Росіянам ще потрібні ресурси для поліцейських операцій у власній країні. Але те, що відлік йде на години і дні - зрозуміло.

4. Два українських Майдани, 2004 і 2013-14 років, відрізнялися тим, що перший був проти влади, яка його не очікувала і, в любому випадку, планувала здати позиції новим елітам, другий же був проти тих бандитів, що тримали владу для пограбування країни і готові були все здати росіянам. Два грузинських Майдани відрізняються більше. Перший мав цілеспрямованого лідера, що прагнув влади і змін, в країні, яка дійшла до межі самознищення, другий не має одноосібного лідера, але має Президентку,  що підтримує опозицію. Але в першому випадку це була справа мацже внутрішня, сьогодні мова йде про можливу втрату державності у випадку програшу народу. Це вже не боротьба зі старими елітами за майбутні реформи, це боротьба з російським озброєним авангардом, який атакує державність. Чи це війна? Так, хоч і не така, як в Україні.  І всім грузинам потрібно розуміти, що з ними б'ються військовими методами і їм прийдеться відкласти лозунг "Перемагає любов", який я бачив в травні, і ризикувати життями заради країни, її майбутнього.

5. Історія Грузії останніх двохсот п'ятдесяти років - це історія зрад та спротиву, історія використання росіянами гібридних методів впливу, підкупу та тиску, історія зневіри і спустошення,  історія героїзму та підйому. Тому зараз головним питанням тих, хто захищає на Проспекті Руставелі минули та майбутнє вільного народу є саме системний спротив - тут і розагітування поліцейських, і тиск на моральний стан чиновників, що йдуть проти близьких, і просвітницькі дії для журналістів світових змі. Відкритість, вневненість в перемозі і системні дії. Влада сама не піде. Ці люди, підготовані ФСБ та ГРУ, впевнений, мають план дій на кожний випадок, але вони смертельно бояться. Сьогоднішній нічний розгін демонстрантів, знищення барикад, палаток,  затримання та чергові побої після демонстративного мовчання "космонавтів" протягом дня - підготовані з Москви дії грузинської влади. Далі тільки взяття під контроль державних будівель може переконати владу піти добровільно. Інакше, на жаль, сценарій "Небесної сотні" і велика кров. І багато хто в Грузії готовий до цього. В країні є люди з досвідом війни в Україні.  Не випадково, в лютому 2022 грузинська влада перешкоджала бійцям майбутнього Грузинського батальйону дістатися України,  тиснула на них, відмовила Україні в постачанні зброї, в тому числі тієї, яку Україна віддала їм у важкі часи 2008 року. В Грузії є і системні організатори, які, впевнений, зараз готують наступний крок у протистоянні, і здатні виграти у Москви. Кожен день все більше поляризує ситуацію. Чим більше заходів опозицвї по країні, тим менше ресурсів у влади в столиці, тим більше вірогідність успіху у народу.

Поговорили з NV. Слухайте і дивіться

Виявляється, за книгою «Сірі бджоли» уже зняли фільм. Ось вам трейлер і, можливо, стимул прочитати книгу перед переглядом фільму.

