Мы на этом канале любим поднимать богатую тему культа великанш и хтонических божеств языческого пантеона. Например, мы любим госпожу всех утонувших в море- Ран. Вот нам, дорогие друзья выдержка из "Саги о людях с Песчаного Берега", которая даёт некоторое представление об отношениях исландских христианских неофитов со старой богиней, которая ловит утопленников в свои сети:
Наутро, когда Тородд и его люди отправились с Мыса в обратный путь с вяленой рыбой на борту, все они потонули напротив Лба; корабль и вяленую рыбу прибило к подножию Лба, а тела найдены не были. Когда весть о случившемся дошла до Вещей Реки, Кьяртан и Турид позвали соседей на тризну; вынесли брагу, припасенную для йоля, и стали справлять тризну.
И в первый же вечер, когда гости пришли на тризну и уселись на свои места, бонд Тородд и его утонувшие спутники вошли в покои; все они были насквозь мокрые. Люди приветствовали приход Тородда, ибо это считалось добрым предзнаменованием: в те времена почитали за правду, что коли погибшие на море приходят на свою тризну, это значит, что Ран приняла их радушно. Древняя вера была еще не изжита, хотя все люди были уже крещены и считались христианами.
Telegram
Сюр Стрём Инглинги
Шок, сенсация- у нас соавторство и коллаборация! И не с кем-нибудь, а с самим Виталием Кривоносом! Шикарнейший текст получился, длинный но прекрасный.
PS а если вдруг вам интересна оригинальная статья Рёте, кстати совершенно великолепная, но освещающая немного…
PS а если вдруг вам интересна оригинальная статья Рёте, кстати совершенно великолепная, но освещающая немного…
Forwarded from ☠️🇺🇦Тисячоликий✙Ніхто✡️☠️
Допис на славу Високого: розбираємось з рунами і заклинаннями.
Якщо ви читали Повчання Високого, то памʼятаєте, що
1) в пʼятому розділі Одін приносить себе у жертву самому собі (Клірі вважає, що це дихотомія Рудра/Шіва, себто частина Одіна жертвує себе іншій своїй частині), аби добути руни;
2) добувши їх Одін починає хизуватися, що він знає те закляття від того, се закляття від цього, і заразом ми їх нараховуємо вісімнадцять.
Стосовно першого приводити цитату не будемо, нам тут про це не йдеться. Приведемо цитату натомість стосовно другого:
І хочеться нам спитати:
Як ви вже могли здогадатись – ніц нема, лише оцей уривок. Але, цілком можливо, що він і не був потрібен нікому, бо, як каже і сам Бог Повішених:
руну таку[-то] я вріжу.
Слідкуєте за думкою? Перед нами, видається, рунічна магія. Позаяк це вкладається в логіку: Одін приносить себе у жертву🔜здобуває руни🔜починає нам, гоям, пояснювати як вони працюють, себто задля яких функцій використовуються!
І тут у нас вимальовується ще одна теорія: що якщо початковий Футарк містив саме 18 рун? Бо ж:
– всім відомо, що певні руни на початках їхнього проникнення у Скандинавію мали такі звуки, які в процесі розпалися на дві (тобто одна містила звуки, а потім їх розбили на дві);
– бронзово-добові рунічні камені не містять певних рун.
Яка в нас тут ідея? Наступна: ті руни, які зображені на найстаріших памʼятках є саме першим футарком і їх цілком могло бути 18. Відповідно Одін робить те, що сучасні тарологи, коли між планетами і арканами проводять паралелі: Він встановлює відповідності!
Які ж ці відповідності? Ось тут ми втрафили в нову пастку, бо дуже важко, не поринувши у всіляку дичину псевдоезотеричного ґатунку, знайти дійсне значення рун за часів створення (не написання!) тексту.
Запрошую вас до дискусії!
Якщо ви читали Повчання Високого, то памʼятаєте, що
1) в пʼятому розділі Одін приносить себе у жертву самому собі (Клірі вважає, що це дихотомія Рудра/Шіва, себто частина Одіна жертвує себе іншій своїй частині), аби добути руни;
2) добувши їх Одін починає хизуватися, що він знає те закляття від того, се закляття від цього, і заразом ми їх нараховуємо вісімнадцять.
