3. Неможливість спілкування
Зверхність дуже заважає. Там не цікавилися і не слухали. Інколи запитували щось на кшталт: чи складно мені було злізти з пальми й навчитися носити взуття? Чи вмію я користуватися годинником? Мовляв, дивися, велика стрілка показує хвилини, а маленька — години… Ти знаєш, скільки хвилин у годині?..
Шаблонність розмов дратувала: коли я планую їхати назад в Україну, чи я вже знайшла роботу ̶в̶ ̶т̶е̶п̶л̶и̶ц̶і̶ і чому ще не вивчила мову, бо їм незручно заради мене переходити на англійську, — оцю “платівку” я слухала багато-багато разів. Я досі не розумію логіки «ти мусиш вивчити мову й потім поїхати звідси». І чому англійська вважається «поступкою» мені, а не мовою посередині?..
Так, були винятки. Мені траплялися чудові люди. Утім, вони всі самі трошки сиділи на валізах.
4. Слово на «ра»
Тут навіть не буду нічого писати. Скажу тільки, що шокуйована.
5. Неможливість взаємодії
Ідеальний асфальт, яким немає куди йти чи їхати. Ідеальні будинки, у які немає нагоди зайти.
6. Перспективи
Спочатку я думала, що мені просто треба обжитися, звикнути, підучити мову… Потім так вийшло, що я опинилася в найдорожчому муніципалітеті, де живуть місцеві багатії. Я ходила там і розуміла, що от я на «біженському дні», а оце — максимум. Можливо, якщо впахатися багато років, я зможу досягти його. Припустімо. Але ж він мені не дуже подобався… Усе те саме «ра», усе той самий супермаркет, усе та сама неможливість взаємодії та спілкування.
7. Відсутність сервісу й медицини
Дуже багато часу й сил йшло на пошук пошти, боротьбу за транспорт. Деякі побутові моменти, скажімо ремонт взуття, взагалі не мали рішення. Це все час, який я не могла присвятити роботі, навчанню чи творчості. Цього було дуже шкода. У цьому всьому ще є й нотка самотності. В Україні часто допомагають мені — і часто допомагаю я. Усе якось так крутиться — і я відчуваю себе частиною життя та суспільства. Там не так. Там я почувалася Робінзоном Крузо.
Відсутність медицини мене лякала. Я розуміла, що рано чи пізно в мене або з’явиться дірка в зубі, або я підверну ногу на сходах, або впаду з велосипеда… Станеться щось таке, що не можна виправити парацетамолом чи переданою з України аптечкою. І що тоді? Відповіді не було…
Про ветеринарів і прояви емпатії ви вже знаєте.
8. Їжа
У Нідерландах я відкрила для себе мигдальне печивко. Божественне на смак і цілком прийнятне за ціною. А як воно смакувало з кавою! Перші місяці… Потім я почала помічати, що воно дещо хімічне на смак. Але що зараз не хімічне?.. Потім я вирішила, що треба зробити паузу й купила до кави булочки з родзинками. Скоро мені набридли булочки — і я подумала, що хочу чогось без мигдалю і родзинок.
А немає.
Не хочеш родзинок і мигдалю — не хочеш випічки.
Продукти в супермаркеті стандартні, завжди ті самі. Тільки таке печивко. Тільки такі супи. Тільки такі макарони. Тільки такі — і ніколи не інші. Хочеш інше — шукай магазини з іноземною їжею або йди на базар… Ось тільки все це було мені дуже не по дорозі.
М’ясо несмачне. Хліб неїстівний. Але дуже смачні риба й соки. Таких у Львові немає, і це правда, і це шкода. Картопля з майонезом вважається національною стравою. У розмовах годиться висловлювати захоплення нею.
Ми вже з вами з’ясували, що Галя балувана.
9. Гроші
Ми дуже по-різному бачимо гроші — і це впливає на спосіб життя. Я витрачаю їх, коли вважаю за доцільне. Наприклад, мені потрібніше опалення, ніж купюри в кишені. Або я переплачу за готову їжу, але викрою годину на роботу. Натомість голландці живуть із метою «не відкривати гаманець узагалі». Для мене добробут — це коли в мене й моїх близьких є все потрібне (включно з предметами, які приносять радість). Для них добробут — це аскеза + сума з нулями на рахунку, яка лежить там мертвим грузом .
Хто з нас правий? Я не знаю.
Я виходжу з того, що я в цьому світі не назавжди. Ані гроші, ані речі, ані враження не вдасться забрати із собою в те, що після смерті. Якщо взагалі те щось існує. Те, що можна купити, корисне тільки тут. Поки ми живі. І тому я заробляю гроші, а потім витрачаю їх на себе, на інших.
Зверхність дуже заважає. Там не цікавилися і не слухали. Інколи запитували щось на кшталт: чи складно мені було злізти з пальми й навчитися носити взуття? Чи вмію я користуватися годинником? Мовляв, дивися, велика стрілка показує хвилини, а маленька — години… Ти знаєш, скільки хвилин у годині?..
Шаблонність розмов дратувала: коли я планую їхати назад в Україну, чи я вже знайшла роботу ̶в̶ ̶т̶е̶п̶л̶и̶ц̶і̶ і чому ще не вивчила мову, бо їм незручно заради мене переходити на англійську, — оцю “платівку” я слухала багато-багато разів. Я досі не розумію логіки «ти мусиш вивчити мову й потім поїхати звідси». І чому англійська вважається «поступкою» мені, а не мовою посередині?..
Так, були винятки. Мені траплялися чудові люди. Утім, вони всі самі трошки сиділи на валізах.
4. Слово на «ра»
Тут навіть не буду нічого писати. Скажу тільки, що шокуйована.
5. Неможливість взаємодії
Ідеальний асфальт, яким немає куди йти чи їхати. Ідеальні будинки, у які немає нагоди зайти.
