Мені цікаво досліджувати тему ЛГБТК+ комьюніті. Думаю, цим я закриваю свою вічну потребу в захисті та справедливості на всіх рівнях. А будемо чесними, ЛГБТ пари в нашій країні (та й не тільки в нашій) досі борються за рівність у правах з гетеро парами.
Коли я була дитиною, то жила в невеликому селищі, де про геїв і лесбійок чули тільки з телевізора (було враження, що їх навколо просто немає - хибне, звісно). Соромно згадати, але на той час я уявляла собі гея в особі московського Борі Моісеєва (яким у житті, до речі, ним не був). Тобто, це було смішно, дивно, але прикольно. Ніхто нам дітям ніколи не розповідав про гомосексуальні відносини (та навіть і про гетеро особливо теж), тож в моїй голові склався певний стереотип, що геї - це щось про жіночність, певні відхилення від норми й живуть вони десь не в маленьких містах (як мінімум, у столиці).
Розумію, що в багатьох питаннях через брак розуміння та освіти я була трохи дикункою. Порівняти з тим, яке ставлення до гомосексуалів у сучасних дітей і підлітків - небо і земля. Але так було на початку 2000-х.
З часом, коли я жила в Дніпрі та працювала журналісткою на міському сайті новин, я вперше потоваришувала з хлопцем-геєм. Я прочитала новину, що молодий письменник з Дніпра написав перший в Україні гей-роман. І навіть поїхав з ним у тур! Я одразу написала своєму редактору: "Хочу взяти інтерв'ю у нього! Нам це точно потрібно - давай розкриємо героя!" Щоб ви розуміли (це був 2016 рік) мій редактор (лютий гомофоб) сказав, що йому це нафіг не потрібно. Тоді я зайшла з іншого боку і пообіцяла, що це інтерв'ю принесе нам шалені перегляди на сайт (як у воду дивилась) - і лише тоді він погодився.
Ми з моїм героєм проговорили години три. Про рівність, ставлення до геїв у місті та суспільстві загалом. Про київський прайд, про його роман, про українське квір ком'юніті. Про те, що їх орендодавець не знає, що здає квартиру парі (а не двом друзям). Бо у минулому він вже стикався з відмовами, коли казав, що хоче орендувати квартиру зі своїм хлопцем. Тоді мій новий знайомий здавався мені фантастичним: абсолютно творчим, відірваним від світу. І я подумала - чи всі геї такі? (обережно - шаблонне мислення).
А потім я познайомилася (чи мене познайомили - вже не пам'ятаю) з ще одним представним ЛГБТ-спільноти, який відкрив вільний простір для ЛГБТ friendly людей. Це був ковток свіжого повітря на той час в Дніпрі! Вони влаштовували вечірки, перегляди фільмів, танці. Формат ЛГБТ friendly передбачав, що туди можуть прийти як гетеро, так гомосексуали. Хтось не хотів/соромився відкриватися, тому прийти сюди можна було усім. Мій новий друг познайомив мене зі своїм хлопцем, при мені вони жартували свої пошлі жарти про геїв, і я подумала "так можна??". Потім зрозуміла, що так можна лише представникам спільноти)).
А потім на кількох моїх роботах в Києві у мене були колеги лесбійки/геї. І це ні для кого не було чимось "вау/ого". Головне, що ти хороша людина і добре робиш свою роботу - це єдине, що цікавить твоїх колег. Мабуть, десь в цій точці я пройшла шлях від здивування до повного прийняття. Від "ого, він гей!" до "він гей - і що мені з того?". Але мені знадобилися роки. І це при моєму вічному бажанні ставити на сторону меншини, тих, кого ображають/не розуміють.
До чого я це пишу? Я щаслива від того, як змінилося ставлення до представників ЛГБТК+ спільноти в Україні за цей час. Я - типовий представник зміни цього мислення. У сучасному суспільстві різні люди, і тільки їх особиста справа, яке вони ведуть або не ведуть сексуальне життя.
Мені цікаво досліджувати тему ЛГБТК+ комьюніті. Думаю, цим я закриваю свою вічну потребу в захисті та справедливості на всіх рівнях. А будемо чесними, ЛГБТ пари в нашій країні (та й не тільки в нашій) досі борються за рівність у правах з гетеро парами.
