📻 У цьому пості мова піде про втрачені україномовні ефіри Радіо Свободи в період радянської України й про те, чому вони могли назавжди загубитися в часі.

📅 Для початку зробимо невеликий екскурс в історію. Ефіри “Радіо Свободи” глушилися радянською владою регулярно від моменту заснування української редакції у 1953 р. до 1988 р., коли була узгоджена відмова від такої практики.

«За даними звітів ЦРУ США, наприкінці 60-х років щорічні витрати СРСР на глушіння і пов’язані з ним операції («успішні лише ситуативно») сягали близько 150 мільйонів доларів, тоді як загальний бюджет Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода у ті роки становив майже 35 мільйонів доларів»

У різних джерелах вказується, що українська редакція «готувала щоденні 20-хвилинні випуски, які повторювалися 36 разів на добу, а двічі на тиждень в ефір виходили годинні програми». Це приблизно 16 380 унікальних радіоефірів за цей 35-річний період “радіоглушінь”.

Скільки записів за цей же період міститься в архіві Радіо Свободи? Відповідь: 193. Доволі складно не відчути цю чисельну різницю. Оскільки в той період звукозапис був доволі коштовною справою, то матеріали зберігали в текстовому вигляді, вірогідно із жорсткою пріоритизацією

Найперший ефір радіостанції розпочинався доволі душевною промовою: 🧡«Брати й сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з вами. Жодна “залізна завіса” не розділить нас і не стане на перешкоді»

Характер і тематичний спектр тодішніх радіопрограм описаний у статтях різних науковців, але куди простіше ця інформація сприймається у книзі “Говорить Радіо Свобода: історія української редакції”, яка є у вільному доступі

🤗 А замість логічного висновку хочу поцікавитися чи знали ви щось про радіоглушники до моменту прочитання цього поста? Чи цікаво вам би було уявити себе українцем в 50-х роках і послухати перші віщання “ворожих голосів” капіталістичної пропаганди?

#вітчизняний_кейс #lostradio

Крістін Чаббак — телеведуча, яка скоїла самогубство у прямому етері новин у 1974 р. Запис цієї сумнозвісної події вважається частково знайденим: наразі ми маємо його в 🔊аудіоформаті.

Історія, про яку сьогодні піде мова, вельми зворушлива — принаймні, мене вона зворушила, і я не впевнена, що можу словесно це висловити. Як і багато інших випадків самогубства, цей був зумовлений затяжною депресією і боротьбою з нею. Джерела кажуть, що Крістін хотіла мати родину, була невзаємно закохана у власного колегу, який освідчився її близькій подрузі. Батьки переймалися за те, що вона є цнотливою у віці у 29 років і має ряд видимих проблем психологічного характеру — наразі спеціалісти визначають у Крістен біполярний розлад який активно не діагностувався на той час.

Ці проблеми доповнювалися професійним тиском — керівництво вимагало висвітлення якомога кривавіших репортажів і мотивувало це тим, що глядачі є садистами в душі. Доволі суперечний вислів, враховуючи, що наразі нам відомо хто є найактивнішою аудиторією трукрайму (молоді жінки, які часто мають травматичний бекграунд).

Отже, обов’язком Крістен була підготовка кримінальної хроніки — це були репортажі про бійки, пограбування, зґвалтування, вуличні злочини і так далі. За тиждень до події Чаббак вела етер на тему самогубства, де брала інтерв'ю в офіцера із запитаннями про його засоби та методи. Один із її колег згадує, що в той день вона ніби в жарт спитала у нього:

«Чи не буде це неймовірно, якщо я пущу собі кулю у скроню у прямому ефірі?»

Крістін вела власну програму під назвою Suncoast Digest. 15 липня 1974 р. вона висвітлювала три національні історії — на четвертому сюжеті про стрілянину у місцевому ресторані бобіну заклинило, після чого Чаббак безтурботно і з усією впевненістю проголосила:

«У підтримку... практики, де WXLT представляють найоперативніші та найповніші репортажі про місцеві новини з кров’ю та нутрощами, TV 40 презентує те, що відбувається вперше за історію телебачення. У живому кольорі, ексклюзивне висвітлення спроби самогубства», – за чим послідував постріл.

Я переслуховувала аудіозапис, і відмічу, що цей постріл пролунав дуже швидко після останнього слова. Ніби вона розуміла, що будь-яка затримка може занепокоїти знімальну групу і змусити їх зупинити спробу самогубства.