“Післязавтра. Роман про великі гроші”. Видавництво “Фоліо”, 2024. Роман у двох томах.
Насамперед маю визнати, що вперше прочитав подібний роман. Зазвичай я читаю суто художню прозу. Іноді — нехудожні книги: наукові, науково-популярні, мемуари, щоденники, монографії, статті, — здебільшого коли ми зі співавтором збираємо матеріал для чергової книги. Але цей роман — щось середнє між суто художньою та нехудожньою прозою. Формально це саме роман: в ньому діє багато різних персонажів, є кілька ліній дії, багато діалогів та монологів, чимало історичних ретроспекцій і так далі. Але за суттю цей двохтомник — це художньо-публіцистичне дослідження розвитку, існування та сутності російських силових структур від початку СРСР — і до недалекого майбутнього, а саме — 2025-го року. З деякими історичними екскурсами у ще більш давні часи Російської Імперії, аж до опричини Івана Грозного.
Одразу видно, що автор провів велику дослідницьку роботу, вивчив багато відповідних матеріалів і вдало використав їх у своєму романі. Звичайно, ніхто не може знати всі справжні деталі та нюанси щодо діяльності радянських та російських спецслужб — НКВС, КДБ, ФСБ, — бо більша частина цієї інформації ретельно засекречена. Але автору цілком вистачило тієї інформації, яку він зміг зібрати, — щоб досягти “ефекту достовірності” від свого роману. На тлі справжніх історичних реалій, подій та особистостей навіть вигадані автором події, персонажі та деяка конспірологія — сприймаються як справжні, поки читаєш роман. До речі, одна з авторських вигадок нещодавно виявилася цілковитою правдою. Тож, будучі “в матеріалі”, автор зробив цілком імовірне припущення — і, гадаю, не одне. Звісно, не все в реальності відбувалось і відбувається саме так, як у романі, але автор описує діяльність російських спецслужб дуже переконливо, і збігів подій роману з реальністю більш ніж достатньо.
На жаль, задля досягнення такого “ефекту достовірності” автору довелося пожертвувати о‌бразністю мови роману, а також, частково, яскравістю персонажів. До речі, нікого з них язик не повертається назвати “героєм”. Це саме персонажі, які виконують відповідні функції, закладені в них автором. І авторська мова, і більша частина мови персонажів у цьому романі — досить суха, суто описова та пояснювальна. У доповідях, звітах і офіційних розмовах офіцерів КДБ/ФСБ (яких в романі чимало) це цілком доречно. В неофіційному спілкуванні персонажів мова трохи більш жива, персоніфікація мови присутня — але, як на мене, часто не достатньо виражена. Особливо в розлогих монологах й історичних екскурсах, які часто промовляють персонажі у відповідь на питання співбесідника. Такі собі “лекції професора Петрова”. Зрозуміло, що автор зробив це навмисно, і зрозуміло, для чого — саме задля досягнення того самого “ефекту достовірності”. І ефект досягнений. Але особисто я звик до більш о‌бразної, яскравої, метафоричної літературної мови, і протягом першої третини першого тому саме мова роману заважала мені повністю зануритися в текст.
Бачте, я навіть цю рецензію пишу мовою, схожою до мови роману “Післязавтра” — мабуть, вплив роману дає себе знати. :-)
Деяке приємне розмаїття у роман вносять кулінарні екзерсиси — описи страв татарської, узбецької, башкирської, грузинської, італійської, французької, швейцарської кухонь вийшли у автора, як на мене, дуже добре — одразу хочеться все це скуштувати. :-)
Ще у романі є кілька точкових символічних моментів — але не всі вони одразу зчитуються. Принаймні, особисто я зчитав не все, як згодом виявилося.
Серед персонажів роману нема жодного позитивного героя, якому можна було б співчувати. Автор навмисно зібрав під обкладинками обох томів майже самих покидьків, злочинців, бездушних вбивць та лиходіїв, збоченців, садистів — та / або безпринципних пристосуванців, для кого важливі тільки особистий комфорт, влада та гроші. Здебільшого це діючи або колишні генерали та офіцери КДБ/ФСБ — хоча всі ми добре знаємо, що “колишніх” спецслужбовців не буває.

