Спис

Уявили обличчя тих людей, які все ще думають, що для схильності лівого табору треба боротись за права ЛГБТ, жінок, трансгендерів, чорношкірих та екосвідомих? Що єдиним або основним критерієм західної допомоги є гомосексуальна свідомість мас і розвинені демократичні інституції? Якщо не можете уявити, то просто увімкніть телемарафон чи український сегмент Х (твітора)

Здавалось би, між мракобісною дикунською Палестиною і прогресивним гомосексуальним "форпостом Західної цивілізації" ліваки мали б обрати друге, але логіка постколоніального дискурсу диктує ясну розстановку пріоритетів - сторона, яка бореться за свою свободу проти колоніального поневолення є жертвою і може використовувати будь-які методи для захисту своїх загальнолюдських прав. І ніякі таухіди, хрести і свастики де-факто не лякають ні табір постколоніальної повісточки, ні табір соціально-демократичної (помірковано-центристської) повісточки. Залежно від обставин той же Азов може бути неонацистською терористичною-організацією для середовища лівих і лівоцентристських інтелектуалів, а може бути борцем за демократію і свободу від колоніального ярма. Але, коли ми ставимо у своїх євроатлантичних прагненнях виключно на своє ідеалізоване уявлення про "social justice", ми автоматично стаємо на слизький шлях у прірву релятивності і самодеструкції. Намагаючись сподобатись нашому ідеалізованому західному пану ми ідемо до легалізації одностатевих "шлюбів", фемінізації війська, розвиваємо татарський сепаратизм і т.д. Ніщо з цього не є достатнім аргументом для табору соц.демів, що обслуговує інтереси транснаціональних корпорацій і спокійно підтримує стосунки з такими нелюдами як росія чи КНР. А ультралівому "антиколоніальному" табору ми не ніколи не зможемо сподобатись хоча б тому, що це деструктивна секта, якій ніхто не подобається в принципі, навіть вони самі. Уявлення світу через дихотомію "гнобитель-пригноблений" не є систематичним чи конструктивним - воно веде виключно до самодеструкції до атомарних несистемних квір-одиниць. Проте, ми могли б використовувати корисний нам постколоніальний дискурс для тимчасового впливу цих деструктивних фанатиків на західне суспільство і на тих, хто приймає рішення. Ізраїль, очевидно, не дуже радий тому, що ця скажена публіка постійно сує йому палки в колеса і впливає на неприйняття тих чи інших корисних для Ізраїля рішень.

Чи будуть зроблені відповідні висновки нашим керівництвом? Чи визнаємо ми, що у своїй екзистенційній війні ми є Палестиною, а не Ізраїлем? Чи дозволимо ми собі бути собою і не влазити у парадигми незрозумілих для нашого громадянського суспільства дискурсів? Чи навчимось правильно розставляти геополітичні пріоритети і формувати зовнішньополітичний образ нашої держави? Чи може так і продовжимо ганятись за тінню швидкоплинних трендів і існувати у просторі смислових марень та ідеологічної шизофренії?

www.tgoop.com/spearup/569

458 viewsСпис Лонґіна, edited  Nov 26, 2023 at 10:15

Уявили обличчя тих людей, які все ще думають, що для схильності лівого табору треба боротись за права ЛГБТ, жінок, трансгендерів, чорношкірих та екосвідомих? Що єдиним або основним критерієм західної допомоги є гомосексуальна свідомість мас і розвинені демократичні інституції? Якщо не можете уявити, то просто увімкніть телемарафон чи український сегмент Х (твітора)

Здавалось би, між мракобісною дикунською Палестиною і прогресивним гомосексуальним "форпостом Західної цивілізації" ліваки мали б обрати друге, але логіка постколоніального дискурсу диктує ясну розстановку пріоритетів - сторона, яка бореться за свою свободу проти колоніального поневолення є жертвою і може використовувати будь-які методи для захисту своїх загальнолюдських прав. І ніякі таухіди, хрести і свастики де-факто не лякають ні табір постколоніальної повісточки, ні табір соціально-демократичної (помірковано-центристської) повісточки. Залежно від обставин той же Азов може бути неонацистською терористичною-організацією для середовища лівих і лівоцентристських інтелектуалів, а може бути борцем за демократію і свободу від колоніального ярма. Але, коли ми ставимо у своїх євроатлантичних прагненнях виключно на своє ідеалізоване уявлення про "social justice", ми автоматично стаємо на слизький шлях у прірву релятивності і самодеструкції. Намагаючись сподобатись нашому ідеалізованому західному пану ми ідемо до легалізації одностатевих "шлюбів", фемінізації війська, розвиваємо татарський сепаратизм і т.д. Ніщо з цього не є достатнім аргументом для табору соц.демів, що обслуговує інтереси транснаціональних корпорацій і спокійно підтримує стосунки з такими нелюдами як росія чи КНР. А ультралівому "антиколоніальному" табору ми не ніколи не зможемо сподобатись хоча б тому, що це деструктивна секта, якій ніхто не подобається в принципі, навіть вони самі. Уявлення світу через дихотомію "гнобитель-пригноблений" не є систематичним чи конструктивним - воно веде виключно до самодеструкції до атомарних несистемних квір-одиниць. Проте, ми могли б використовувати корисний нам постколоніальний дискурс для тимчасового впливу цих деструктивних фанатиків на західне суспільство і на тих, хто приймає рішення. Ізраїль, очевидно, не дуже радий тому, що ця скажена публіка постійно сує йому палки в колеса і впливає на неприйняття тих чи інших корисних для Ізраїля рішень.

Чи будуть зроблені відповідні висновки нашим керівництвом? Чи визнаємо ми, що у своїй екзистенційній війні ми є Палестиною, а не Ізраїлем? Чи дозволимо ми собі бути собою і не влазити у парадигми незрозумілих для нашого громадянського суспільства дискурсів? Чи навчимось правильно розставляти геополітичні пріоритети і формувати зовнішньополітичний образ нашої держави? Чи може так і продовжимо ганятись за тінню швидкоплинних трендів і існувати у просторі смислових марень та ідеологічної шизофренії?

BY Спис