Гуцульське.

Ситуація: ви на сільському весіллі.
1. Що обов'язково треба сказати?
2. Яку пісню треба заспівати?

Треба більше бодіпозитивних побажань. Це фірмове від моєї бабусі.

Страшне

Баба і глечик молока

Українська народна казка Поділля


Випросила собі баба глечик молока. Поставила молоко в запічку, а сама сіла коло нього та й задумалась. «Коли, Господоньку, теє молочко устоїться, то нароблю собі і сиру, і масла. Сир і масло продам та й куплю собі курку. Курка яєць нанесе, підсиплю, курчат вигодую, продам та й куплю кабанця. Кабанець виросте, візьму за нього багацько грошей та й куплю конячку; конячку продам, куплю биченята. Запряжу я биченята до возика та й буду їхати на ярмарок, а як хто буде мене просити: «Бабко-серце, підвезіть!», то я ногою т-тур!».

Баба спросоння сунула ногою в глечик. Глечик полетів з запічка на землю і розбився на шматки, а молочко полилося білою річкою по чорній землі.

Що тут відбувається? Для тих, хто тільки почав читати.

1. Мене звуть Наталя, я з Криму, але живу у Львові.
2. Тут я розповідаю про українську мову: справжню, живу, неідеальну, як і все живе.
3. Я і сама дуже неідеальна людина.
4. Тут ми часто займаємося текстом і обговорюємо різні теми. Коли ви пишете коментарі, ви практикуєте українську.
5. Цьому проєкту вже більше 5 років.
6. Моїми директорами з натхнення працюють кіт Міф і киця Мрія.
7. Разом із командою ми також зробили й розвиваємо мобільний застосунок про українську. Він називається «Давай займемось текстом» і доступний безкоштовно.
8. Також я пишу книжки. Друком вийшло дві: про мову і про безпритульних котів в Україні. Це дві проблеми, які існють здавна, але зараз дуже загострилися. Книжки будуть ще.
9. Разом із парфумерною художницею Ксандрою Осініною ми випустили парфуми «Intoнація». Вони унісекс та звучать так, як звучить українська мова. Пахнуть пшеницею і яблуком, домом, успіхом і щастям.
(продовження у коментарях)

Або неправа

Я не люблю Крим. Хоча я там народилася і прожила багато років, усе ж до серця він мені не припав. Він мені, а я йому. Мабуть, це не дуже правильно й не дуже ґречно з мого боку… Але це чесно. Я його не люблю — і мені лишається це визнати. Це просто тільки моя емоція.

Напевно, у більшості з вас зовсім інші асоціації та спогади. Літо, море, гори, фрукти, пригоди з друзями, поцілунки на пляжі — щось таке. Люди зазвичай їздили в Крим на відпочинок. Інколи здається, що туристи та місцеві існують у паралельних світах. Дивляться на одне й те саме, але бачать різне. Так не тільки на півострові. Так, мабуть, всюди.

У Криму мені було погано. Там я почувалася відокремною від світу — і це дуже неприємно. Здавалося, що він ніби на виселках. Далеко від усього. Це тепер я вся така блогерка, кримська львів’янка, пані Наталю, ви так добре говорите українською, а розкажіть про творчі плани на майбутнє. Зараз, коли я комусь кажу про своє походження, людям зазвичай це здається цікавим. Непоганий спосіб зав’язати розмову в новій компанії. Раніше так не було. Коли я жила в Криму й комусь казала, що я з Криму, майже щоразу я спостерігала, як згасає цікавість в очах співрозмовника. З Криму? Яка з того користь? От якби з Києва. Або з Парижу.

Люди з делікатності схильні це приховувати, але й ні-ні та і прорветься в розмові щось таке, схоже «це ж треба, ви з Криму — а така чудова!». Ніби й комплімент, а мені сумно. Виходить так, ніби це не норма, а щось незвичне. Мені хочеться кричати у відповідь — це не я, нас багато чудових із Криму! І в пам’яті спливають численні портрети земляків і скільки всього хорошого я про них знаю. А потім стає ще сумніше, бо приходить розуміння… Розуміння того, що всі ці люди давно поїхали з Криму, бо не змогли там жити. Звісно, якість одиниці лишилися. Хтось із них дивиться на поточний стан речей у Криму через криву зомбі-призму і вважає стан речей хорошим. І тут я починаю сумніватися, що правильно й точно знаю та пам’ятаю цих людей та їхні вчинки… Це неприємно, але мені доводиться визнавати: упередження ставлення до кримців інколи має вагомі підстави. Я б хотіла походити із землі, де живуть самі янголи. Але так не є.