І автор переконливо це показує в романі — як навіть вийшовши на пенсію, генерали КДБ та ФСБ продовжують свою таємну діяльність, пов’язану зі впливом їхньої “контори” по всіх куточках світу — і, звісно, з великими грошима.
В романі є тільки один, скажемо так, “умовно позитивний” персонаж — чесний історик Іван Ніколаєв, який не йде на співпрацю з “органами” і спочатку від того потерпає, а потім, несподівано для себе, опиняється таким собі “живим символом” національного опору в одній з республік Росії (а згодом навіть в двох). Проте це все ж досить слабкий і не дуже активний персонаж (але краще за нього жодного “символу” у мешканців республік не знайшлося), та і його сюжетна лінія в романі невелика. Тож співчувати навіть йому не дуже виходить. А більше взагалі нікому.
Історичні екскурси, яких у романі чимало, тут не просто так. Завдяки їм автор розгортає перед читачем історію становлення, розвитку та діяльности радянських а потім російських спецслужб протягом майже століття — аж до наших часів і недалекого майбутнього. Ці екскурси дають можливість осягнути картину цілком, у її динаміці, розгалуженості і розвитку, осягнути величезний масштаб і коріння цієї страшної злочинної системи. Зрозуміти, як вона діє і на чому тримається.
Тільки ближче до фіналу, коли дія роману все більше прискорюється, такі історичні екскурси стають вже трохи зайвими, бо гальмують розвиток основних подій у “сучасній” лінії розповіді. Але майже до самого фіналу ці екскурси свою роль виконують.
Спочатку події в романі розвиваються досить повільно. Але після смерті Путіна навесні 2025 року (за досить підозрілих обставин, до речі) події потроху прискорюються. Залаштункова боротьба російських можновладців і спецслужб за новий розподіл влади та великі гроші, інтриги, замовні вбивства... А тим часом розгортається українській наступ на півдні, ЗСУ входять до Криму, Керченській міст зруйновано, російській фронт поступово “сиплеться”, в Москві постійно лунають сирени повітряних тривог через українські ракети та безпілотники, у Росії підіймають голови національно-визвольні рухи...
На тлі всіх цих подій нинішні та колишні офіцери та генерали ФСБ намагаються врятувати свої дупи, посади, владу та великі гроші, до яких мають доступ — а також отримати доступ до ще більших грошей.
Саме так: влада, таємна та явна — та великі гроші — це те, на чому тримається вся злочинна система російських спецслужб. Держава у державі. Більш того: цей ненажерливий спрут протягнув свої мацаки далеко за межі Росії. Фінансування диктаторських режимів, терористичних угруповань, продажних політиків і журналістів, агентів впливу, медіа-ресурсів, перспективних бізнес-проектів і так далі по всьому світу. ФСБ має зв’язки не тільки з різноманітними злочинними угрупованнями — але й з цілком респектабельними бізнесменами, політиками — і навіть з Ватиканом і швейцарськими банками. Тож події роману відбуваються не тільки в Росії, а також в Італії, Швейцарії, Франції — куди регулярно їздить один з головних персонажів роману Олексій Вікторович Дерев’яков, генерал КДБ у відставці — “сірий кардинал” багатьох таємних операцій та хранитель великих грошей, про які дехто підозрює, але ніхто не знає нічого напевно. Дерев’якову вже за дев’яносто, він знає, що скоро помре — тож має завершити низку справ, чиє коріння тягнеться ще у радянське минуле, розв’язати деякі питання та передати великі, дуже великі гроші надійному спадкоємцю. Але чи дадуть йому це зробити його молодші колишні “колеги”, що теж мають види на цей “спадок”?..
У будь-якого художнього твору є три чинники впливу на читача: емоційний, естетичний та інтелектуальний. У цьому романі з величезним відривом лідирує інтелектуальний фактор. Емоційного тут маже нема, а естетичний, хоч і є, але дуже невеликий і грає суто допоміжну роль. Цей роман чимось нагадує дуже складну та заплутану шахову партію — з хитромудрими комбінаціями, що прораховані на багато ходів наперед,пастками, несподіваними ходами, жертвами фігур і так далі.

Але фігури, якими жертвують гравці у цій грі — це живі люди. А іноді навіть — ціли країни та народи. Тут нема понять “честі”, “порядності”, “чесності”, тут не місце такім нормальним людським почуттям та відносинам, як дружба, любов та співчуття. Будь-хто може зрадити та підставити будь-кого заради власної кар’єри, чергового звання, влади, грошей та виживання. Тому що вижити в цій системі — та ще задача. Не всім вдається. І хоча в розмовах російських спецслужбовців досить часто звучать слова “честь”, “порядність”, “служба державі” — ці слова насправді нічого не значать, або мають зовсім іншій смисл. Великі гроші та влада — ось що має для них значення. Заради них вони йдуть на що завгодно і навіть зраджують власну державу, а не тільки один одного. Від будь-якого злочину їх може стримати хіба що можливість фатальних наслідків — та й то не завжди, якщо вони вважають, що є шанс викрутитись, а куш занадто великій. Службу державі вони використовують у власних інтересах, і хоч і начебто дбають про державні інтереси — у тому вигляді, як вони їх розуміють — але власна шкура, кар’єра і збагачення завжди на першому місці. Якщо не з самого початку кар’єри, то починаючи з певного звання та посади — однозначно.
Всіх, кого ця система торкається, вона або знищує, або ламає, або перетравлює та робить такими самими покидьками без честі й совісті, як ті, хто цю систему складає. І це добре показано в романі.
Тож якщо вас цікавлять залаштунки російських спецслужб, їх інтриги, цілі, методи роботи, взаємовідносини у цих структурах і атмосфера, що там царює, їх історія, розвиток та сьогодення, міжнародні зв’язки та методи впливу, якщо вам цікавий насамперед інтелектуально-логічний зміст — то цей роман для вас.
Але якщо ви шукаєте в книгах дещо інше — емоції, почуття, естетику, о̀бразність мови — то це, мабуть, не зовсім ваша книга (точніше, книги, бо це двохтомник).
Сам я не жалію, що прочитав цей роман — це був цікавий для мене досвід.
А щодо вас — то вибір за вами.
Дмитро Громов (1/2 Г. Л. Олді)

