стратегії чи створення антикорупційної тактики) — і 100500-й раз перезавантажується агентство з управління активами, але і знаходити ці активи, і управляти виходить не дуже. І без довічного ПЕПа корупцію не подолати. І ще без багато чого. Усе це — під гаслом: «Нам треба ще трохи повноважень, бо вороги не сплять». Десять років невпинного зростання і повноважень, і незалежності органів. Десять.
А далі держава розділяється на «реальну Україну» і «антикорупційну республіку». Коли антикорупційний контур ізолюється від суспільства, він втрачає солідарність. А солідарність — це не глянець міжнародних звітів. Це здатність жити з людьми в одній країні і мати спільний контекст. Не контекст дипломатичного даху й грантових аплодисментів, а той, коли пересічний громадянин розуміє, навіщо ви існуєте і чому ваша робота важлива. Але антикорупційна конструкція виросла десь в окремій географії — за межами реального досвіду України. І пересічний громадянин не відчуває взаємної відповідальності. Взаємна відповідальність контуру — лише в межах контуру.
Втрату цієї «солідарності» можна побачити на майже будь-якому засіданні ВАКСу. Якби прокурори САП дозволяли собі так розмовляти десь за межами зали засідань, то щелепно-лицьова хірургія би входила в базовий соцпакет страхування у зв’язку зі звичкою надто кучеряво розмовляти в статусі прокурора.
І зараз досить смішно дивитись, коли «як це не припустимо» публікувати дані людей на обшуках (коли ви самі так робите), «як це не припустимо» робити заяви прокуратури про деталі справ, які упереджено постулюють винуватість особи (здоров, Синюк, спиш?), «як це не припустимо» бігати без санкції слідчого судді чи «як це не припустимо» ліпити з нічого «обґрунтовану» підозру в порішаному суді. Дуже не припустимо. Жах. Але емпатії не викликає. Цей епізод мав би наштовхнути на думку, навіщо взагалі оте право так будувалось у цивілізованому світі і чому всім однаково не варто його паплюжити. Немає ніякої «особливої антикорупційної необхідності».
Комсомольці, що мали бути стримуючим елементом (імітуючи громадянське суспільство), натомість лише посилювали владну автономність антикорупційного контуру. Тепер ситуація доволі промовиста: захищати цю систему (саме систему, а не принцип) публічно готові лише ті, хто з нею ще не стикався. У всіх інших — досвід, втома, розчарування.
Є вигадана дихотомія: якщо ви не підтримуєте певних осіб та певні інституції — ви боїтеся «авторитарного режиму». Але реальність простіша: ці структури і ці обличчя настільки втомили своєю безмежною, нічим не виправданою, самозакоханою зухвалістю, що за них уже ніяково вписуватись — навіть із міркувань самоповаги і якоїсь інтелектуальної чесності. Ба більше, саме впевненість, що за будь-якої їх поведінки за них впишуться, лише підсилювала цю поведінку.
Принцип боротьби з корупцією може не включати вас, пацани, як антикорупціонерів. Отака біда.
Ця історія має нас навчити, що комсомольська антикорупційна соціальна інженерія з істеричним затиканням ротів (що якщо ти не за скасування заправок Лозового, то ти агент Медведчука) — це поганий спосіб вести дискусію про те, як саме має відбуватись боротьба з корупцією. Агресивне істеричне заглушування зворотного зв’язку про повернувшу не туди боротьбу з корупцією не могло призвести кудись іще.
Тому, зважаючи на зростання суспільної уваги та те, як частинки антикор-трикутника побіжать зливати одна одну — буде новий простір для дискусії, яка саме антикорупція нам потрібна.

BY Котов