Нарешті дочекався премʼєри. Зараз буде багато тексту, але виявилось що багато людей не знають про це аніме. Отож:

В 2006 році Тоеі Анімейшн - найстаріша анімаційна студія Японії - запустила горрор-антологію «Аякаші» і запросила трьох режисерів створити свої арки на 3-4 епізоди. На відміну від двох інших режисерів, що обрали класичні японські містичні сюжети - «Йоцуя Кайдан» та «Теншю Моногатарі», Накамура Кенджі створює власну історію про кота-перевертня бакенеко, стилізовану під укійо-е. Головним героєм стає безіменний аптекар, що подорожує феодальною Японією та винищує мононоке - надприродні створіння та духи, що несуть загрозу людям. Аптекар запам’ятався глядачам і в 2007 році «Аякаші» отримує спіноф у вигляді аніме «Мононоке».

«Мононоке» складається з 12 серій (і це мій ліміт), розділених на 5 арок, кожна з яких присвячена певному мононоке, якого намагається знищити аптекар. Більшість подій відбуваються у різних локаціях Японії періоду Едо, за вийнятком останньої арки, що показує індустріальне місто епохи Тайшьо (початок 20 століття).

Ну і наче є вже купа цих ваших мультиків про йокаїв, шінто, стару Японію - що ж тоді робить «Мононоке» унікальним?

Візуальний стиль та візуальна мова.

Прикладів фільмів чи анімацій де кожен окремий кадр є художнім і виглядає немов картина сам по собі чимало. «Мононоке» йде далі. Кожен кадр в ньому живе індивідуально. Зі зміною плану в одній сцені може змінитися все - положення персонажів, кольори, форми, розміри, локації. Всі кадри рухаються разом в певному ритмі, подібному до ритму традиційного японського танцю. Все аніме виглядає сюрреалістично, абстрактно, містично, візуально заплутано та нелінійно. Плаский кадр змінює глибокий, глибокий перетворюється в динамічну зміну одного кадру за іншим під ритм барабанів тайко, а за нею - проліт між нескінченними кімнатами японського будинку, що закінчується в тій же кімнаті, але в іншому сетингу. Простір та час тут зламані, але в світі мононоке - незрозумілого, потойбічного - ці концепти не мають сенсу. І чим ближче сам мононоке, тим більш божевільно-калейдоскопічним стає зображення.

Майже кожен елемент в кожному кадрі є відсилкою до чогось - історичної епохи, події, мистецького твору, в тому числі і західного мистецтва. Говорячи про мистецтво - не сильно вдивляючись можна знайти елементи чи цілі картини класиків укійо-е Хокусая та Хірошіге, японських модерністів Кобаяші Каічі та Такехіса Юмеджі, західних Клімта та Пікассо, а в повнометражному фільмі ще й купу Гогена та християнських ікон. Не говорячи вже про те, що кожна арка має окремий візуальний стиль - укійо, театру но (能), театру кабукі, експресіонізму чи модернізму (арт-нуво), а сцени розділені розсувними дверима фусума з зображенням відповідним сюжету (чи дверима потягу в епоху Тайшьо). Фонові персонажі теж візуально відокремлені від основних - зображені без облич чи взагалі як манекени.

Візуальну мову супроводжує мова діалогів та звуків, так само відповідних епосі та ситуації. Гості та працівники в борделі періоду Едо, адепти мистецтва «слухання» пахощів, містяни періоду Тайшьо - всі вони говорять інакшою японською (яку через це я в більшості випадків не розумію, але я стараюсь, батя)

Коротше, премʼєру пропустити я не міг. Тим паче мононоке цього фільму є Каракаса, про яку я колись писав. От тільки угарну парасольку що скаче на одній нозі ви побачите хіба на фусума в переходах між сценами. Мононоке тут зображені не як персонажі, а як відчуття потойбічного, як вираження тієї емоції, що створила монстра.

Загалом фільм вийшов непоганий, але якось значно ближче до типового аніме - насиченіші кольори, більше динаміки, більше рухів, більше персонажів, головний герой занадто активний. Але в той же час - ще більше розмаїття всіх строкатих дивних деталей, ефектів, божевільних декорацій, культурних референсів, японських штук і, звісно ж, японського надприродного - весь цей сюрреалістично-містичний психоделічний бульон, який колись так мені сподобався.

Про сюжети розповідати детальніше не буду. Краще дивіться самі