6. Перспективи
Спочатку я думала, що мені просто треба обжитися, звикнути, підучити мову… Потім так вийшло, що я опинилася в найдорожчому муніципалітеті, де живуть місцеві багатії. Я ходила там і розуміла, що от я на «біженському дні», а оце — максимум. Можливо, якщо впахатися багато років, я зможу досягти його. Припустімо. Але ж він мені не дуже подобався… Усе те саме «ра», усе той самий супермаркет, усе та сама неможливість взаємодії та спілкування.
7. Відсутність сервісу й медицини
Дуже багато часу й сил йшло на пошук пошти, боротьбу за транспорт. Деякі побутові моменти, скажімо ремонт взуття, взагалі не мали рішення. Це все час, який я не могла присвятити роботі, навчанню чи творчості. Цього було дуже шкода. У цьому всьому ще є й нотка самотності. В Україні часто допомагають мені — і часто допомагаю я. Усе якось так крутиться — і я відчуваю себе частиною життя та суспільства. Там не так. Там я почувалася Робінзоном Крузо.
Відсутність медицини мене лякала. Я розуміла, що рано чи пізно в мене або з’явиться дірка в зубі, або я підверну ногу на сходах, або впаду з велосипеда… Станеться щось таке, що не можна виправити парацетамолом чи переданою з України аптечкою. І що тоді? Відповіді не було…
Про ветеринарів і прояви емпатії ви вже знаєте.
8. Їжа
У Нідерландах я відкрила для себе мигдальне печивко. Божественне на смак і цілком прийнятне за ціною. А як воно смакувало з кавою! Перші місяці… Потім я почала помічати, що воно дещо хімічне на смак. Але що зараз не хімічне?.. Потім я вирішила, що треба зробити паузу й купила до кави булочки з родзинками. Скоро мені набридли булочки — і я подумала, що хочу чогось без мигдалю і родзинок.
А немає.
Не хочеш родзинок і мигдалю — не хочеш випічки.
Продукти в супермаркеті стандартні, завжди ті самі. Тільки таке печивко. Тільки такі супи. Тільки такі макарони. Тільки такі — і ніколи не інші. Хочеш інше — шукай магазини з іноземною їжею або йди на базар… Ось тільки все це було мені дуже не по дорозі.
М’ясо несмачне. Хліб неїстівний. Але дуже смачні риба й соки. Таких у Львові немає, і це правда, і це шкода. Картопля з майонезом вважається національною стравою. У розмовах годиться висловлювати захоплення нею.
Ми вже з вами з’ясували, що Галя балувана.
9. Гроші
Ми дуже по-різному бачимо гроші — і це впливає на спосіб життя. Я витрачаю їх, коли вважаю за доцільне. Наприклад, мені потрібніше опалення, ніж купюри в кишені. Або я переплачу за готову їжу, але викрою годину на роботу. Натомість голландці живуть із метою «не відкривати гаманець узагалі». Для мене добробут — це коли в мене й моїх близьких є все потрібне (включно з предметами, які приносять радість). Для них добробут — це аскеза + сума з нулями на рахунку, яка лежить там мертвим грузом .
Хто з нас правий? Я не знаю.
Я виходжу з того, що я в цьому світі не назавжди. Ані гроші, ані речі, ані враження не вдасться забрати із собою в те, що після смерті. Якщо взагалі те щось існує. Те, що можна купити, корисне тільки тут. Поки ми живі. І тому я заробляю гроші, а потім витрачаю їх на себе, на інших.
❤38👍20💔9👎1🤝1
На суто раціональні речі першої необхідності, а інколи й на радісну дурню. І, чого вже там, на свої помилки.
Там виходять із того, що аскеза робить людей сильнішими. Може й так.
====
У мене є багато причин бути вдячною Нідерландам. Там я зрозуміла, що важливо для мене. Саме для мене. Отака я людина в колготках.
Хоча Нідерланди платили біженцям гроші, вони були дуже невеликі, порівняно з моїми скаженими витратами. Загалом, моя голландська історія — це було дорого й боляче, проте багато в чому “вправило мені мізки”. Мабуть, те, що в Україні не доходило до мене, як то кажуть, “через голову”, там до мене дійшло “через дупу”.
Озираючись назад, я відчуваю, що життя в Криму, Стамбулі, Львові — це “мої” історії. А ось у Нідерландах — ніби цього не мало зі мною статися. Ніби це сторінка з іншої книжки. Однак це було. Там я побачила, яким різним може бути світ. Там розбилося багато моїх ілюзій. І хоча втрачати їх боляче, проте вони застилали мені світло. Тепер їх немає — і світла стало більше. Я краще розумію, хто я, чого я хочу від життя і що можу йому дати.
Хай там як, але я жива і здорова. Цілий рік у мене був дах над головою. На мене не впала ракета. Я мала інтернет і електрику — і працювала. На свій ФОП. Цей проєкт зробив стрибок у розвитку. Він був тим, що тримало мене емоційно й фінансово. Ви бачите, скільки всього з’явилося в ньому для вас. Для всіх. У мене з’явилося багато нових друзів і загубилися ті, хто друзями ніколи не був.
Тепер мені подобається українська неідеальність. У ній багато життя. Якщо будинок має старий обдертий паркан, можливо, це тому, що замість фарби там купували іграшки дітям. Або донатили. Може й ні, може, той паркан занедбаний просто через лінь або алкозалежність. Утім, це воля власників. У них вона така.
Мені здається милим, коли українці сваряться через побутові дрібниці. Через прибирання під’їзду, через відчинене або зачинене вікно в маршрутці. Люди сваряться, бо їм не байдуже. І своє невдоволення вони вміють виразити різними словами. Не шаблонами.
Всюди на планеті кожна людина один раз народжується і один раз помирає. А в проміжку вона живе. Стільки, скільки вдасться, і настільки добре, наскільки зможе. Я б сказала, що ми в Україні із цього відведеного уривка вміємо витискати багато для себе. Так, у нас багато проблем. Я знаю. Проте я тут — і я нікуди більше не хочу. Хіба що в коротку відпустку.