Стосовно першого приводити цитату не будемо, нам тут про це не йдеться. Приведемо цитату натомість стосовно другого:
146 Пісню я знаю,
незнану і жінці вождя,
і роду людей.
Як буде потреба,
поможе вона
від горя й печалі,
у справах важких.
147 Знаю я інше закляття,
людям корисне,
що хочуть хвороби зціляти.
148 Знаю і третє:
як матиму сильну потребу
себе захистити у битві,
леза я гострі
так зачаклую,
що стане та зброя негодна.
149 Знаю четверте:
як мені путами
члонки зав'яжуть,
так заспіваю,
що вільним зроблюся,
звільнять кайдани
ноги і руки.
150 Знаю і п'яте:
як в битві у мене
стріла полетить,
кину лиш погляд,
і спинить стріла
смертельний політ.
151 Знаю і шосте:
як шкоду мені
зроблять корінням,
людина така
словом моïм
буде у владі моïй.
152 Знаю ще й сьоме:
як пломінь побачу
над домом
з гостями на лавках,
пожежу приборкаю,
дам ради з вогнем,
таке заспіваю закляття.
153 Восьме я знаю,
всім воно, певно,
буде корисним:
ненависті паростки
поміж людей
на дружбу зверну.
154 Знаю дев'яте:
як буде потреба,
човен нестиме на скелі,
вітер я втишу,
вали водяні
й хвилі на морі впокою.
155 Знаю десяте:
відьму побачу
в небі над дахом,
так я вчиню, -
втратить вона
тіло своє,
тяму свою.
156 Одинадцяте знаю:
як з друзями опліч
в битву порину,
так заспіваю,
кожен із них
буде захищений,
буде незборений,
вийдуть вони переможцями.
157 Знаю дванадцяте:
побачу на древі
людину повішену,
руну таку
я тоді вріжу,
мрець оживе
і мовить до мене.
158 Знаю тринадцяте:
юного князя
водою скроплю,
враженим в битві
той не впаде:
не згине від зброï.
159 Чотирнадцяте знаю:
воно допоможе
сказання ректи
про асів і альфів,
ïх я всі знаю;
то зможе лиш мудрий.
160 Знаю п'ятнадцяте,
спів Тьодреріра
двергам
при Деллінга дверях:
силу він асам співав,
альфам - пошану,
а Хрофтові - розум.
161 Знаю шістнадцяте:
з гожою дівою
втіхи коли забажаю,
думки закручу
білорукоï панни,
знатиму всі ïï мислі.
162 Знаю сімнадцяте,
ним непомітно
розум у жінки вкраду.
Це заклинання
затям, Лоддфафніре,
надовго собі;
дістанеш добра, як затямиш,
потрібне отримаєш,
матимеш бажане.
163 Вісімнадцяте відаю,
його не відкрию
ані дівчині, ні жінці, -
краще за все,
як знатиму сам;
тут пісні кінець, -
не звірюсь нікому,
хіба лиш моïм
сестрі чи дружині.
І хочеться нам спитати:
Одіне, де більш детальний гримуар з, так би мовити, гальдрою, себто магічними заклинаннями.
Як ви вже могли здогадатись – ніц нема, лише оцей уривок. Але, цілком можливо, що він і не був потрібен нікому, бо, як каже і сам Бог Повішених:
руну таку[-то] я вріжу.
Слідкуєте за думкою? Перед нами, видається, рунічна магія. Позаяк це вкладається в логіку: Одін приносить себе у жертву🔜здобуває руни🔜починає нам, гоям, пояснювати як вони працюють, себто задля яких функцій використовуються!
І тут у нас вимальовується ще одна теорія: що якщо початковий Футарк містив саме 18 рун? Бо ж:
– всім відомо, що певні руни на початках їхнього проникнення у Скандинавію мали такі звуки, які в процесі розпалися на дві (тобто одна містила звуки, а потім їх розбили на дві);
– бронзово-добові рунічні камені не містять певних рун.
