📚 Непозбувний книгочитун

​​Дисклеймер: є люди, яким книжка “Приходь без дзвінка” Світлани Бєлоусової дуже сподобалася. Якщо хочете прочитати про неї максимально позитивний відгук - вам, наприклад, сюди. А у мене буде негативний - бо вона мені не зайшла, так буває 🤷‍♀️.

Перше і головне, що треба знати - це автобіографічна книжка. І, як ми всі зійшлися на книжковому клубі, це і є її головна проблема. Бо авторка взяла своє життя і написала, як було - разом з усіма зайвими епізодами та персонажами, які ніяк не рухають сюжет, і ні про що нам не говорять. Врешті вийшов не художній твір, а скоріше особистий щоденник, читання якого створює відчуття ніяковості, наче тебе не запрошували у чуже життя, а ти чомусь в нього заглядаєш.

Друга думка, на якій ми зійшлися на клубі - це схоже на психотерапевтичні замітки, щоб прожити свою травму у процесі написання. Не описати вже осмислену і пропрацьовану травму, щоб інші могли теж впоратися, а зробити це в процесі. Причому, описавши свої переживання дуже прямолінійно і в лоб: "мені було сумно", "мені було страшно" і так далі. Що знову-таки, створює відчуття ніяковості: людина перед тобою розкриває душу, але ж взагалі-то передбачалося, що це буде художній мистецький твір.

І при цьому, книжка не позиціонується як автобіографічна - про це ти дізнаєшся лише погугливши і почитавши Інсту авторки. Анотація створює очікування, що це затишне і щемке роад-муві: про випадкових знайомих в потязі і глибокі розмови та пригоди в горах. Ні, немає там такого.

І головне - книжка лишає велике питання в кінці: “І шо?”. Ну тобто ок, ми прочитали історію героїні, але що ми маємо з неї винести? Навіщо це все було? Це все можна було докрутити і виписати, але це лишилося недокрученим і не виписаним. На жаль.

Коротко про сюжет. Головна героїня книжки 12 разів їздить в Рахів, тікаючи від сім’ї, пережитої травми, невдалих стосунків і від себе. Під час однієї з поїздок знайомиться в потязі з рендомним дідусем, який нічим особливо не відрізняється від інших, хіба що читає Ліну Костенко.

Ну і героїня, якій бракує теплих стосунків з сім’єю, чомусь прив’язується до нього і починає їздити в гості, знайомитися з сім’єю і трохи нав’язуватися. Дідусь не особливо заперечує, але й не сильно радіє її присутності, у нього власні проблеми. Дівчина навіть пропонує написати про нього книжку, хоча чим він її так зацікавив - так і не ясно, звичайний собі дідусь.

А далі в хаотичному порядку ми дізнаємося історію героїні, починаючи з дитинства, та історію цього дідуся (який виявляється трошечки мудаком, але нам це подається як норма). Сюжет стрибає між роками й історіями так, що починаєш заплутуватися. В ньому з’являються випадкові герої, які всі однакові, швидко забуваються і не грають жодної ролі. Я так розумію, ці люди були важливими для самої авторки, тому й з’явилися в тексті, бо вона хотіла описати своє життя, як є, в деталях.

В романі є один великий тригер, і це рівно ті чотири сторінки, які мені було цікаво читати.

Вже не кажучи про деталі. Один з героїв всю книжку говорить авторською чистою українською, а потім в одному абзаці ми дізнаємося, що він взагалі-то “російськомовний з домішками тюремного жаргону та лайки”. Гмгмгм.

Або героїня просить дідуся знайти їй кімнату в Рахові, і коли він переживає дуже важкий період свого життя і дуже зайнятий, вона дзвонить спитати, ну шо там з пошуком кімнати (зайди на букінг, блін!).

Мені здалося, що видавництво, публікуючи цю книжку, намагалося зіграти на ностальгічних нотках, а ще емпатії щодо літніх родичів та любові читачів до потягів, гір і доріг. Але щоб це спрацювало, текст має бути художнім твором, а не особистим щоденником. Йому бракує структури, провідної теми, мистецьких рішень, і не завадило б почистити від зайвого.

Знову таки, ми зійшлися на думці, що ця книжка може зайти тим, кому резонує щось з життя героїні, і хто переживав щось подібне, на рівні “о, у мене теж таке було”. Але що ми з цієї книжки маємо винести, я так і не зрозуміла.

Шкода, бо очікувала від неї багато.