===
Задля справедливості скажу, що в Нідерландах у мене були півтори години абсолютного щастя. Тоді я зустрілася з друзями із Криму. Кожен із нас різними шляхами опинився в Голландії - і ми страшенно раділи можливості побачитися. Вони заїхали по мене і відвезли на море. Таке красиве! Була чудова погода, ми стрибали у хвилях, бризкалися водою, роздивлялися мушлі і малювали на піску.
А ще там, в Амстердамі, я зустрічала новий 2023 рік у буддійському храмі. Мене запросили. Це дуже цікаво і навіть казково гарно. Монахи теж трохи повправляли мені мізки. Один із них, етнічний голландець, який покинув оце все і переїхав до Таїланду, сказав мені, що нещасливі люди не відрізняють хороше від поганого. Гадаю, ми всі нещасливі певною мірою і не вміємо відрізнити, як краще: витрачати гроші чи зберігати, мити руки чи ні, фарбувати паркан чи “йой, най буде, як є”… Курити косяки чи ні, обрізати кутикулу чи лишити… Їхати чи залишитися…
Якби вміли, на цій планеті вже був би рай. Але так не є. Ніде не є. А нам би всім хотілося.
Я розумію, що жодна держава світу не зможе мене захистити від УСЬОГО. Від усіх хвороб, стихійних лих, несправедливості, старості, дрібних побутових проблем… Утім, коли щось невідворотне стається, мені просто хочеться мати трохи співчуття.
Дякую, що ви зі мною.
Там виходять із того, що аскеза робить людей сильнішими. Може й так.
====
У мене є багато причин бути вдячною Нідерландам. Там я зрозуміла, що важливо для мене. Саме для мене. Отака я людина в колготках.
Хоча Нідерланди платили біженцям гроші, вони були дуже невеликі, порівняно з моїми скаженими витратами. Загалом, моя голландська історія — це було дорого й боляче, проте багато в чому “вправило мені мізки”. Мабуть, те, що в Україні не доходило до мене, як то кажуть, “через голову”, там до мене дійшло “через дупу”.
Озираючись назад, я відчуваю, що життя в Криму, Стамбулі, Львові — це “мої” історії. А ось у Нідерландах — ніби цього не мало зі мною статися. Ніби це сторінка з іншої книжки. Однак це було. Там я побачила, яким різним може бути світ. Там розбилося багато моїх ілюзій. І хоча втрачати їх боляче, проте вони застилали мені світло. Тепер їх немає — і світла стало більше. Я краще розумію, хто я, чого я хочу від життя і що можу йому дати.
Хай там як, але я жива і здорова. Цілий рік у мене був дах над головою. На мене не впала ракета. Я мала інтернет і електрику — і працювала. На свій ФОП. Цей проєкт зробив стрибок у розвитку. Він був тим, що тримало мене емоційно й фінансово. Ви бачите, скільки всього з’явилося в ньому для вас. Для всіх. У мене з’явилося багато нових друзів і загубилися ті, хто друзями ніколи не був.
Тепер мені подобається українська неідеальність. У ній багато життя. Якщо будинок має старий обдертий паркан, можливо, це тому, що замість фарби там купували іграшки дітям. Або донатили. Може й ні, може, той паркан занедбаний просто через лінь або алкозалежність. Утім, це воля власників. У них вона така.
Мені здається милим, коли українці сваряться через побутові дрібниці. Через прибирання під’їзду, через відчинене або зачинене вікно в маршрутці. Люди сваряться, бо їм не байдуже. І своє невдоволення вони вміють виразити різними словами. Не шаблонами.
Всюди на планеті кожна людина один раз народжується і один раз помирає. А в проміжку вона живе. Стільки, скільки вдасться, і настільки добре, наскільки зможе. Я б сказала, що ми в Україні із цього відведеного уривка вміємо витискати багато для себе. Так, у нас багато проблем. Я знаю. Проте я тут — і я нікуди більше не хочу. Хіба що в коротку відпустку.
===
Задля справедливості скажу, що в Нідерландах у мене були півтори години абсолютного щастя. Тоді я зустрілася з друзями із Криму. Кожен із нас різними шляхами опинився в Голландії - і ми страшенно раділи можливості побачитися. Вони заїхали по мене і відвезли на море. Таке красиве! Була чудова погода, ми стрибали у хвилях, бризкалися водою, роздивлялися мушлі і малювали на піску.
А ще там, в Амстердамі, я зустрічала новий 2023 рік у буддійському храмі. Мене запросили. Це дуже цікаво і навіть казково гарно. Монахи теж трохи повправляли мені мізки. Один із них, етнічний голландець, який покинув оце все і переїхав до Таїланду, сказав мені, що нещасливі люди не відрізняють хороше від поганого. Гадаю, ми всі нещасливі певною мірою і не вміємо відрізнити, як краще: витрачати гроші чи зберігати, мити руки чи ні, фарбувати паркан чи “йой, най буде, як є”… Курити косяки чи ні, обрізати кутикулу чи лишити… Їхати чи залишитися…
Якби вміли, на цій планеті вже був би рай. Але так не є. Ніде не є. А нам би всім хотілося.
Я розумію, що жодна держава світу не зможе мене захистити від УСЬОГО. Від усіх хвороб, стихійних лих, несправедливості, старості, дрібних побутових проблем… Утім, коли щось невідворотне стається, мені просто хочеться мати трохи співчуття.
Дякую, що ви зі мною.
❤🔥76❤19👍7
Так. Дивіться, буде подія.
Ми говоритимемо про мою книжку “Мова: таємниці відьом”. Я розкажу, чому вона саме така і як я із термінів мовознавства зробила персонажів. Кожного зі своїми дивацтвами.
Також принесу парфуми “Інтонація” які звучать так, як звучить українська мова.
Ви зможете поставити запитання.