Достовірно було відомо про дві копії відеозапису цього “інциденту”. Один із них дістався поліції для розслідування, яка потім передала його родині Чаббак. Родичі дівчини воліли знищити запис. Іншу копію отримала Моллі Нельсон, вдова колишнього власника каналу. І з причин, які можуть бути інтуїтивно зрозумілими — вона не бажає її оприлюднювати.

Що я думаю з цього приводу? Напевно, аудіозапису, який дістався нам від блогера Ataliste у 2021 році більше ніж достатньо. У одному з документальних відео я чула опис події з подробицями про те, як виглядала Крістін Чаббак після пострілу — цього рівня моторошності з мене було достатньо.

Звісно, для когось питання про те, чи повинен коли-небудь виплисти відеозапис для когось може бути дискусійним, оскільки сама Крістін хотіла, аби 🎞запис побачили всі — тут звісно виникає багато питань щодо усвідомленості цього наміру. Її брат, який залишився в живих серед усіх її родичів однозначно висловився проти, і можна зробити раціональний висновок, що оприлюднення відеозапису не варто того, доки хтось, для кого Крістін була цінною, залишається в живих.

🔗А трохи більше про цей кейс ви можете дізнатися у перекладеній мною сторінці у «Вікі втрачених медіа»

#зарубіжний_кейс #lostTV

“Чуєш біль” — дебютний альбом гурту Скрябін, випущений у липні 1989 р. Офіційно не був виданий через брак коштів, і платівка пройшлася у колі друзів групи; таким чином, ми все ще не можемо послухати усі треки, тим більше в оригіналі. Загалом цей кейс вже висвітлювався Лесем Літописцем, а я тільки доповню, додавши трохи суб’єктивізму.

Я прослухала усі доступні композиції цього альбому і нижче викладу власну думку щодо них разом із їх загальним описом. Оцінювати буду за тим порядком, який був вказаний у самому альбомі.

“О, Ніза” — доступна у перезаписі, має доволі цікавий інтрументал. Можливо чисто мінусівка краще б звучала, я навіть не впевнена, доволі несерйозна пісня, яка носить дещо дворовий характер, порівняно з головним синглом цього альбому. Текст не містить глибоких метафор і доволі репетативний. Підсумовуючи все це — трек вирізняється серед інших композицій альбому, можна сказати, що навіть додає якоїсь свіжості.

“Don't Wanna Miss You” — доступний фрагмент трохи більше ніж на 40 секунд, акцент скоріше на інструменталі, аніж на вокальній партії, атмосфера меланхолійна, відчувається вплив якихось ліричних треків синті-поп-гуртів як Depeche Mode. У ретроспективі після прослуховування усіх фрагментів альбому можу сказати, що цей вплив синті-попу тут найбільший.

“Happy Birthday” — доступний фрагмент менш ніж на хвилину. Доволі виразне lo-fi (в сенсі непрофесійне) звучання, може нагадувати сучасну інді-музику. Тут я маю на увазі глибоке інді, де не беруть участь якісь дорогі лейбли, а не те що нерідко викладає Spotify у своїх плейлістах із назвою “інді”.

“Я живу” — качовий трек, містить деяку брутальність у тексті, яка може здаватися незвичною для музики, що натхненна Depeche Mode, аранжування перезапису доволі приємне, але підозрюю, що з перезаписом альбому “Казки” частина атмосфери була втрачена, так само як і в композиції “Чуєш Біль”.

“L'amour Attack” — це вже трохи ближче до пізнього Скрябіна, але все ще зберігається якась непрофесійність (тут це слово має суто позитивний сенс насправді), теж атмосферний трек. Я думаю, що він навіть найкращий з дебютного альбому — їхати під нього по нічній автостраді було б саме то; меланхолійно, але не настільки як в попередніх композиціях. Доступні, до речі, більш і менш свіжий перезаписи — зауважу, що обидві версії по-своєму непогані. (Свіжіший перезапис був зроблений для альбому “Птахи”)

“Чуєш біль” — так, я чую біль… доволі репетативний трек, дещо заколисливий, кліп у чорно-білому стилі на пошкодженій плівці, багато моментів здаються просто атмосферними нарізками, а деякі ніби пов’язані між собою, слова виразно поетичні, текст містить багато метафор от як: “Листя кудись летіло в дивний полон”. Старий запис кліпу був у lo-fi якості, пізніше трек був доданий до альбому “Казки” і містить більш модерний інтрументал. Перезапис урізаний на 3 хвилину від оригінального треку і має швидший темп. Отже, перша версія треку здається мені більш автентичною — елементи електронної музики ніби дещо псують пісню (зазначу, що мені так-то подобається електронна музика в цілому, я доволі часто її слухаю)