Яка в нас тут ідея? Наступна: ті руни, які зображені на найстаріших памʼятках є саме першим футарком і їх цілком могло бути 18. Відповідно Одін робить те, що сучасні тарологи, коли між планетами і арканами проводять паралелі: Він встановлює відповідності!
Які ж ці відповідності? Ось тут ми втрафили в нову пастку, бо дуже важко, не поринувши у всіляку дичину псевдоезотеричного ґатунку, знайти дійсне значення рун за часів створення (не написання!) тексту.
Запрошую вас до дискусії!
🐳1
Forwarded from ☠️🇺🇦Тисячоликий✙Ніхто✡️☠️
Ворожіння та гадання за допомогою жереба жоден народ не практикує так старанно. Використання жереба є простим: від плодоносного дерева відсікають маленьку гілочку, розрізають її на дрібні шматочки, позначають певними знаками і розкидають навмання на білому полотні. Якщо йдеться про громадські справи, жереб тягне жрець відповідного племені; якщо про приватні – батько сім’ї. Він звертається до богів, дивиться на небо і тричі піднімає кожен шматочок, тлумачачи його відповідно до раніше нанесених знаків. Якщо знак є несприятливим, того дня питання більше не розглядають; якщо сприятливим, потрібне ще й підтвердження від інших ворожінь.
Вони також практикують ворожіння за допомогою криків і польоту птахів. Однак особливістю цього народу є пошук передбачень і знамень за допомогою коней. У священних гаях та лісах утримуються білі коні, які ніколи не виконували земної праці і живуть за рахунок держави. Їх запрягають у священні колісниці, а супроводжують жрець і правитель або вождь племені. Вони уважно спостерігають за іржанням і хропінням коней. Жодному іншому способу ворожіння не довіряють так сильно – не лише простий народ і знать, а й самі жерці, які вважають себе служителями богів, а коней – обізнаними з божественною волею.
Існує ще один метод передбачення майбутнього, який використовується для прогнозування результату важливої війни. Вони беруть у полон воїна ворожого племені (будь-якими доступними способами) і змушують його битися з обраним бійцем власного народу, при цьому кожен користується зброєю свого народу. Перемога одного з них вважається передбаченням результату всієї війни.
Тацит Германія
10 глава🐳2
Forwarded from Ravensfjord (Vitaliy K)
А питання у нас наступне: хто з вас знає за жабу шотландську англійську?
Нач тема така. Якщо вірити містеру Ґарднеру (це той що був директором музею вічкрафта на острові Мен і заразом заснував Віккусю), то. У Шотландії верховну жрицю відьомського шабашу (шалом шабат, до речі) називали терміном Queen of Elphame. Королева, понімаєте, Ельфаму. Ґарднер каже, і ми йому віримо, що це значить "Королева фейрі/ельфів".
Між тим, не зовсім ясно, як саме читати Elphame: або "Ельпгам", або "Ельпгейм", або "Ельфейм". Конкретно: як у шотландській англійській читається -ph. Зі шкільного курсу пам'ятаю, що в англомові це "ф" для слів іншомовного, переважно грецького, походження. В шотландській англійській так само?
Звідси випливає і точніший сенс терміну. Якщо Ельфейм, то це що в нас виходить, -ame це суфікс для утворення слова на позначення множини об'єктів, як-от "людина-людство", "птах-птаство"? Якась морфологічна ахінея. Але якщо Ельпгейм, то - ага, ви вже здогадалися - йдеться про старий добрий Álfheimr зі шкандинавської міфології. І верховна жриця шабашу тоді у нас виходить - Королева Альвхейму, краю/світу альвів.
Ґарднер спеціально пояснює, що кельтським "раєм" правили Рогатий Бог і Біла Богиня, яким і досі поклоняються відьми, а жрець і жриця на шабаші є їхніми земними втіленнями. Фейрі він трактує як язичницьких богів, що мешкали у "кельтському раю". Вочевидь, змішує із ними і наглосаксонських ельфів. (Тут мав бути жарт про миючий засіб, але це банально).
