tgoop.com/npzbvnkngchtn/14418
Last Update:
Письменниця середнього віку раптом отримує у спадок від колишнього величезний двоповерховий будинок у Львові з антикварними меблями, майже палац, з оплаченою прибиральницею та комуналкою і садом. Вона переїжджає туди жити зі своєї пошарпаної двушки. Ідеальне місце, щоб у спокої дописати роман.
Якби це був який-небудь Кінг, або хоча б Рут Веа, далі з’ясувалося б, що будинок непростий, а з привидами, маніяками, прихованими дверима і трупом у підвалі. У героїні були б аб’юзивні стосунки з матір’ю в анамнезі, а колишній таким чином хотів їй помститися і вбити, а ми б розгадували, за шо.
Але це Галина Вдовиченко, тому тут у нас тепла й мила історія: дім починає наповнюватися випадковими людьми, які поступово в ньому лишаються, бо їм тут добре. Вдень вони щось ремонтують, підрізають дерева, готують і їдять, а ввечері біля каміну обговорюють відверті теми, щось згадують, ностальгують і зближуються. Авторка зводить в одному просторі різних персонажів різного віку, і дивиться, що з цього вийде )
Мені часто сниться, що я переїжджаю жити у великий дім і ходжу його розглядаю, знаходячи все нові дрібнички й кімнати. Тому я обожнюю такі сюжети у книжках: а в “Борі” це описано дуже колоритно й деталізовано: як героїня знайомиться з будинком, як звикає до нього, як вони всі разом продумують, що тут треба змінити або покращити. Я відчувала цей вайб: коли в усталене життя жінки 40+ раптом вривається щось масштабне й омріяне, і вона має привести це до ладу й прийняти рішення, що робити.
Атмосфера, як кілька дорослих людей, які ще недавно були чужими, опиняються в одному просторі і говорять про своє життя, як зникає їхня самотність - теж зайшла. Авторці вдалося створити затишну атмосферу між ними, аж захотілося стати однією з цих людей. І хоч динамічним цей сюжет не назвеш, читається це прекрасно.
При цьому, мене постійно не полишала думка, наскільки це нагадує “Мієчку” (але якщо в ній прибрати іронію). Хоча написано було за 10 років до неї. До речі, після "Бори" я почала читати новий роман Євгенії Кузнєцової “Вівці цілі”, і таке відчуття, що просто продовжую ту саму книжку )
У цьому перевиданні два твори поставили у хронологічному порядку, як вони були написані, але думаю, з “Бори” варто було починати - вона миліша, тепліша й щемкіша, і сильніше мотивувала би читати далі.
Але загалом обидва твори мені зайшли, у них схожий вайб, Галина Вдовиченко писала їх у віці 40+, коли у багатьох жінок відбувається переосмислення життя, з’являється бажання щось змінити (поки ще є сили) і водночас видихнути й подумати. Обидва романи в цій книжці крутяться довкола цієї теми: у “Тамдевін” така героїня кидає все і їде у карпатське село до подруги, а в “Борі” раптом отримує цілий будинок і переселяється туди. Тема зміни оточення і переосмислення життя є в обох романах, тому їм пасує бути в одній книжці. Під відповідний настрій - залітає як боженька ))
І можна було б покритикувати за легку наївність і неправдоподібність деяких подій, але не хочеться. Гадаю, це було самотерапевтичне письмо: авторці захотілося нафантазувати собі трошки іншого, милого життя, і вона зробила це кілька разів поспіль у різних книжках. Ця щирість відчувається, і нею хочеться насичуватися. Але читачам без відповідного запиту може здатися нудним і не зайти - таким можу порадити дожити до 40+ (або хоча б до 30+) і перечитати ще раз ))
Нагадаю, що про “Тамдевін” був окремий відгук, ось він.
#непозбувний_відгук
BY 📚 Непозбувний книгочитун
Share with your friend now:
tgoop.com/npzbvnkngchtn/14418