✨Кліп насправді містить фабулу, і постфактум я знайшла його опис на Вікіпедії:
Сюжет кліпу розповідає про безіменного Героя (у виконанні Андрія Кузьменка), який на початку кліпу «народжується» з води і вирушає в подорож містом. На своєму шляху він бачить інших героїв кліпу — Скрипаля, Флейтиста, а також тріо персонажів (у виконанні Ростислава Домішевського, Олександра Скрябіна та Ігора Яцишина). Герой безуспішно намагається наздогнати Дівчину-Музу (Галина Осьмак). В кінці кліпу Герой піднімається на дах будинку, де, окрім тріо персонажів, бачить свого двійника, який, на мить глянувши на Героя, стрибає з даху. Сюжет кліпу періодично переривається несюжетними вставками, де учасники групи проводять записи і репетицію на студії «Спати».

“Одинокий в’язень” — дуже важке відчуття старої електронної музики😅 чесно кажучи, не моє. Трек здається дещо затягнутим і скучним, з позитивного — спів звучить нестерильно, деякі ноти не витягуються ніби, що додає цікавості. Це думка стосовно перезапису, в оригіналі могло все бути інакше.

“Плани (на тоді, коли)” — має гіпнотичне звучання і це вдалий фінальний трек для цього альбому. Та версія, яка у “Птахах” теж непогана і відчувається, що вона стилізована по-іншому, замість того, щоб зберігати риси дебютного альбому з його розслабленістю і тугою водночас.

🎵 Якщо ви теж прослухали якісь пісні з цього списку і маєте що сказати або раптом (!) знайшли щось загублене з цього альбому — пропоную вам не тримати все у собі і поділитися в коментарях👇

#вітчизняний_кейс #lostwave

🗝 Чи справді всі загублені медіа повинні бути знайденими?

TW: згадки про насильство

Питання може здатися дивним для цього каналу, але все ж хотілося б над ним подумати на фоні останнього зарубіжного кейсу про Крістін Чаббак тиждень тому. Такий випадок чудово демонструє, що загублені матеріали можуть порушувати етичні питання, а не просто стосуватися відновлення культурної спадщини.

Один із додаткових аспектів який фігурує у різних кейсах — це цензура, до того ж цензура не тільки суто політичного характеру, не тільки та, що стосується протистояння якимось режимам.

Для наочності наведу приклад Еліота Роджера, хлопця, якого іноді називають “королем інцелів”. 2014 року він влаштував теракт в Ісла-Вісті, вбивши шістьох людей та завершив справу самогубством. До скоєння злочину Еліот написав маніфест із назвою “Мій спотворений світ”, розіславши його трохи більше, ніж десятку людей. Така публікація принесла свою користь, оскільки на неї часто посилалися та аналізували психотерапевти, що дотримуються різних підходів, а також літературні експерти.

До чого я це все вела? Еліот також вів блог на YouTube, де розповідав про ситуації у своєму житті із характерними для нього мізогінними й відверто расистськими наративами. Після теракту ці відео разом із каналом переважно були видалені самою платформою YouTube. Чи варті вони відновлення? Можна сказати, що в Еліота Роджера та загалом в інцельського руху і без того достатньо прибічників, а такі матеріали б дедалі популяризували ці екстремістські погляди.

Загалом було немало додаткових спроб публічно проаналізувати персону Еліота Роджера різними психотерапевтами по тим матеріалам, що залишилися. Сам злочин очевидно розкритий, а справу закрито. Чи принесли б ці відеоматеріали хоча б якусь додаткову користь? Навряд чи. Чи глянула б я їх заради цікавості? Не можу відповісти ні.

Більш відвертим випадком загубленого відеоматеріалу є справа Луки Магнотти, який на камеру розчленував китайського студента, зґвалтував його труп і виклав запис злочину у мережу — через що потім потрапив у розшук Інтерполу. Така дія злочинця полегшила розкриття справи, але чи принесе зараз відеозапис якусь цінність, якщо перебуватиме у публічному доступі?