Тут цікаво інше. Високого в горах Шотландії збереглося типово скандинавське слово, вплетене згодом у місцеву торадицію. Облишмо спекуляції Ґарднера про кельтський, осподи прости, рай. Використаємо термін "потойбіччя". Ми знаємо, що у германській торадиції померлі пензлювали до Хель, якщо не було спеціальних умов життя/смерті. І що Хель - це зовсім не Альвхейм. Але, по-перше, як не крути, і Альвхейм - це потойбіччя (в принципі як усе, що не Мідґард). А по-друге, ви ж знаєте теорію, що альвами мислилися не просто якісь духи природи і дерев, а видатні пращури чоловічої лінії, які ставали оцими духами-пердухами (жіночий варіант - діси).
Повертаючись до самайнських наших спекуляцій: може це таки була спільна кельто-германська (а якщо згадати певні сюжети, то й кельто-германо-слов'янська) міфологема? Спільне уявлення про перехід пращурів у стан сутностей природи (або окей, просто потойбічних сутностей), які переходять в якийсь паралельний/вищий план буття? А сюжет про Хель з'явився із розвитком екогноміки, шушпільства і тому подібного, або, можливо, внаслідок певних кліматичних пертурбацій (похолодання)? А може це взагалі були принципово різні варіанти посмертя?
Є думки з цього приводу?
Нач тема така. Якщо вірити містеру Ґарднеру (це той що був директором музею вічкрафта на острові Мен і заразом заснував Віккусю), то. У Шотландії верховну жрицю відьомського шабашу (шалом шабат, до речі) називали терміном Queen of Elphame. Королева, понімаєте, Ельфаму. Ґарднер каже, і ми йому віримо, що це значить "Королева фейрі/ельфів".
Між тим, не зовсім ясно, як саме читати Elphame: або "Ельпгам", або "Ельпгейм", або "Ельфейм". Конкретно: як у шотландській англійській читається -ph. Зі шкільного курсу пам'ятаю, що в англомові це "ф" для слів іншомовного, переважно грецького, походження. В шотландській англійській так само?
Звідси випливає і точніший сенс терміну. Якщо Ельфейм, то це що в нас виходить, -ame це суфікс для утворення слова на позначення множини об'єктів, як-от "людина-людство", "птах-птаство"? Якась морфологічна ахінея. Але якщо Ельпгейм, то - ага, ви вже здогадалися - йдеться про старий добрий Álfheimr зі шкандинавської міфології. І верховна жриця шабашу тоді у нас виходить - Королева Альвхейму, краю/світу альвів.
Ґарднер спеціально пояснює, що кельтським "раєм" правили Рогатий Бог і Біла Богиня, яким і досі поклоняються відьми, а жрець і жриця на шабаші є їхніми земними втіленнями. Фейрі він трактує як язичницьких богів, що мешкали у "кельтському раю". Вочевидь, змішує із ними і наглосаксонських ельфів. (Тут мав бути жарт про миючий засіб, але це банально).
Тут цікаво інше. Високого в горах Шотландії збереглося типово скандинавське слово, вплетене згодом у місцеву торадицію. Облишмо спекуляції Ґарднера про кельтський, осподи прости, рай. Використаємо термін "потойбіччя". Ми знаємо, що у германській торадиції померлі пензлювали до Хель, якщо не було спеціальних умов життя/смерті. І що Хель - це зовсім не Альвхейм. Але, по-перше, як не крути, і Альвхейм - це потойбіччя (в принципі як усе, що не Мідґард). А по-друге, ви ж знаєте теорію, що альвами мислилися не просто якісь духи природи і дерев, а видатні пращури чоловічої лінії, які ставали оцими духами-пердухами (жіночий варіант - діси).
Повертаючись до самайнських наших спекуляцій: може це таки була спільна кельто-германська (а якщо згадати певні сюжети, то й кельто-германо-слов'янська) міфологема? Спільне уявлення про перехід пращурів у стан сутностей природи (або окей, просто потойбічних сутностей), які переходять в якийсь паралельний/вищий план буття? А сюжет про Хель з'явився із розвитком екогноміки, шушпільства і тому подібного, або, можливо, внаслідок певних кліматичних пертурбацій (похолодання)? А може це взагалі були принципово різні варіанти посмертя?
Є думки з цього приводу?