У Криму мені було тісно. Я не бачила там перспективи для хоч якоїсь реалізації, не здавалася собі там потрібною. Можливо, тут справа лише в мені. Направду, там були люди, яким вдавалося збудувати для себе кар’єру, бізнес, стосунки, здобути спортивні чи творчі досягнення… Але це все не я. Інколи там мені спадало на думку, що ось так я ж можу прожити до старості і смерті… Прожити якось. З якоюсь роботою, з якимось житлом, з якимось оточенням. Без зльотів, але й без падінь. Звикнути. Як інші. Інші ж живуть — й ок, ніби навіть задоволені життям. Принаймні, у бік перемін і не думають дивитися… І все ж від таких роздумів мені ставало моторошно. Крим викликав у мене щось схоже на клаустрофобію: страх зачиненого простору.

Півострів справді здавався такою зачиненою коробкою, у яку влітку разом із потоком туристів вливалося життя. Тільки влітку. Щоправда, туристам байдуже. Вони приїздять, відпочивають та їдуть. Я їх не звинувачую: зрештою, коли я у відпустці в іншому місті або країні, я роблю приблизно те саме. Такі ми, люди, дещо споживацькі, коли справа стосується тимчасового й не свого. Туристи в Крим привозили нову інформацію. Ми, місцеві, дивилися на них і дивувалися: вони мали інші звички, інакше вдягалися. Їх часто вважали дещо кумедними й навіть малорозумними. Це ж треба! Обгоряють на сонці, включили світло при відчиненому вікні, просралися після молочного коктейлю на пляжі!

Мені не вдавалося побачити на півострові перспективи — і це правда. Ви можете мені сказати, що їх не треба бачити, їх треба створювати — і матимете рацію. Проте, мабуть, мені не хотілося їх створювати й у такий спосіб сильніше прив’язуватися до несимпатичного місця і глибше в нього зариватися. А якщо не зариватися, то тоді що? Пакувати валізи?

З Криму було складно поїхати. З різних причин.

Причина перша.
Південне життя складно міняти на північне. Одразу думаєш: чи точно правильно зробили люди, які вирішити поселитися там, де прохолодне сире літо? Точно-точно? І що, може так бути, що за весь рік не буде нагоди вдягнути сарафанчик і шльопанці? У сенсі, люди не ходять на роботу в офіс у шльопанцях? Та тю, а в чому?

Причина друга.
Сором. Ми часом були ще кумеднішими за туристів, коли виїздили з провінції в столицю або інші великі міста. Наприклад, у Криму складно було купити спокійний одяг. Ми ще й не дуже воліли знімати яскраві, кольорові, сексуальні речі, і вдягати щось сіре й нудне. Таке, яке бачили на інших у метро. Наші південні замашки могли здаватися людям з інших регіонів задуже простими, задуже теплими, задуже прямими. Задуже нестримними. Це незручно. Коли переїздиш із провінції у велике місто, неминуче пройдеш через низку ситуацій, коли соромно за себе.

Причина третя.
Дуже проста: гроші. У Криму, та й у будь-який провінції, дуже складно, на межі нереального, заробити й накопичити суму, якої б вистачило на стартовий капітал для життя у великому місті. У маленьких містечках маленькі зарплати й мало можливостей для підробітку або кар’єри. Ситуація ускладнюється ще й тим, що навколо може не бути або майже не бути людей, у яких би можна було повчитися соціальним стрибкам.

Причина четверта.
Родина. У Криму люди спілкуються на близькій дистанції. Рідним не все одно, де ви й що ви робите. У цьому є плюси і є мінуси. Коли ви оголосите, що вирішили поїхати, небайдужі вам люди будуть ридати, голосити, ховати від вас паспорт і валізу, погрожувати й залякувати. Вони хочуть, щоб ви були поруч — і все. Треба багато сили, щоб це подолати. Бажано, усе ж зберегти якийсь зв’язок…

Причина п’ята.
А для чого? Чи точно вартує переїзд усіх пов’язаних із ним складнощів? Жодних гарантій, що на новому місці все буде кращим. Жодних.