Коли я була дитиною, то жила в невеликому селищі, де про геїв і лесбійок чули тільки з телевізора (було враження, що їх навколо просто немає - хибне, звісно). Соромно згадати, але на той час я уявляла собі гея в особі московського Борі Моісеєва (яким у житті, до речі, ним не був). Тобто, це було смішно, дивно, але прикольно. Ніхто нам дітям ніколи не розповідав про гомосексуальні відносини (та навіть і про гетеро особливо теж), тож в моїй голові склався певний стереотип, що геї - це щось про жіночність, певні відхилення від норми й живуть вони десь не в маленьких містах (як мінімум, у столиці).
Розумію, що в багатьох питаннях через брак розуміння та освіти я була трохи дикункою. Порівняти з тим, яке ставлення до гомосексуалів у сучасних дітей і підлітків - небо і земля. Але так було на початку 2000-х.
З часом, коли я жила в Дніпрі та працювала журналісткою на міському сайті новин, я вперше потоваришувала з хлопцем-геєм. Я прочитала новину, що молодий письменник з Дніпра написав перший в Україні гей-роман. І навіть поїхав з ним у тур! Я одразу написала своєму редактору: "Хочу взяти інтерв'ю у нього! Нам це точно потрібно - давай розкриємо героя!" Щоб ви розуміли (це був 2016 рік) мій редактор (лютий гомофоб) сказав, що йому це нафіг не потрібно. Тоді я зайшла з іншого боку і пообіцяла, що це інтерв'ю принесе нам шалені перегляди на сайт (як у воду дивилась) - і лише тоді він погодився.
Ми з моїм героєм проговорили години три. Про рівність, ставлення до геїв у місті та суспільстві загалом. Про київський прайд, про його роман, про українське квір ком'юніті. Про те, що їх орендодавець не знає, що здає квартиру парі (а не двом друзям). Бо у минулому він вже стикався з відмовами, коли казав, що хоче орендувати квартиру зі своїм хлопцем. Тоді мій новий знайомий здавався мені фантастичним: абсолютно творчим, відірваним від світу. І я подумала - чи всі геї такі? (обережно - шаблонне мислення).
А потім я познайомилася (чи мене познайомили - вже не пам'ятаю) з ще одним представним ЛГБТ-спільноти, який відкрив вільний простір для ЛГБТ friendly людей. Це був ковток свіжого повітря на той час в Дніпрі! Вони влаштовували вечірки, перегляди фільмів, танці. Формат ЛГБТ friendly передбачав, що туди можуть прийти як гетеро, так гомосексуали. Хтось не хотів/соромився відкриватися, тому прийти сюди можна було усім. Мій новий друг познайомив мене зі своїм хлопцем, при мені вони жартували свої пошлі жарти про геїв, і я подумала "так можна??". Потім зрозуміла, що так можна лише представникам спільноти)).
А потім на кількох моїх роботах в Києві у мене були колеги лесбійки/геї. І це ні для кого не було чимось "вау/ого". Головне, що ти хороша людина і добре робиш свою роботу - це єдине, що цікавить твоїх колег. Мабуть, десь в цій точці я пройшла шлях від здивування до повного прийняття. Від "ого, він гей!" до "він гей - і що мені з того?". Але мені знадобилися роки. І це при моєму вічному бажанні ставити на сторону меншини, тих, кого ображають/не розуміють.
До чого я це пишу? Я щаслива від того, як змінилося ставлення до представників ЛГБТК+ спільноти в Україні за цей час. Я - типовий представник зміни цього мислення. У сучасному суспільстві різні люди, і тільки їх особиста справа, яке вони ведуть або не ведуть сексуальне життя.
The initiatives announced by Perekopsky include monitoring the content in groups. According to the executive, posts identified as lacking context or as containing false information will be flagged as a potential source of disinformation. The content is then forwarded to Telegram's fact-checking channels for analysis and subsequent publication of verified information. “Hey degen, are you stressed? Just let it all out,” he wrote, along with a link to join the group. So far, more than a dozen different members have contributed to the group, posting voice notes of themselves screaming, yelling, groaning, and wailing in various pitches and rhythms. Clear Step-by-step tutorial on desktop:
from us