👍1
Forwarded from ☠️🇺🇦Тисячоликий✙Ніхто✡️☠️
Сюр Стрём Инглинги
Англосаксонська_рунічна_поема_Смольницька_Ольга.pdf
1.9 MB
Хоба що приніс: прималював вам кожну руну до вірша, який її пояснює і саму Англосаксонську рунічну поему в перекладі незрівняної Ольги Смольницької!
Не дякуйте, але поширюйте!
Не дякуйте, але поширюйте!
Ісландська_рунічна_поема_Ольга_Смольницька.pdf
2.3 MB
Не спати! Те саме я зробив з Ісландською рунічною поемою! Господи, дай тобі Боже здоровля, пані Ольго Смольницько, за те, що ти переклала ці знакові роботи!
🐳2
Сложный мемас от дорогих подписчиков. Суть тут не только в том, что берсерки как "беспредельщики" у себя на родине были порицаемы за излишне буйный нрав и неуважение к закону (при этом в викинге- берсеркствуй себе сколько душе угодно, викинг- это отдельное легальное поле где многое дозволено), корень этой неприязни, как нам видится лежит в магических практиках, которые традиционно приписывали берсеркам. Собственно говоря, без этой своеобразной боевой магии берсерк и не существует как феномен, а является обычным неуравновешенным дураком.
Вот нам очень характерный пример магии берсерков из саги о Хрольве:
В войске Эйрека было много берсерков и других воинов. Четверо из них упоминаются по имени. Двое были братьями. Одного звали Сёрквир, а другого Брюньёльв. Они были большими, сильными, и с ними было нелегко совладать, потому что они были сведущи в колдовстве и знали такие заклинания, что в бою могли тупить клинки врагов. Более сильным и умелым в поединке был Сёрквир. Третий был родичем конунга Эйрека. Его звали Торд Лысина с острова Хлёсей. Он был могуч и статен. Он был родом с острова Хлёсей в Дании, там и вырос. Его побратима звали Грим по прозвищу Эгир. Это был сильный и очень злой человек. Никто не знал, откуда он родом и кто его родичи, потому что его нашла Гроа Вещунья во время отлива на острове Хлёсей. Она была матерью Торда и вырастила и воспитала Грима. Она научила его колдовству, так что никто в Северных странах не мог тягаться с ним в этом, поэтому он не был похож на других людей. Некоторые полагают, что матерью Грима была морская великанша, потому что он легко мог бы плавать в море или озере, если бы захотел. Поэтому его и прозвали Эгир — Морской Великан. Он ел сырое мясо и пил кровь людей и животных. Он мог превращаться в разных зверей и менял облик так быстро, что не успеешь и заметить. Его дыхание было таким жарким, что даже людям в доспехах казалось, будто они горят. Он убивал людей и коней, то извергая огонь, то изрыгая яд, и никто не мог против него устоять. Конунг Эйрек очень полагался на него и на всех тех, кто ему служил, а они творили много злых дел.
Сразу надо оговориться, что большая часть описанной тут магии судя по всему заимствована из поздних континентальных сказок - сага о Хрольве вообще явно подверглась влиянию куртуазного рыцарского романа и прочей модной европейской литературы. Но вот умение тупить в бою железное оружие врагов- это традиционная для саги сигнатура берсерка. Причём, важно что это не "дефолтное" свойство актора саги, это очевидная магическая практика, которая может быть побеждена магией другого рода. Например, можно вспомнить сагу про Эгиля, где главный герой- авантюрист, маг, воин и скальд Эгиль Скаллагримссон выходит на бой с берсерком Льотом. Льот, как и прочие "местные" берсерки, бесчинствующие дома а не в походе, рассказчиком порицается- он бандит и беспредельщик:
Эгиль, конечно, побеждает Льота, однако примечателен сам процесс поединка:
Для выхода на бой Льоту необходимо время на подготовку, очевидно, для проведения какого-то ритуала. Однако и Эгиль, как мы знаем не себе дурак поколдовать, просто его колдовство совсем иного рода: он практикует гальдр, магию слова и скальдического стиха, каковые стихи он и декламирует в процессе поединка. Льот не выдерживает сокрушительной силы кеннингов Эгиля и его издевательской сатиры, падает духом, и как результат теряет свою защиту от острого железа.