Детальна рецензія від Дмитра Громова (1/2 Henry Lion Oldie ) на мій роман

Андрій Курков, «Сірі бджоли»

До кожної книги я підходжу зі здоровою долею скептицизму. Це дозволяє мені не будувати завищені очікування, а книзі — мене здивувати (або ні). З “Сірими бджолами” Андрія Куркова я зробила ще жорсткіше: перед тим як зануритися в текст, я прочитала всі негативні відгуки на Goodreads, особливо від українських читачів. І хоча ці коментарі мене трошки налякали, вони ж змусили мене дати роману шанс і подивитися, чи знайду я ту саму «вату».

Ця книга розповідає історію Сергійовича, жителя “сірої зони” в Донецький області — території на межі війни та миру, де життя майже зупинилося. Сергійович залишився єдиним мешканцем свого села, окрім давнього ворога дитинства — Пашки, який співпрацює з окупантами за пайки й рублі. Сам Сергійович, колишній інспектор на шахті, після отримання інвалідності знайшов свій порятунок у бджільництві. І, в принципі, тільки про бджіл своїх і думає.

Сергійович на початку виглядає інертним і байдужим до війни, але зустріч з українським військовим стає каталізатором повільної, але глибокої внутрішньої трансформації. Кожен його крок, кожна думка та дія — це шлях від індиферентного існування до усвідомлення своєї української ідентичності. Але не очікуйте тут ура-патріотизму, це скоріш таке тихе і спокійне усвідомлення.

Я не розумію, як саме деякі коментатори читали цю книгу і не побачили цю трансформацію: і епізод з весільним сервізом, і декомунізація вулиці, і допомога українському військовому, і постійні смски «живий?», і багато чого ще. Також тут досить яскраво показано, що відбувається з кримськими татарами в Криму.

Особисто мені сподобався роман, а також я дуже прикипіла і до Петра, і до Сергійовича. Він (роман) змусив мене замислитися, сперечатися, сміятися, сумувати, співчувати. Але, врешті решт, залишив приємний післясмак.

⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️

Сірійсько-лівансько-палестинський трикутник. Крах режиму Асада.

1. Для тих, кого дивують темпи наступу "ісламістів" в Сирії, хочу нагадати історію 1978 року, теж в Азії, але далеко на Схід. Салот Сар, він же Пол Пот, захопив, при підтримці Пекіна, владу в одній з бідніших країн Азії, яка, тим не менше, була стабільною державою Камбоджею при владі принца Сіанука. Що було далі - знищення чверті населення, повністю вбита вся інтелігенція, людина в окулярах вважалася освіченою і підлягала страті, діти з 10 років служили в загонах смерті і знищували батьків і т п. Цей варварський режим ще й мав конфлікти на кордоні з сусіднім В'єтнамом, нема куди було дівати агресію юних комуністів. В якийсь момент Ханой, який перед цим став переможцем у протистоянні з Вашингтоном, зрозумів, що мати поруч з кордоном режим непередбачених вбивць може бути собі дорожче. З'явився такий "Єдиний Фронт національного визволення Кампучії", бойові підрозділи якого, починаючи з 25 грудня 1978 року почали долати 50-100 км на добу, зносячи підрозділи армії Пол Пота, озброєної до зубів Китаєм. Вже 7 січня з режимом Пол Пота-Ієнг Сарі було покінчено, і встановлено відносно кошерний режим Хенг Самріна-Хун Сена, який відновив державні інституції, гарантував сусідам безпеку кордонів і навіть домовився з заходом про інвестиції та туризм. До речі, вони і зараз при владі.