Зі злочинницькими матеріалами ніби з’ясували — питання вище переважно риторичні. А чи є інші випадки, у яких медіа було б не варте відновлення? Скоріше за все справа у вартості ціни та якості, яка може розчаровувати та бути не вартою затрачених фінансів. Загалом при “реставрації” старих зразків медіа, як правило на плівці, їх якість може бути нижчою, ніж первісна, тобто нижче ніж в оригінального продукту півстоліття чи століттями тому.

Мова може йти про освітні програми, що транслювалися у телеефірі. Наприклад, уроки гімнастики у 60-х роках в США чи одні з перших уроків програмування у 90-х (технологія, про яку там розповідали вже точно втратила актуальність).

Я особисто зробила для себе висновок, що при зануренні у тематику lost media доводиться змиритися із тим, що деякий контент втрачений вірогідно назавжди та все, що ми можемо отримати — ідея, яким би він міг би бути.

#знайдена_рефлексія

Сьогодні трохи незвичайний кейс, який стосується lost media опосередковано, проте є доволі цікавим і можливо навіть дещо доповнить вчорашній пост. Цю історію я почула з десяток років тому, коли дивилася Vsause. Мова піде про фотохудожницю Мелані Віллхайд.

Мелані Віллхайд здобула ступінь магістра фотографії в Єльському університеті та її роботи брали участь у виставках по всій території Сполучених Штатів протягом майже двох десятиліть. Їх публікували в таких виданнях, як New York Times, Blind Spot, Boston Globe та Los Angeles Times.

Навесні 2010 року її дім був пограбований, після чого поліція змогла повернути комп’ютер, на якому зловмисник відформатував жорсткий диск. Спроба відновити фотоархіви допомогла створити новий цикл робіт, названий на честь грабіжника, приклади з якого ви бачите нижче

«Замість того, щоб намагатися відтворити те, що було втрачено, я вирішила працювати в партнерстві з моєю машиною, розглядаючи пікселі більше як фарби і покращуючи спотворені зображення. Я бачу цю серію як таку, що підкреслює крихкі межі технологій візуалізації — або, можливо, нарешті звільняє фотографа від обтяжливої розмови про інсценоване та реальне. У будь-якому випадку, я відчуваю, що знайшла нові можливості у середовищі, яке набуває дедалі більше ознак цифровізації».

Дехто може цілком доречно зауважити, що спроби відновити фото після видалення насправді виглядають зовсім інакше. Скоріше за все Мелані Віллхайд сама дещо пошкодила оригінальні фото, вірогідно значна частина цієї історії є легендою, проте ми ніколи не дізнаємося як виглядали оригінали. Та можливо, воно і на краще.

#зарубіжний_кейс #lostart

🐺🌕 Оберіг 1991 року — радянський художній фільм у жанрі містичної драми, поставлений українським режисером Миколою Рашеєвим за мотивами творів Володимира Дрозда. Ви могли вже трохи чути про нього, якщо цікавилися різними кейсами саме в українському просторі, але от офіційний сюжет, описаний Довженко-Центром:

«Двоє побратимів з далекого поліського села перебираються до Києва, де шукають кращої долі. Але якщо один відразу пірнає у вирій життєвих подій, інший залишається десь на узбіччі. Коли один з братів помирає в наслідок загадкових подій, його справи переходять до другого. Однак надії досягти високих вершини та успіху чоловіку не вдається, адже він поступово починає перетворюватися на вурдалака»

З погляду жанрової приналежності стрічку також відносять до горорів, проте навряд чи вона налякає сучасного глядача — це більше про стилістику фільму та тон розповіді. Отож, я подивилася фільм і поділюся деякими своїми враженнями.

Сцени мають багато елементів абсурду і часто буває складно прослідкувати, про що йдеться. Поціновувачам Девіда Лінча таке сподобається — тільки тут ще і українські реалії. Проблема хіба що в тому, що половина фільму якоюсь незрозумілою мовою, проте є англійські субтитри. Легко помітити, що режисер дуже спирається на візуальну оповідь — набагато більше, ніж на діалоги. Найбільш яскравий прийом це розбите дзеркало, яке пізніше якимось дивом збирається по частинах.

Фільм має документальні кадри протестів, що відбувалися на початку 90-х років. Не можу точно впізнати, що саме за мітинги були зображені — можливо, Революція на граніті?