Кримці, які раніше переїхали на материк, регулярно дзвонили та писали — і їхні історії були так собі. Так, скажімо, у Києві були більші зарплати, але й вищі витрати. Спитаєш когось про життя — і чуєш історію про те, як у робочі дні людина, як хом’ячок у кліточці, крутить-крутить-крутить колесо — і кінця тому немає, а заробленого ледь-ледь вистачає на найнеобхідніше. Інколи на якісь витребеньки типу походу в ресторан або кіно. Раз на місяць. А про відпустку чи великі покупки годі й думати.

У когось були батьки, які могли допомогти з іпотекою чи чимось іншим. Це, звісно, давало перевагу. Але навіть якщо так, то виходило, що це успіх батьків. А не власний, зароблений. Значить, із цим треба жити й миритися. І далі бігти в колесі. Сподіватися на підвищення, на те, що колись вдасться накопичити грошей, працювати менше, натомість більше сидіти в саду й насолоджуватися природою… А ми в Криму це можемо робити просто зараз. Уже. То точно треба їхати?

Мабуть, були й інші причини. І це я ще не згадала про мовну різницю. Зрештою, на той час, коли я жила в Криму, вона була меншою, ніж зараз.

Я не знаю людини, якій би легко дався переїзд із Криму за його межі. Можливо, такі люди є. Можливо, комусь вдалося здобути таку освіту, досвід та знайомства, з якими міграція пройшла як по маслу. Ми всі дуже різні — і це правда так. Є і ті, кому в Криму було добре, чудово, вони не хотіли і їм не треба було їхати — і це теж по-своєму добре і правильно.

Я поїхала з Криму. Було складно, несподівано, дорого, але все вдалося. Я щасливіша у Львові, це правда. І все ж, Крим лишається частиною мене. У мене південні замашки — і, напевно, так буде завжди. Ми всі несемо відбиток того місця, яке для нас рідне. Навіть тоді, коли не змогли його полюбити, як демонструє мій приклад.

- Українська - це така мова для спілкування якою на побутовому рівні не обов’язково знати всі правила, - ділиться Наталя Місюк. - Правила можуть навіть заважати. Вам треба знати кілька основних принципів української мови, вловити мелодію і в цю мелодію потрапляти. Ці принципи не завжди можна вивчити за таблицею.


Мову треба чути – українська мелодійна, чуттєва, треба відчути цей вайб і за нього триматися.

Читати статтю повністю: https://gromada.group/news/statti/tayemnici-vimovi-ta-ukrayinskogo-pravopisu-de-pravila-zagornuti-v-yaskravu-obgortku-fentezi-knizhka-v-zhanri-prigod-sho-dopomagaye-zagovoriti-ukrayinskoyu

Коли весілля сі вдало

Не дозволяйте ввести себе в оману!

«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас…» — так зазвичай починав розповідь ведучий. Особисто мене ще тоді не було на світи, але передачі з ним потім ще багато років крутити в повторі, тож вони й у мене асоціюються з дитинством.

Дід Панас був ведучим телепрограми «На добраніч, діти!» та саме під його історії малюки засинали щоп’ятниці упродовж цілих 17 років, починаючи з 1962 р.

Його справжнє ім’я — Петро Вескляров, він народився на Черкащині. Талановитий актор та розповідач історій. Його тембр голосу зачаровував, редакція кілограмами отримувала захоплені листи від батьків та дітей. Та одного разу, коли дід Панас завершив чергову казочку фразою «Отака х***я, малята», діти нічого не зрозуміли, а батьки мало не попадали з диванів.


Є різні версії того, що трапилося. Хтось каже, що в той вечір передача йшла наживо, а ведучій прийшов на роботу на підпитку. Власне, після цього випадку його і звільнили. Маємо й іншу версію: до пана Петра керівництво погано ставилося та і гроші платили дуже малі. Тож, коли за декілька хвилин до передачі актор дістав чергову догану та погрозу звільненням, він зрозумів, що йому особливо немає чого втрачати. Як кидати кар’єру, то хоч так, щоби запам’ятали


Хтось каже, що це все вигадка, і таку фразу актор ніколи не казав. Запис передачі не зберігся (ніколи не існував? Чи був свідомо знищений керівництвом УТ-1?), тож із доказів лишаються тільки численні свідчення людей, які в той вечір чули легендарні слова на власні вуха. Як би не було, але фраза увійшла в історію та стала крилатою. Я її обожнюю.


Отака х***я, малята.

Одеське

Плюси і мінуси

Прислали з Полтавщини

А не оте похабне, що всі кажуть