tgoop.com/npzbvnkngchtn/9350
Last Update:
Сьогодні реклами зумисно не буде, але буде відгук на "Половину жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі. Сьогодні він якраз в тему, бо ця книжка - дуже про нас.
Роман - про реальні історичні події, коли один з народів Нігерії намагався створити власну державу - Біафру. В ньому дофігіща війни, жорстокості, моторошних сцен і смертей.
Треба розуміти, що роман зараз максимально тригерний, в останній третині він просто розриває на шматочки. Причому, до 24 лютого це читалося б зовсім інакше. Навіть мене, людину (як я вважаю) з залізними нервами, тригерило і мучило на кожному кроці. Бо побут в умовах війни, описаний в "Половині жовтого сонця" максимально схожий на наш, навіть в деталях, і водночас - це найгірший сценарій того, як у нас могло бути.
✅ Всі говорять про війну, але ніхто не вірить, що вона станеться (і потім так само відбувається з кожним містом, куди заходять ворожі війська);
✅ Влада до останнього поширює інфу, що все в порядку, щоб не створювати паніку;
✅ Міжнародна преса переситилася новинами про цю війну і просить смажених історій, пересипаних стереотипами;
✅ Влада поширює чутки, що вороги - максимально тупі і нездари, тому нічого у них не вийде і ми дуже скоро переможемо;
✅ Розповідають, що звичайний цивільний з рушниці збив бомбардувальник;
✅ Вороги тирять кришки від унітазів та ґвалтують усіх жінок;
✅ Герої стрьомаються кожного грому, бо це схоже на обстріли;
✅ В якийсь момент психіка не витримує, і герої починають жартувати по-чорному. Типу "сьогодні таке чисте небо, ідеальна погода для бомбардувальників".
✅ Біафранці мріють про перемогу, і водночас чоловіки ховаються від мобілізації настільки, що не виходять з дому;
✅ Герої сховалися в бункер, виходять - а будинок далі по вулиці горить;
✅ На ворожій території вбивають родичів, і їх неможна навіть поховати;
✅ У цивільних відчуття власної незначущості - від усвідомлення, що вони можуть загинути в будь-яку секунду, а війна піде далі.
І так далі, і так далі.
Читаєш і офігіваєш, що все, як у нас, хоча роман написаний в 2006-му та про Африку.
І водночас у них ще гірше: дуже сильний голод по всій території, діти гинуть від недостачі вітамінів, роботи немає ніякої, війська підходять все ближче. Коротше, атмосфера повного відчаю. Якщо відчуваєте вірогідність, що це вас ретравматизує - краще відкладіть до перемоги.
Загалом читалося мені важко, десь дві третини роману я пробиралася крізь нього через силу. Одна з причин - в першій половині книжки майже нічого не відбувається. Герої собі живуть, говорять на довколополітичні теми (у яких ми нічого не розуміємо через місцеву специфіку), ми дізнаємося про побут Нігерії і просто піддивляємося за життям сім'ї. Але зрештою я зрозуміла, для чого це зроблено - бо ти зживаєшся з героями, і потім, коли починаються бойові дії, фактично асоціюєш себе з ними, і тебе максимально плющить від емпатії.
А ще в центрі історії дві заможні сім'ї, які мали фактично все, але через війну опиняються в умовах добування хоча б жмені кукурудзяного борошна. І від цього особливо моторошно, бо з такими людьми себе доволі легко асоціювати.
Не шкодую, що я прочитала, і цілком розумію, чому цей роман став таким знаковим. Визнаю, що це було потужно, причому, всю міць книжки усвідомлюєш тільки дочитавши: коли починаєш аналізувати, як вона побудована. Але для економії моральних ресурсів читати це краще, напевно не зараз. Надто боляче, надто близько.
#непозбувний_відгук
BY 📚 Непозбувний книгочитун
Share with your friend now:
tgoop.com/npzbvnkngchtn/9350