2. Що спільного у Хамасу, Хезболли та режима Асада. В першу чергу, іранська та російська зброя. Перші були передовим загоном Ірану проти Ізраїлю. Класичні терористи, які тримають в заручниках цілий народ, мають мільярди на рахунках, вміло інвестують ці мільярди в громадську думку на заході, зброю і нові мільярди на "гуманітарну" допомогу, що йде теж на зброю і будівництво тунелей. В значній мірі самостійні, бо не мають одного хазяїна, а уособлюють частину арабського світу, який прагне знищити Ізраїль та надає гроші. Хезболла була створена Іраном для ісламізації світського і частково християнського Лівану, головного торговельного центру близького Сходу в 20 столітті, для отримання долі в пануванні Росії в Сирії. На зміну одного власника ключів від дверей до Азії, СРСР, в регіоні утворилася російсько-іранська комунальна квартира.

3. З Башаром Асадом просто. На Близькому Сході, який був спочатку під Османською Імперією, потім в різних форматах під британцями і частково під французами тільки зараз складається система спадкової передачі влади в тих державах, що є частково світськими. Сирія - не виняток. Коли Брежнєв, Андропов і керівник ПГУ КГБ (розвідка) Сахаровський встановлювали правила гри, режим в Сирії був ручним і мобільним - то він створював єдину державу/єдину партію з Іраком, то об'єднувався в конфедерацію з Єгиптом, то отримував по хлібальникам від Ізраїлю, маючи мільярдні постачання зброї з СРСР, але, що головне, режим був таким, що його було "не стидно показати" заходу. Він в чомусь, навіть, був демократичніше СРСР та КПРС. Головна роль була виконана - в місці, де тисячоліттями був ключ до дверей між Європою та Азією, Асади встановили такий жорсткий фільтр, що, починаючи з 70-років нафта весь час була в дефіциті в Європі і лише СРСР та Росія могли допомогти європейському горю. І що далі? А далі прийшов Іран. Росіяни напружилися, розуміючі, що далі так, як раніше, не буде, але вони зв'язали собі руки в Україні, а "друг" Ердоган закрив для зброї проливи з лютого 2022 згідно Конвенції Монтрьо і почав озброювати якісь мутні угрупування. В тому числі і для того "шоб було" на випадок посилення сепаратизму в Іракському та Сирійському Курдистані. До речі, ми знаємо, що Туреччина вважає себе першим хлопцем на подвір'ї, для того і збила кілька років тому російський унітаз в небі.

4. Таким чином, ніяка зброю в руках армії несамостійної держави не стріляє влучно. Ні в руках дітей з гітлерюгенда Пол Пота, ні в руках сирійців у війні судного дня, ні зараз. В 2015-2020 під Алеппо все трималося на російських льотчиках та "Вагнері". Перші іноді долітали і зараз, але, нагадаю, після збиття А-50 рік тому, все змінилося в небі над Кримом та Чорним морем.

Більша частина "Вагнера" гниє під Бахмутом в українській землі, ще якась частина, звільнені зеки та інваліди, лякають зараз російське суспільство зсередини. Наявність якоїсь кількості охоронців баз та нафтопроводів, ппошників та фсбшників - це не те, що може допомогти Асаду. А своїх сил немає. Є ще Іран. Один з літаків Ірану зі зброєю, що летів у "россійський" Хмеймим на допомогу, був зустрінутий і завернутий F-15 ВПС Ізраїлю. Чи це не участь в конфлікті? Пішки, або на бронемашинах через Ірак, пустелю, під вогнем літаків Ізраїлю - навряд чи. Морем в Тартус, що теж поки що російський - пройдуть тижні. А там не підгорає - догорає.

5. І останнє. Що далі. На штурм, оточення і взяття Хами через ризик повної ізоляції вистачило чотирьох днів. Хомс більше. Але значна частина війська Асада розбіглася ще в Алеппо і Хамі. Хто буде брати полонених в Хомсі, займатися розборками на вулицях зараз? Да це не потрібно. Якщо не буде Чорного лебедя, або команди від таємного власника бородачів з Ідлібу, то наступний тиждень це військо зустріне на трасі Хомс-Дамаск, відсікаючи російський захід Сирії від Іранського Сходу. До речі, я не впевнений, що Ізраїль не зможе скористатися розпадом сирійської державності і не забере остаточно Голани. Башар Асад вже побував в Москві, мабуть, підбирав собі житло біля Барвихи на Рубльовці або Новій Ризі. Цікаво, яке коло країн буде сидіти за круглим столом по серії ще до нового року.

За що мені подобається "Фоліо", так це за сміливість видавати товсті книжки, та ще й серіями. Ось, паралельно з історією під редакцією Еко, потрохи буду збирати ще й 5-ти томник про спецслужби.