Ми плануємо, що буде дуже затишно.
Це 7 листопада о 16:00 у Львові, у бібліотеці на площі Ринок (біля “Копальні кави”) Для тих, хто в інших містах, буде онлайн-трансляція.
Ми говоритимемо про мою книжку “Мова: таємниці відьом”. Я розкажу, чому вона саме така і як я із термінів мовознавства зробила персонажів. Кожного зі своїми дивацтвами.
Також принесу парфуми “Інтонація” які звучать так, як звучить українська мова.
Ви зможете поставити запитання.
Ми плануємо, що буде дуже затишно.
Це 7 листопада о 16:00 у Львові, у бібліотеці на площі Ринок (біля “Копальні кави”) Для тих, хто в інших містах, буде онлайн-трансляція.
❤34👍2
Мій вчорашній допис викликав сильний резонанс. Можливо, варто було писати його тоді, ще два роки тому, коли я повернулася в Україну. Я не думала, що вам аж так цікаво.
Бачу, що думки різні. Хтось розуміє. Хтось впізнав свою ситуацію. У когось склалося інакше. Хтось вправлявся в єхидстві. Хтось за ним ховав свій відчай. Я нічого не видаляла і нікого не забанила. Як є.
Хочу сказати таке:
— про веселе писати складніше, ніж про сумне;
— підняти комусь настрій складніше, ніж зіпсувати;
— вірити своїм очам часто складно;
— співчувати складніше за все.
Але ви запитуйте, що вам ще цікаво. Я по можливості розкажу.
Бачу, що думки різні. Хтось розуміє. Хтось впізнав свою ситуацію. У когось склалося інакше. Хтось вправлявся в єхидстві. Хтось за ним ховав свій відчай. Я нічого не видаляла і нікого не забанила. Як є.
Хочу сказати таке:
— про веселе писати складніше, ніж про сумне;
— підняти комусь настрій складніше, ніж зіпсувати;
— вірити своїм очам часто складно;
— співчувати складніше за все.
Але ви запитуйте, що вам ще цікаво. Я по можливості розкажу.
❤63👍7💯6
Це моя нова книжка. Вона вже є, я тримаю її у руках, гортаю та вдихаю аромат сторінок. Працювала над нею сім років. Вона — шматочок мого серця.
І мова, і безпритульні тварини — це дві проблеми, які були у нашому суспільстві здавна, втім дуже загострилися через війну. В цій книжці я розповідаю історії львівської волонтерки, маленької непримітної пані, які на пенсії почала опікуватися котиками на вулиці. Це розповідь про вміння помічати біду тих, хто поруч, та про відкриття радості добрих справ.
Ця книжка коштує нуль гривень. Вона видана на кошти гранту від Українського Інституту книги. Півтори тисячі примірників будуть доступні у бібліотеках (нижче у цьому дописі ви знайдете перелік).
Хочу подякувати кожному, хто голосував за цю книжку. Кожному, хто допомагає тваринкам. Кожному, хто працював над книжкою разом зі мною. Окремо дякую ЛКП "Лев" та Притулок для тварин Gostomel Shelter за відгуки на обкладинці.
Ми всі дуже хочемо, щоб люди і котики жили у гармонії.
І мова, і безпритульні тварини — це дві проблеми, які були у нашому суспільстві здавна, втім дуже загострилися через війну. В цій книжці я розповідаю історії львівської волонтерки, маленької непримітної пані, які на пенсії почала опікуватися котиками на вулиці. Це розповідь про вміння помічати біду тих, хто поруч, та про відкриття радості добрих справ.
Ця книжка коштує нуль гривень. Вона видана на кошти гранту від Українського Інституту книги. Півтори тисячі примірників будуть доступні у бібліотеках (нижче у цьому дописі ви знайдете перелік).
Хочу подякувати кожному, хто голосував за цю книжку. Кожному, хто допомагає тваринкам. Кожному, хто працював над книжкою разом зі мною. Окремо дякую ЛКП "Лев" та Притулок для тварин Gostomel Shelter за відгуки на обкладинці.
Ми всі дуже хочемо, щоб люди і котики жили у гармонії.
❤64👏5🔥1
Це був мій перший робочий день на стажуванні в Стамбулі. Невеличкий хмарочос зі словом «плаза» в назві. Бізнес-атмосфера. Суворий діловий дрес-код. Керівниця мого відділу пояснювала мені завдання:
— Ти будеш робити це й це, ось це й ось це.
— Так. Добре. Так. Добре, — кивала я.
— А знаєш що, — раптом промовила вона, — ти можеш сказати: «Ні, я не буду».
— Та чого?.. — не зрозуміла я.
— Просто пам’ятай, що можеш.
Можливо, саме заради цього уроку доля й затівала моє стажування. Що ж, ви знову попросили, і я розповім вам про мій Стамбул.
Я прожила там понад рік, якщо рахувати сумарно. Насправді я була там уривками по 2–3 місяці, бо треба було це все якось ув’язувати з навчанням в університеті та фінансовими ̶н̶е̶можливостями. За цей час я якраз встигла попрацювати у фінансовому холдингу, а також у Комерційній палаті Стамбула.
У фінансовому холдингу було весело. Ми з колегами досі вітаємо одне одного з днями народження й основними святами. Хоча робота, якщо відверто, була нудна: папери, звірити цифри, перекласти, переперевірити, проставити номер, підшити… Квадратна голова наприкінці робочого дня… Утім, усе довкола трудового процесу було чудовим. Керівниця відділу на той час була вагітна. Якось вона серед робочого дня поїхала на УЗД на чужій машині. Ну, переплутала, з ким не буває. Це помітив охоронець на парковці аж тоді, коли вона повернулася. Вона сама волала з того, й ми волали разом із нею. А в той самий мій перший робочий день за обідом її заступник вивернув на себе соус. Простона білу сорочку й вишукану краватку.