Загалом, на мою думку, мають бути якісь повноцінні розбори з докладними інтерпретаціями того, що відбуваються у цій стрічці. Одного перегляду було явно недостатньо аби осягнути його сенс. Іноді таке відчуття, ніби ти дивишся щось подібне до “Зошиту смерті”, але без внутрішніх монологів.

Але навіть із першого перегляду я можу відслідкувати мємний потенціал у певних моментах, деякі сцени були смішними, і коли ти дізнаєшся, що режисер спеціалізувався в основному на комедіях — усе стає на свої місця, хоча цей гумор в основному тяжіє до постіронічного, до якого ми зараз і звикли.

Головний герой доволі суперечливий по своїм вчинкам і не викликає однозначної симпатії, такий собі Степан Радченко на мінімалках, тільки у містичному сеттінгу. Не буду багато спойлерити із цього приводу, оскільки на мою думку стрічка варта того, щоб її подивилися, особливо якщо враховувати долю, яка спіткала її у рік виходу. “Оберіг”, як і значна частина вітчизняного кінематографічного доробку у 90-х роках, так і не вийшов у широкий прокат. Лише був показаний у кількох українських кіноклубах та на телеканалі УТ-1 у нічний час.

І попри це, фільм залишається справжньою знахідкою для тих, хто готовий до неспішного занурення в символіку й химерні повороти сюжету. "Оберіг" — це як подорож у темний куточок українського кінематографа, де містика й абсурд переплітаються з українськими реаліями 90-х.

#вітчизняний_кейс #lostfilm

🎸Sex n' Drugs n' Rock n' Roll — пригодницька гра в жанрі 🖱point and click, створена спільно Крісом Йейтсом та Джоном Хейром, яку планувала видати компанія Sensible Software. Над нею працювали з 1994 по 1998 рік, після чого її було скасовано. Все, що від неї залишилося — це скріншоти з Unseen64 та стаття на Eurogamer.

Сюжет оповідає про аматора, який прагнув стати рокзіркою, на ім'я Найджел Станіфорт Смайт. Найджел позичив 2 000 фунтів у якихось «Янголів пекла», щоб купити собі побитий старий фургон і поїхати на гастролі із гуртом. Аби поповнити свій дохід головний герой протягом гри давав концерти і продавав наркотики

🐈‍⬛ “Наркотики були великою проблемою для Найджела, оскільки він мав сім різних наркотичних звичок, і всі вони потребували одночасної підтримки. Ці наркотики були основою ігрового процесу, оскільки спіди прискорювали гру, героїн сповільнював гру, кислота (ЛСД) давала змогу бачити речі, яких насправді не було, а кокаїн змушував його говорити всяку фігню, і так далі… Іншою невеликою проблемою для Найджела було те, що «Янголи Пекла» були дуже зацікавлені в тому, щоб повернути свої гроші. Насправді, у Найджела залишалося лише два тижні до того моменту, як вони втратять терпіння і прийдуть до нього додому, щоб вибити з нього всю дурь — ГЕЙМ ОВЕР”

Тепер висловлю те, що я думаю про саму ідею гри та трохи про її реалізацію. Мені прикро, що цей проєкт був задуманий так рано, оскільки в пізніші часи із теперішніми технологіями, наприклад, він би мав успіх і вірогідно, що мені би дуже сподобався цей продукт.

💊Механіку зміни реальності під впливом речовин вже зараз оригінальною не назвати, але що є можливо оригінальним, так це комплекс ефектів, які могли би дати ці сім наркотичних речовин. Оскільки мені сподобався такий прийом у Fran Bow, де фактично препарат змінює режим гри, то я таке схвалюю.

Графіка Sex n' Drugs n' Rock n' Roll лишає бажати кращого, але я би потерпіла заради настільки похмурого сюжету. Сам сценарій вважався доволі контраверсивним для ігроіндустрії 90-х років, тим що був пов’язаний із аморальними аспектами життя. Зараз такі ігри набувають доволі помітного успіху, наприклад “The Coffin of Andy and Leyley” прославилася тим, що підіймала теми канібалізму та інцесту, а також глибоко розкривала тему співзалежних стосунків між членами родини.

Мені подобається ідея того, що “Мистецтво повинно заспокоювати збентежене і бентежити спокійне”. Просто сподіваюся, що рано чи пізно хтось із нішевих розробників підхопить подібну ідею або самостійно прийде до схожої задумки, і це можна буде купити в Steam.

🔗А більше деталей про цей проєкт у статті на Вікі.

#зарубіжний_кейс #lost_game