Цікаво, хто підписав вирок Асаду та його режиму, Байден, Ердоган, Нетаніяху чи всі втрьох? І кому саме ще підписано вирок

Сирійський вузол. Для тих, хто розуміє сенс копирсання в минулому.

1. Спочатку хроніка останніх подій.
- операція "Картковий будинок" ізраїльських ВВС 8-10.05.2018 по знищенню іранської інфраструктури в Сирії, баз Кудс (частини КВІР), ППО, дослідних установ, протистояння було продовжено протягом наступних років знищенням ізраїльською авіацією тепер набагато менше захищених іранських об'єктів в Сирії протягом 6 років;
- Ісмаїл Ганія та Ях'я Сінвар починають війну 7 жовтня 2023 року проти Ізраїлю при прямій підтримці Ірану та його союзників в Ливані, Сирії, Йемені. І мовчазній підтримці зброєю з росії. Світ здригнувся, розуміючі початок Третьої світової. Так, той світ, який вважає українсько-російську десятирічну війну регіональним конфліктом. Всіх головних ватажків Хамасу знищено, але війна за тунелі Хамасу під Газою продовжується;
- Ізраїль у вересні 2024 почав наступ на позиції Хезболли на Півдні Ливану у відповідь на постійні обстріли Півночі Ізраїлю. Головних ватажків Хезболли знищено, війна продовжилася перемир'ям за посередництва адміністрації Байдена;
- наступ опозиційних Асаду військових формувань на Алеппо не був відбитий ані військами Асада, ані російськими та іранськими окупантами Сирії, виявилося, що влада та армія Асадів настільки недієздатні, що, навіть за допомогою "друзів" не можуть впоратися з підрозділами опозиції, з якими за допомогою авіації та вагнерівців розібралися в 2015;
- швидкий розпад армії, поліції, пенітенціарної системи. Вихід на волю десятків тисяч політичних заручників режиму, частина цих людей неминуче візьме участь в керуванні державою, якщо ця держава, звісно, буде створена на уламках.

2. Тепер про історію Сирії та її державності. Про доарабську Сирію, колиску цивілізацій, транзитну державу між Сходом та Заходом, в цьому контексті говорити немає сенсу.
- Османська імперія фактично заблокувала тут вільну торгівлю з Європою на половину тисячоліття. Є сенс говорити про знакові моменти, починаючи з тимчасового відновлення державності в 1918 Фейсалом Першим, який прийшов до Дамаску на британських багнетах, вимушений був визнати передачу території під французький контроль і мандат після Паризької конференції і швидко втратив владу і державність, відновивши свої королевські повноваження за кілька років на тих же багнетах британців вже в окупованому ними Іраку;
- перехід фактичної вдади до французької адміністрації аж до 1946 року. Саме французи з британцями відмовили в існуванні Великої Сирії, розділивши на два мандати, Ливан та Сирію, французьку частину, і на ще два - Трансйорданія та Палестина - британську. Саме в цей момент виник термін Палестина. Так, в цей момент тимчасовий король Фейсал підписав з Вейцманом угоду на майбутнє існування єврейської державності в пакеті зі згодою британців на його роль маріонетки в Дамаску;
- коротке володіння регіоном німцями, разом із окупацією Франції, звільнення англо-деголлівськими військами;
- реальна незалежність з 1946, початок активності в регіоні СРСР, створення партії Баас в двох країнах, Ірак та Сирія з ідеологією панарабізму та націонал-соціалізму. Спроби об'єднання країни з насерівським Єгиптом, які завершилися трьома військовими переворотами Хафеза Асада з поступовим встановленням особистої влади та радянським патронатом;
- військове втручання Асада в конфлікт йорданської армії та палестинців Арафата;
- численні революційні дії, які супроводжувалися знищенням армією міст та сіл, в тому числі бомбардування Хами армією під керівництвом ще одного Асада, Ріфата, брата Хафеза. До речі, в свої 87 він ховається від ордеру на арешт десь в Сирії, хоча до 2021 року 37 років непогано жив у Парижі після своїх злочинів;
- перемовини з Туреччиною та Катаром про грандіозний проєкт газопроводу до Європи, що мав знищити там російське панування, і, як результат зрозумілої відмови Асада-сина, початок у 2011 чергової "арабської весни", тепер у Сирії;
- фактичне знищення державних обов'язків перед громадянами, боротьба з власним населенням, втрата території, перехід держави під іранський контроль з російським "братнім" військовим наглядом.