— Бачиш, як, — реготали вони, поки офіціант запшикував плями на одязі спеціальним спреєм. — Ми постійно неохайно їмо, з нами всі вже відмовилися ходити на обід. От довелося стажерку взяти.
Там я також дізналася, що в ліфті можна їхати 10 хвилин.
У Комерційній палаті завдання були цікавіші. Ми робили дослідження. Стажерів виявилося багато, і то з різних країн. Дуркували ми тут менше, натомість були інші бонуси. По-перше, тераса на верхньому поверсі з казковим видом на Босфор. По-друге, неймовірна їдальня. За три місяці, що я там була, жодну страву не готували двічі. Фантастично смачно. Здогадуюся, що кухарі вважали, що моя стрункість — це їхня професійна ганьба, і мені інколи діставалися подвійні порції. Я страшенно тішилася. По-третє, коли я ввечері виходила з роботи, то дорогою до зупинки транспорта в повітрі пахло смаженою рибою (тільки-тільки з моря) і цибулею. І це було так особливо.
Вечорама я наминала кебаби й гуляла берегом Босфора. На вихідних — відвідувала музеї, набережні, парки, базари, острови, нічні клуби, знову музеї… Завжди навколо купа людей з усіх країн світу, цікаве спілкування. Попри спеку й місцями нестерпний трафік, мені дуже подобалося місто.
А ще я там познайомилася із жінкою з Туркменістану. Вони приїхала до Стамбула на нелегальну й тяжку роботу — доглядала лежачого хворого. Жінка заощаджувала кожну копійку, усе відправляла додому. Там у неї з бабусею залишився маленький син. Вона хотіла, щоб він мав усе. Все-все. Не гірше, ніж в інших. Плакала за ним, тікала в роботу, розуміла, що пропускає його дитинство, рахувала дні до повернення (а вона приїхала на три роки). Водночас боялася поліції і мріяла, щоб її впіймали і депортували .
— Я не знаю, чому Стамбул називають гарним, — сказала вона мені . — Я нічого гарного тут не бачу.
Хоча з усіма місцевими ми говорили англійською, турецьку мову я вчила. Вона мені давалася тяжко, але заняття за заняттям, репетитор за репетитором, підручник за підручником… І потім я вже ходила на співбесіди, де по годині часу розмовляла тільки турецькою. Так, якийсь період я думала, що хочу там жити, і шукала роботу на довгий термін. Проте тоді чомусь всі-всі-всі численні двері, у які я стукала, виявлялися зачиненими. Якось не складалося. Потім я вирішила, що якщо не йде, то й не треба. Спочатку трохи тужила за містом, відтак минув час, я опинилася у Львові, почала жити тут. Зрозуміла, що мені тут добре, і перестала сумувати за Стамбулом .
— Ти будеш робити це й це, ось це й ось це.
— Так. Добре. Так. Добре, — кивала я.
— А знаєш що, — раптом промовила вона, — ти можеш сказати: «Ні, я не буду».
— Та чого?.. — не зрозуміла я.
— Просто пам’ятай, що можеш.
Можливо, саме заради цього уроку доля й затівала моє стажування. Що ж, ви знову попросили, і я розповім вам про мій Стамбул.
Я прожила там понад рік, якщо рахувати сумарно. Насправді я була там уривками по 2–3 місяці, бо треба було це все якось ув’язувати з навчанням в університеті та фінансовими ̶н̶е̶можливостями. За цей час я якраз встигла попрацювати у фінансовому холдингу, а також у Комерційній палаті Стамбула.
У фінансовому холдингу було весело. Ми з колегами досі вітаємо одне одного з днями народження й основними святами. Хоча робота, якщо відверто, була нудна: папери, звірити цифри, перекласти, переперевірити, проставити номер, підшити… Квадратна голова наприкінці робочого дня… Утім, усе довкола трудового процесу було чудовим. Керівниця відділу на той час була вагітна. Якось вона серед робочого дня поїхала на УЗД на чужій машині. Ну, переплутала, з ким не буває. Це помітив охоронець на парковці аж тоді, коли вона повернулася. Вона сама волала з того, й ми волали разом із нею. А в той самий мій перший робочий день за обідом її заступник вивернув на себе соус. Простона білу сорочку й вишукану краватку.
— Бачиш, як, — реготали вони, поки офіціант запшикував плями на одязі спеціальним спреєм. — Ми постійно неохайно їмо, з нами всі вже відмовилися ходити на обід. От довелося стажерку взяти.
Там я також дізналася, що в ліфті можна їхати 10 хвилин.
У Комерційній палаті завдання були цікавіші. Ми робили дослідження. Стажерів виявилося багато, і то з різних країн. Дуркували ми тут менше, натомість були інші бонуси. По-перше, тераса на верхньому поверсі з казковим видом на Босфор. По-друге, неймовірна їдальня. За три місяці, що я там була, жодну страву не готували двічі. Фантастично смачно. Здогадуюся, що кухарі вважали, що моя стрункість — це їхня професійна ганьба, і мені інколи діставалися подвійні порції. Я страшенно тішилася. По-третє, коли я ввечері виходила з роботи, то дорогою до зупинки транспорта в повітрі пахло смаженою рибою (тільки-тільки з моря) і цибулею. І це було так особливо.
Вечорама я наминала кебаби й гуляла берегом Босфора. На вихідних — відвідувала музеї, набережні, парки, базари, острови, нічні клуби, знову музеї… Завжди навколо купа людей з усіх країн світу, цікаве спілкування. Попри спеку й місцями нестерпний трафік, мені дуже подобалося місто.
А ще я там познайомилася із жінкою з Туркменістану. Вони приїхала до Стамбула на нелегальну й тяжку роботу — доглядала лежачого хворого. Жінка заощаджувала кожну копійку, усе відправляла додому. Там у неї з бабусею залишився маленький син. Вона хотіла, щоб він мав усе. Все-все. Не гірше, ніж в інших. Плакала за ним, тікала в роботу, розуміла, що пропускає його дитинство, рахувала дні до повернення (а вона приїхала на три роки). Водночас боялася поліції і мріяла, щоб її впіймали і депортували .