#непозбувний_відгук

www.tgoop.com/npzbvnkngchtn/11094

13.5K viewsedited  Jun 18, 2024 at 09:45

​​Дисклеймер: є люди, яким книжка “Приходь без дзвінка” Світлани Бєлоусової дуже сподобалася. Якщо хочете прочитати про неї максимально позитивний відгук - вам, наприклад, сюди. А у мене буде негативний - бо вона мені не зайшла, так буває 🤷‍♀️.

Перше і головне, що треба знати - це автобіографічна книжка. І, як ми всі зійшлися на книжковому клубі, це і є її головна проблема. Бо авторка взяла своє життя і написала, як було - разом з усіма зайвими епізодами та персонажами, які ніяк не рухають сюжет, і ні про що нам не говорять. Врешті вийшов не художній твір, а скоріше особистий щоденник, читання якого створює відчуття ніяковості, наче тебе не запрошували у чуже життя, а ти чомусь в нього заглядаєш.

Друга думка, на якій ми зійшлися на клубі - це схоже на психотерапевтичні замітки, щоб прожити свою травму у процесі написання. Не описати вже осмислену і пропрацьовану травму, щоб інші могли теж впоратися, а зробити це в процесі. Причому, описавши свої переживання дуже прямолінійно і в лоб: "мені було сумно", "мені було страшно" і так далі. Що знову-таки, створює відчуття ніяковості: людина перед тобою розкриває душу, але ж взагалі-то передбачалося, що це буде художній мистецький твір.

І при цьому, книжка не позиціонується як автобіографічна - про це ти дізнаєшся лише погугливши і почитавши Інсту авторки. Анотація створює очікування, що це затишне і щемке роад-муві: про випадкових знайомих в потязі і глибокі розмови та пригоди в горах. Ні, немає там такого.

І головне - книжка лишає велике питання в кінці: “І шо?”. Ну тобто ок, ми прочитали історію героїні, але що ми маємо з неї винести? Навіщо це все було? Це все можна було докрутити і виписати, але це лишилося недокрученим і не виписаним. На жаль.

Коротко про сюжет. Головна героїня книжки 12 разів їздить в Рахів, тікаючи від сім’ї, пережитої травми, невдалих стосунків і від себе. Під час однієї з поїздок знайомиться в потязі з рендомним дідусем, який нічим особливо не відрізняється від інших, хіба що читає Ліну Костенко.

Ну і героїня, якій бракує теплих стосунків з сім’єю, чомусь прив’язується до нього і починає їздити в гості, знайомитися з сім’єю і трохи нав’язуватися. Дідусь не особливо заперечує, але й не сильно радіє її присутності, у нього власні проблеми. Дівчина навіть пропонує написати про нього книжку, хоча чим він її так зацікавив - так і не ясно, звичайний собі дідусь.

А далі в хаотичному порядку ми дізнаємося історію героїні, починаючи з дитинства, та історію цього дідуся (який виявляється трошечки мудаком, але нам це подається як норма). Сюжет стрибає між роками й історіями так, що починаєш заплутуватися. В ньому з’являються випадкові герої, які всі однакові, швидко забуваються і не грають жодної ролі. Я так розумію, ці люди були важливими для самої авторки, тому й з’явилися в тексті, бо вона хотіла описати своє життя, як є, в деталях.

В романі є один великий тригер, і це рівно ті чотири сторінки, які мені було цікаво читати.

Вже не кажучи про деталі. Один з героїв всю книжку говорить авторською чистою українською, а потім в одному абзаці ми дізнаємося, що він взагалі-то “російськомовний з домішками тюремного жаргону та лайки”. Гмгмгм.

Або героїня просить дідуся знайти їй кімнату в Рахові, і коли він переживає дуже важкий період свого життя і дуже зайнятий, вона дзвонить спитати, ну шо там з пошуком кімнати (зайди на букінг, блін!).

Мені здалося, що видавництво, публікуючи цю книжку, намагалося зіграти на ностальгічних нотках, а ще емпатії щодо літніх родичів та любові читачів до потягів, гір і доріг. Але щоб це спрацювало, текст має бути художнім твором, а не особистим щоденником. Йому бракує структури, провідної теми, мистецьких рішень, і не завадило б почистити від зайвого.

Знову таки, ми зійшлися на думці, що ця книжка може зайти тим, кому резонує щось з життя героїні, і хто переживав щось подібне, на рівні “о, у мене теж таке було”. Але що ми з цієї книжки маємо винести, я так і не зрозуміла.

Шкода, бо очікувала від неї багато.

#непозбувний_відгук

BY 📚 Непозбувний книгочитун