В этой истории интересно не только противопоставление "светлой" магии Эгилева гальдра и "тёмной" магии берсерка. Интересно то, что собственный Эгилев дед, Квельдульв, тоже был берсерком и оборотнем. Но Квельдульв избавлен от всякого порицания- видимо в силу того, что его способности имманентны, исходят из его звериной природы а не из ритуала. Ритуал вхождения в неистовство берсерка, очевидно, был общественно табуирован.
Большинство людей совсем не жалели о Льоте, потому что он был очень буйным человеком
Эгиль, конечно, побеждает Льота, однако примечателен сам процесс поединка:
Льот был очень велик ростом и силен, и когда он вступил на поле боя, ярость берсерка обуяла его. Он стал злобно выть и кусать свой щит.
...
Затем Эгиль приготовился к бою с Льотом. У него был щит, которым он обычно пользовался. На поясе у него был меч, который он называл Ехидна, а в руке он держал меч Драгвандиль. Он вступил на площадку для поединка, но Льот не был еще готов.
Для выхода на бой Льоту необходимо время на подготовку, очевидно, для проведения какого-то ритуала. Однако и Эгиль, как мы знаем не себе дурак поколдовать, просто его колдовство совсем иного рода: он практикует гальдр, магию слова и скальдического стиха, каковые стихи он и декламирует в процессе поединка. Льот не выдерживает сокрушительной силы кеннингов Эгиля и его издевательской сатиры, падает духом, и как результат теряет свою защиту от острого железа.
В этой истории интересно не только противопоставление "светлой" магии Эгилева гальдра и "тёмной" магии берсерка. Интересно то, что собственный Эгилев дед, Квельдульв, тоже был берсерком и оборотнем. Но Квельдульв избавлен от всякого порицания- видимо в силу того, что его способности имманентны, исходят из его звериной природы а не из ритуала. Ритуал вхождения в неистовство берсерка, очевидно, был общественно табуирован.
Telegram
Сюр Стрём Инглинги
Вот нам очень характерный пример магии берсерков из саги о Хрольве:
В войске Эйрека было много берсерков и других воинов. Четверо из них упоминаются по имени. Двое были братьями. Одного звали Сёрквир, а другого Брюньёльв. Они были большими, сильными, и с…
В войске Эйрека было много берсерков и других воинов. Четверо из них упоминаются по имени. Двое были братьями. Одного звали Сёрквир, а другого Брюньёльв. Они были большими, сильными, и с…
Forwarded from Пошуки Духовного (W Selin)
🔥 Де цивілізація — там і котики! 🐈⬛
Коти завжди були поруч із людьми — ще з часів Трипілля, а потім і в Київській Русі. Але як вони тут опинились? Що спільного між вікінгами, середньовічними містами та поширенням котів? І чому у XII столітті стався справжній «котячий бум»?
Археологиня Наталя Хамайко досліджує сліди котячої історії на наших землях, знає про загадкове поховання людини з котом у Шестовиці та розповідає, як змінювалося ставлення до пухнастих спільників людей. А ще — про черепи моржів у Києві, стародавні торговельні шляхи і трагічні долі археологів, які намагалися відкопати правду в епоху репресій.
Тиць на картинку!!
https://nauka.ua/article/de-civilizaciya-tam-i-kotiki-arheologinya-natalya-hamajko-pro-kotiv-u-kiyivskij-rusi-cherepi-morzhiv-ta-represovanih-arheologiv
Дуже серйозна стаття, і особливо про плачевний стан нашої науки та археології.
Коти завжди були поруч із людьми — ще з часів Трипілля, а потім і в Київській Русі. Але як вони тут опинились? Що спільного між вікінгами, середньовічними містами та поширенням котів? І чому у XII столітті стався справжній «котячий бум»?
Археологиня Наталя Хамайко досліджує сліди котячої історії на наших землях, знає про загадкове поховання людини з котом у Шестовиці та розповідає, як змінювалося ставлення до пухнастих спільників людей. А ще — про черепи моржів у Києві, стародавні торговельні шляхи і трагічні долі археологів, які намагалися відкопати правду в епоху репресій.