— Я не знаю, чому Стамбул називають гарним, — сказала вона мені . — Я нічого гарного тут не бачу.
Хоча з усіма місцевими ми говорили англійською, турецьку мову я вчила. Вона мені давалася тяжко, але заняття за заняттям, репетитор за репетитором, підручник за підручником… І потім я вже ходила на співбесіди, де по годині часу розмовляла тільки турецькою. Так, якийсь період я думала, що хочу там жити, і шукала роботу на довгий термін. Проте тоді чомусь всі-всі-всі численні двері, у які я стукала, виявлялися зачиненими. Якось не складалося. Потім я вирішила, що якщо не йде, то й не треба. Спочатку трохи тужила за містом, відтак минув час, я опинилася у Львові, почала жити тут. Зрозуміла, що мені тут добре, і перестала сумувати за Стамбулом .
👍26❤20
Я не була у Стамбулі років, мабуть, із десять. Турецькою я майже не говорила за цей час і геть усе забула. Ну, думала, що забула. Утім життя — фантастична річ. Хто б міг подумати, що турецька мова стане мені в пригоді аж у Нідерландах! Це був випадок, коли знадобилося відвезти кішку до ветеринара (див. попередні дописи).
Туреччина для мене — це вибух смаків, ароматів, кольорів, емоцій. Мальовнича природа. Люди, які вміють насолоджуватися життям. Вони космічно працьовиті, дуже охайні, гостинні. Від них я вчилася готувати і прибирати, інтенсивно виявляти повагу і торгуватися. І ще вони дуже люблять котів. Бо це ж улюблена тварина пророка Мухаммеда. Потім, уже у Львові, в мене були коти Лукум та Інжир і ще гостьовий кіт Шербет.
Ще феномен турецької педагогіки. Діти там абсолютно шалені й некеровані — але поки маленькі. Уже до моменту повноліття вони перетворювалися на спокійних, стриманих і розважливих особистостей, для яких терпіння — одна з важливих чеснот. Звичайно, що все індивідуально, але загальна тенденція така.
Треба сказати, що в Туреччині я перебувала в “бульбашці” людей із гарною освітою. Це важливо. Я знаю, що не всі турки такі. Мабуть, зараз там ситуація покращилась, але тоді я була здивована побачити дорослих людей, які не вміли читати й писати. У Криму всі вміли. Навіть дуже-дуже бідні.
Я знаю, що в багатьох аспектах Туреччина — це складна країна і, мабуть, так було завжди. Проте в мене залишились про неї чудові спогади. Ось виходиш із літака — і вже відчуваєш особливе стамбульське невагоме повітря, а в ньому — нотки моря, парфумів і миючих засобів.
Чи були в мене там неприємні моменти? Були, але незначні і зрідка. Якісь такі комунікаційні непорозуміння — та в принципі все. Аптеки в неділю не працювали — це мінус. Рельєф міста місцями скажений. Затори. Були також деякі райони і вулиці, куди місцеві просили не ходити — і я не ходила. Необхідність дуже сильно вважати на думку сусідів — це водночас і плюс, і мінус, як я тоді гадала. Не можна виходити босоніж на балкон, бо там можуть бути скорпіони. І так, я бачила, що людям там часто буває важко, з різних причин. Чого вартував лише досвід страшних землетрусів… Але де легко?..
Тоді я мало думала про творчі перспективи, але зараз розумію, що можливостей для самореалізації в мене там, мабуть, було б мало.
З однієї зі своїх останнії поїздок до Стамбула я привезла мозаїчні світильники. Їх у мене вдома у Львові кілька, я їх дуже люблю. Затишні, казкові, таємничі. Вони зроблені з розрізаного або розбитого на шматочки скла. Інколи я дивлюся на них і думаю, що життя часто й нас змушує почуватися розтерзаними та розбитими. Здається, що все не так. Розбиваються ілюзії, надії, плани, мрії… А потім із тих уламків складається щось нове, щось надзвичайно красиве. І якось так воно є.
І наостанок пораджу книжки про Туреччину, які мені дуже сподобалися. Утім, якщо ви в Туреччині ніколи не жили тривалий час, можливо, вони не стануть для вас близькими та зрозумілими.
«Тривожний вісник Стамбула», Ерсін Карабулут — цікавий, щирий і дуже талановитий комікс про життя в Туреччині.
«Мене називають Червоний», Орхан Памук — до деталей виписаний, гарний, як турецька мініатюра, детектив у старовинній атмосфері.
«Музей невинності», Орхан Памук — гарна, у багатьох моментах дуже влучна книжка, проте сумна.
І також рекомендую будь-яку книжку про турецьку кухню.
Та пам’ятайте: ви завжди можете сказати “Ні, я не буду” у відповідь на будь-яку пораду. Просто пам’ятайте, що можете.
Туреччина для мене — це вибух смаків, ароматів, кольорів, емоцій. Мальовнича природа. Люди, які вміють насолоджуватися життям. Вони космічно працьовиті, дуже охайні, гостинні. Від них я вчилася готувати і прибирати, інтенсивно виявляти повагу і торгуватися. І ще вони дуже люблять котів. Бо це ж улюблена тварина пророка Мухаммеда. Потім, уже у Львові, в мене були коти Лукум та Інжир і ще гостьовий кіт Шербет.
Ще феномен турецької педагогіки. Діти там абсолютно шалені й некеровані — але поки маленькі. Уже до моменту повноліття вони перетворювалися на спокійних, стриманих і розважливих особистостей, для яких терпіння — одна з важливих чеснот. Звичайно, що все індивідуально, але загальна тенденція така.
