tgoop.com/thedudewhoreads/1562
Last Update:
Є багато різних хороших книг. Вони чіпляють тебе крутим сюжетом, цікавими персонажами, потужними ідеями, якісною драматургією, класним гумором, харизмою та сміливістю авторів тощо. Післясмак після таких історій також різний — ти закриваєш книгу і кажеш собі “ну це not bad”, або декілька хвилин просто посміхаєшся в пустоту, або відразу ресьорчиш інтернет в пошуку пояснень та рецензій літкритиків…
#прочитане
Вчора перед сном я взяв до рук книгу Світлани Бєлоусової “Приходь без дзвінка” і подумав, що вона доволі невеличка (200 сторінок), і якраз гарно підійде до компанії інших кількох книг, які зараз читаю паралельно. Планував читати по 20-30 сторінок протягом тижня, але прочитав за вечір і ранок.
Так от, існує справді багато різних хороших книг. Але мало книг, які наповнені любов'ю та теплотою з одного боку, і біллю та мовчазним криком — з іншого. Я віртуально знайомий з авторкою, Світлана публікує дуже хороший та цікавий контент (рекомендую підписатись), і я бачив, що вона пише книгу. Але я не припускав, що дебютна книга може пробрати до скупих сліз чувака, який багато всього читав 🤷♂️
Але все ж передзамовив, бо щось відчував, бо детермінізм певно працює ))
На початку мені здалось, що це буде чергова непогана ностальгічна книга (як-от “Толіки” Юлії Мак), в якій вигадка перемішана з реальними спогадами, де буде сум за дитинством, любов до гір, буденні діалоги тощо. Бо починається все досить лайтово — дівчина з товаришем сідають у поїзд “Київ-Рахів”, і там знайомляться з випадковим дідусем, Василем Васильовичем. Ну буває. Я очікував на твіст, що дідусь буде якимсь особливим, і намагався за звичкою вгадати, куди все поверне...
…але не вийшло. Далі переді мною простяглась історія, яка змушувала відчувати дуже багато різних неочікуваних емоцій. Замість легкої ностальгії було проговорення болі минулого, замість романтичної історії кохання — спогади про невдалі стосунки, замість акценту на пафосі гір — транслювання краси буденності життя.
Одна з ліній, яка у звичайному фікшні була б драматичним сюжетним поворотом, лякає своєю реалістичністю та травмою. Після неї ця історія сприймається зовсім інакше, і ти, як читач, повністю розчиняєшся у людині, яка розповідає цю історію. Ти вже не хочеш думати, де метафора, де правда, а де вигадка. Це перетворюється на терапію, яку ти проходиш з авторкою сторінка за сторінкою.
У книзі пафосу було обмаль, тому я додам його як читач. Це історія про життя та смерть, про любов та біль, про травму та прощення, про силу та слабкість. Ти немов спостерігаєш за життям героїні крізь прочинені двері, які вона ж сама свідомо не зачинила. І її історія така відверта, що всі події ніби відбуваються від тебе на відстані протягнутої руки. Це історія, в якій люди виявились людьми, не більше і не менше.
❤️🩹 Коли дочитував, то на фоні грала “Падай” Один в каное, і я відчув у повітрі знову запах детермінізму, коли історія закінчувалась, а слова з тексту Скрябіна лились у вуха:
“Падай, падай, без пам'яті падай
Всьо шо було лишилось позаду
Падай, падай, ніколи не згадуй
То шо було далеко позаду”
BY thedudewhoreads
Share with your friend now:
tgoop.com/thedudewhoreads/1562