Тиць на картинку!!
https://nauka.ua/article/de-civilizaciya-tam-i-kotiki-arheologinya-natalya-hamajko-pro-kotiv-u-kiyivskij-rusi-cherepi-morzhiv-ta-represovanih-arheologiv
Дуже серйозна стаття, і особливо про плачевний стан нашої науки та археології.
nauka.ua
Як коти захопили Київську Русь і до чого тут моржі: велике інтерв'ю з археологинею Наталею Хамайко
Давні котики з вікінгами, моржові черепи посеред Києва та трагічні долі репресованих археологів — Наталя Хамайко розкриває секрети минулого України в захопливій розмові про історію, науку та котів
Forwarded from Ravensfjord (Vitaliy K)
Віса про пройобаний бронік
Вперед ми йдемо,
клином зімкнувшись,
броні лишивши,
під синню лез.
Сяють шоломи,
а я - без шолома,
бо всю снарягу
я проїбав.
(с) Харальд Суворий в битві при Стамфорді
Контекст: при Стамфорді військо вікінгів опинилося без кольчуг, і то не в повному складі, тому що того дня і не думали битися, а думали отримати заручників з числа місцевої нортумбрійської знаті. Але хто ж знав, що тезка Харальда, Гаральд Ґодвінссон, встигне притарабанити свої контингенти з півдня на північ! (Дружно скажемо шпасибі римським окупантам, які зробили в Британії нормальні дороги). Власне, у Харальда була інша опція: відійти, з'єднатися з основними силами, озброїтися по нормальному і вже тоді дати генеральний бій. Але Харальд був Суворий, і йому було піхуй. Вальгалла, мабуть, коллінґ гім...
Спойлер нот спойлер: вікінги епічно проїбали, як і варто було чекати
Вперед ми йдемо,
клином зімкнувшись,
броні лишивши,
під синню лез.
Сяють шоломи,
а я - без шолома,
бо всю снарягу
я проїбав.
(с) Харальд Суворий в битві при Стамфорді
Контекст: при Стамфорді військо вікінгів опинилося без кольчуг, і то не в повному складі, тому що того дня і не думали битися, а думали отримати заручників з числа місцевої нортумбрійської знаті. Але хто ж знав, що тезка Харальда, Гаральд Ґодвінссон, встигне притарабанити свої контингенти з півдня на північ! (Дружно скажемо шпасибі римським окупантам, які зробили в Британії нормальні дороги). Власне, у Харальда була інша опція: відійти, з'єднатися з основними силами, озброїтися по нормальному і вже тоді дати генеральний бій. Але Харальд був Суворий, і йому було піхуй. Вальгалла, мабуть, коллінґ гім...
Спойлер нот спойлер: вікінги епічно проїбали, як і варто було чекати
Forwarded from Ravensfjord (Vitaliy K)
І ще ми маємо подякувати Харальду за те, що він десь 1050 року взяв і заснував забацане місто, куди рідко ступа культура, відоме в народі як Осло. Нахріна він це зробив, я так і не зрозумів, але вочевидь, щоб застовпити там свою норвезьку владу. Адже регіон Ослофіорду спочатку-то зовсім не вважався прям таким норвезьким. Данці там мали доволі патужний уплив - як, власне, і в регіоні Сконе на півдні Швеції. Між тим, станом на середину 11 століття вже цілком оформилися три основні центри тяжіння верховної влади (і даже, не побоюся цього слова, зайчатки держабности скаждинавшької!). Ну і от щоб данцям-жбанцям не повадно було, Харальд зробив там укреп район.
Сама назва є предметом, понімаєте, суперечків. Дядя вася Педер Клауссон Фрійс стверджує, що це значить "гирло (ріки) Ло". Проблема в тому, що до Фрійса, схоже, ніяка річка Ло-Хуйло ніде не фігурує, і що він цей топонім тупо вигадав.
Інша гіпотеза полягає в тому, що -lo це "лука" або "заплава", а от -os це похідна від ás/ans "кам'янистий гребінь пагорба", або від áss "ас, бог". Відтак "Осло" це або "лука на пагорбі/під пагорбом", або "лука асів". Не треба дивуватися, що Харальд Суворий Правитель, хрещений лоб, назвав місто на честь поганських чучундр - просто використав назву місцини, яка вочевидь була старшою за місто. Тоді це було в порядку речей, та й християнином він був, сказати би, специфічним.