Треба сказати, що в Туреччині я перебувала в “бульбашці” людей із гарною освітою. Це важливо. Я знаю, що не всі турки такі. Мабуть, зараз там ситуація покращилась, але тоді я була здивована побачити дорослих людей, які не вміли читати й писати. У Криму всі вміли. Навіть дуже-дуже бідні.
Я знаю, що в багатьох аспектах Туреччина — це складна країна і, мабуть, так було завжди. Проте в мене залишились про неї чудові спогади. Ось виходиш із літака — і вже відчуваєш особливе стамбульське невагоме повітря, а в ньому — нотки моря, парфумів і миючих засобів.
Чи були в мене там неприємні моменти? Були, але незначні і зрідка. Якісь такі комунікаційні непорозуміння — та в принципі все. Аптеки в неділю не працювали — це мінус. Рельєф міста місцями скажений. Затори. Були також деякі райони і вулиці, куди місцеві просили не ходити — і я не ходила. Необхідність дуже сильно вважати на думку сусідів — це водночас і плюс, і мінус, як я тоді гадала. Не можна виходити босоніж на балкон, бо там можуть бути скорпіони. І так, я бачила, що людям там часто буває важко, з різних причин. Чого вартував лише досвід страшних землетрусів… Але де легко?..
Тоді я мало думала про творчі перспективи, але зараз розумію, що можливостей для самореалізації в мене там, мабуть, було б мало.
З однієї зі своїх останнії поїздок до Стамбула я привезла мозаїчні світильники. Їх у мене вдома у Львові кілька, я їх дуже люблю. Затишні, казкові, таємничі. Вони зроблені з розрізаного або розбитого на шматочки скла. Інколи я дивлюся на них і думаю, що життя часто й нас змушує почуватися розтерзаними та розбитими. Здається, що все не так. Розбиваються ілюзії, надії, плани, мрії… А потім із тих уламків складається щось нове, щось надзвичайно красиве. І якось так воно є.
І наостанок пораджу книжки про Туреччину, які мені дуже сподобалися. Утім, якщо ви в Туреччині ніколи не жили тривалий час, можливо, вони не стануть для вас близькими та зрозумілими.
«Тривожний вісник Стамбула», Ерсін Карабулут — цікавий, щирий і дуже талановитий комікс про життя в Туреччині.
«Мене називають Червоний», Орхан Памук — до деталей виписаний, гарний, як турецька мініатюра, детектив у старовинній атмосфері.
«Музей невинності», Орхан Памук — гарна, у багатьох моментах дуже влучна книжка, проте сумна.
І також рекомендую будь-яку книжку про турецьку кухню.
Та пам’ятайте: ви завжди можете сказати “Ні, я не буду” у відповідь на будь-яку пораду. Просто пам’ятайте, що можете.
❤59👍11🔥4❤🔥3
Мені дісталося дещо дуже й дуже особливе. Поштою приїхала дегустаційна коробка Смідинської капусти. Зараз розповім, що це за страва й чому щаслива і не тільки я.
Смідинська капуста — це така коронна страва, яку традиційно готують у селі Смідин на Волині. Вона офіційно вважається нашою гастрономічною спадщиною. Якщо у двох словах, то це ціла капуста, яка запікається в пічці (у справжній пічці) упродовж ночі. Потім змішується з іншими інгредієнтами. У коментарях залишу посилання на більш детальні статтю та відео.
Мені було дуже цікаво скушувати, тому я написала у Центр культури, дозвілля, спорту та туризму с. Смідин як тільки дізналася про існування цієї страви. Довелося почекати — й ось сьогодні я отримала коробку! Я нарізала і змішала продукти — і спробувала. Трясця, це смачно!
На смак як посиденьки з рідними.
Як вечеряти в старовинній хаті, де стіни пахнуть глиною, а лавка застелена смугастим рядном.
Як відчути себе поруч із близькими.
Як затишні розмови про город та дітей.
Як щирість та справжність.
Смідинська капуста — це така коронна страва, яку традиційно готують у селі Смідин на Волині. Вона офіційно вважається нашою гастрономічною спадщиною. Якщо у двох словах, то це ціла капуста, яка запікається в пічці (у справжній пічці) упродовж ночі. Потім змішується з іншими інгредієнтами. У коментарях залишу посилання на більш детальні статтю та відео.
Мені було дуже цікаво скушувати, тому я написала у Центр культури, дозвілля, спорту та туризму с. Смідин як тільки дізналася про існування цієї страви. Довелося почекати — й ось сьогодні я отримала коробку! Я нарізала і змішала продукти — і спробувала. Трясця, це смачно!
На смак як посиденьки з рідними.
Як вечеряти в старовинній хаті, де стіни пахнуть глиною, а лавка застелена смугастим рядном.
Як відчути себе поруч із близькими.
Як затишні розмови про город та дітей.
Як щирість та справжність.
🥰52👍11❤5😱3❤🔥2👌1
Це буде водночас онлайн та оффлайн.
Оффлайн у бібліотеці на площі Ринок у Львові (поруч з "Копальнею кави") говоритимемо про мою книжку про українську мову. Про те, чому усі персонажі мають дивацтва. Про те, що спільного у котів та української мови. Якщо вам цікаво, то також про Крим, Львів, Нідерланди, Стамбул у моєму житті.
Я принесу парфуми "Інтонація", які звучать так, як звучить українська мова.
Щоб потрапити на онлайн-трансляцію, вам потрібно підписатися на сторінку бібліотеки (https://www.facebook.com/bibliotekanarynku9/), вона розпочнеться там.
Подія безкоштовна.
Оффлайн у бібліотеці на площі Ринок у Львові (поруч з "Копальнею кави") говоритимемо про мою книжку про українську мову. Про те, чому усі персонажі мають дивацтва. Про те, що спільного у котів та української мови. Якщо вам цікаво, то також про Крим, Львів, Нідерланди, Стамбул у моєму житті.
Я принесу парфуми "Інтонація", які звучать так, як звучить українська мова.