Або, можливо, Осло - це "лука у гирлі", такі справи.
А онаністи з міста Осло називаються, якщо вірити словнику відомого дослідника чухні Хаґена Альварсона, "ослодрочками"
Сама назва є предметом, понімаєте, суперечків. Дядя вася Педер Клауссон Фрійс стверджує, що це значить "гирло (ріки) Ло". Проблема в тому, що до Фрійса, схоже, ніяка річка Ло-Хуйло ніде не фігурує, і що він цей топонім тупо вигадав.
Інша гіпотеза полягає в тому, що -lo це "лука" або "заплава", а от -os це похідна від ás/ans "кам'янистий гребінь пагорба", або від áss "ас, бог". Відтак "Осло" це або "лука на пагорбі/під пагорбом", або "лука асів". Не треба дивуватися, що Харальд Суворий Правитель, хрещений лоб, назвав місто на честь поганських чучундр - просто використав назву місцини, яка вочевидь була старшою за місто. Тоді це було в порядку речей, та й християнином він був, сказати би, специфічним.
Або, можливо, Осло - це "лука у гирлі", такі справи.
Итак, попробуем в совершенно потрясную коллаборацию. Вообще говоря, в своё время именно исследование связей саг и летописных текстов способствовали возникновению русской школы скандинавистики в РИ. Тренд на имперскую, глобальную историю, заданный в своём роде Татищевым и ему подобными требовал достаточного обоснования, в первую очередь текстовыми источниками, которых у нас не так и много- летописные тексты в разных списках да "Слово о полку". И открытие для имперских историков "Саги об Эймунде", которая характеризует время, двор и обычаи Руси времён Ярослава как раз и стало началом школы из которой впоследствии вырастет Стеблин-Каменский сотоварищи. Другое дело, как именно скандинавы описывали многомудрого князя...
Практически во всех доступных нам саговых текстах отмечается что Ярослав был по понятиям скандинавов жлобом эпического размаха, просто-таки дядюшкой Скруджем. А обе саги про двоих Олавов ещё прозрачно намекают на то что Ярослав с папой были рогоносцами. Героем-любовником, конечно, в обоих случаях выступает очередной Олав. Впрочем, есть сильное подозрение что всё это скорее стандартные нарративные ходы, закрывающие пробелы в реальных исторических сведениях.
Отношения норвежского и киевского дворов были подчёркнуто тёплыми, причём настолько, что есть подозрения что они выходили за рамки жёсткого родового этикета: так Олав Святой оставляет на попечение Ярослава сына Магнуса, будущего Магнуса Благородного, конунга Норвегии, и нет, это по-видимому не демонстрация старшинства Олава. Просто он оставил сына единственной семье, на которую мог положиться перед лицом скорой гибели. Из Киева Олав отправился в Норвегию, где погиб при Стикластадире как рыцарь, король и святой креститель страны.
Практически во всех доступных нам саговых текстах отмечается что Ярослав был по понятиям скандинавов жлобом эпического размаха, просто-таки дядюшкой Скруджем. А обе саги про двоих Олавов ещё прозрачно намекают на то что Ярослав с папой были рогоносцами. Героем-любовником, конечно, в обоих случаях выступает очередной Олав. Впрочем, есть сильное подозрение что всё это скорее стандартные нарративные ходы, закрывающие пробелы в реальных исторических сведениях.
Отношения норвежского и киевского дворов были подчёркнуто тёплыми, причём настолько, что есть подозрения что они выходили за рамки жёсткого родового этикета: так Олав Святой оставляет на попечение Ярослава сына Магнуса, будущего Магнуса Благородного, конунга Норвегии, и нет, это по-видимому не демонстрация старшинства Олава. Просто он оставил сына единственной семье, на которую мог положиться перед лицом скорой гибели. Из Киева Олав отправился в Норвегию, где погиб при Стикластадире как рыцарь, король и святой креститель страны.