Щоб потрапити на онлайн-трансляцію, вам потрібно підписатися на сторінку бібліотеки (https://www.facebook.com/bibliotekanarynku9/), вона розпочнеться там.
Подія безкоштовна.
👍11❤9
Топ-8 українських товарів, які мені часто подобаються більше, ніж закордонні
👗 1. Одяг
Подобається: не складно знайти натуральні (значною мірою або повністю) тканини. Тканини щільні, не «світяться». Добре сідають на мене. Довго носяться. Повсякденні стримані моделі — не нудні. Підходить під мій спосіб життя.
Не подобається: тканини імпортовані. Здебільшого одяг українського виробництва — це або дуже дешеві речі, або дуже дорогі. Середніх цін мені траплялося мало. Я можу зрозуміти, чому так. Утім, душа все одно просить більше середніх цін.
🥾 2. Взуття
Подобається: у мене є пари українського виробництва, яким по 10+ років. Невбивні, елеганті, красиві.
Не подобається: не аж такий широкий асортимент, як хотілося б.
🧴 3. Косметика
Подобається: хороший склад, легко купити, нормальні ціни.
Не подобається: незручне пакування (я знаю, що із цим дуже складно). Бракує декоративної косметики.
🌺 4. Парфуми
Подобається: нестандартні аромати з історією, змістом, задумом. Гарна якість.
Не подобається: люди мало знають про українську парфумерію. Інгредієнти часто імпортовані. Пакування.
💍5. Прикраси
Подобається: крута якість, жодного разу нічого не зламалося. Якщо б так і сталося, то можна відремонтувати. Висока якість срібла. Широке різноманіття і чудова якість натуральних каменів. Дуже винахідливі дизайни, теж з історіями, сенсами, змістом. Не соромно й онукам залишити в спадщину. Як за такий рівень — дуже низькі ціни.
Не подобається: завжди хочеться ще.
🍎 6. Їжа
Подобається: смачна, різноманітна. Багато натуральних свіжих продуктів. Люди вміють готувати з душею. У великих містах — легко знайти доставку як готових страв, так і свіжих продуктів.
Не подобається: як на мій смак, часто бракує гостроти. Забагато пальмової олії у випічці з магазинів. Все одно забагато «хімічної» їжі. Складно купити свіжу рибу. Мало вуличної іжі з української кухні. Мало веганської їжі. Складно пояснити офіціантові, що якийсь інгредієнт тобі не можна.
🐈 7. Товари для домашніх улюбленців
Подобається: дряпалки, ліжечка з натуральних матеріалів (повністю або значною мірою). З’являються корми, наповнювачі для лотків, іграшки. Нормальні ціни.
Не подобається: саме моїм котам поки що не підходять корми й наповнювачі українського виробництва. Також, на думку моїх котів, іграшки не дуже цікаві.
📘8. Книжки
Подобається: багато книжок на близькі та цікаві саме українцям теми. Часто класна якість, талановите оформлення. Як на такий рівень, низькі ціни.
Не подобається: мало перекладів на українську мову. Мало перекладів з української на інші мови.
===
Умисно не писала назви брендів, аби ви не казали, що це реклама.
👗 1. Одяг
Подобається: не складно знайти натуральні (значною мірою або повністю) тканини. Тканини щільні, не «світяться». Добре сідають на мене. Довго носяться. Повсякденні стримані моделі — не нудні. Підходить під мій спосіб життя.
Не подобається: тканини імпортовані. Здебільшого одяг українського виробництва — це або дуже дешеві речі, або дуже дорогі. Середніх цін мені траплялося мало. Я можу зрозуміти, чому так. Утім, душа все одно просить більше середніх цін.
🥾 2. Взуття
Подобається: у мене є пари українського виробництва, яким по 10+ років. Невбивні, елеганті, красиві.
Не подобається: не аж такий широкий асортимент, як хотілося б.
🧴 3. Косметика
Подобається: хороший склад, легко купити, нормальні ціни.
Не подобається: незручне пакування (я знаю, що із цим дуже складно). Бракує декоративної косметики.
🌺 4. Парфуми
Подобається: нестандартні аромати з історією, змістом, задумом. Гарна якість.
Не подобається: люди мало знають про українську парфумерію. Інгредієнти часто імпортовані. Пакування.
💍5. Прикраси
Подобається: крута якість, жодного разу нічого не зламалося. Якщо б так і сталося, то можна відремонтувати. Висока якість срібла. Широке різноманіття і чудова якість натуральних каменів. Дуже винахідливі дизайни, теж з історіями, сенсами, змістом. Не соромно й онукам залишити в спадщину. Як за такий рівень — дуже низькі ціни.
Не подобається: завжди хочеться ще.
🍎 6. Їжа
Подобається: смачна, різноманітна. Багато натуральних свіжих продуктів. Люди вміють готувати з душею. У великих містах — легко знайти доставку як готових страв, так і свіжих продуктів.
Не подобається: як на мій смак, часто бракує гостроти. Забагато пальмової олії у випічці з магазинів. Все одно забагато «хімічної» їжі. Складно купити свіжу рибу. Мало вуличної іжі з української кухні. Мало веганської їжі. Складно пояснити офіціантові, що якийсь інгредієнт тобі не можна.
🐈 7. Товари для домашніх улюбленців
Подобається: дряпалки, ліжечка з натуральних матеріалів (повністю або значною мірою). З’являються корми, наповнювачі для лотків, іграшки. Нормальні ціни.
Не подобається: саме моїм котам поки що не підходять корми й наповнювачі українського виробництва. Також, на думку моїх котів, іграшки не дуже цікаві.
📘8. Книжки
Подобається: багато книжок на близькі та цікаві саме українцям теми. Часто класна якість, талановите оформлення. Як на такий рівень, низькі ціни.
Не подобається: мало перекладів на українську мову. Мало перекладів з української на інші мови.
===
Умисно не писала назви брендів, аби ви не казали, що це реклама.
❤48👍10❤🔥3