​​Вриваюся в 2024 з життєстверджувальною літературою 💅

Я зустрічала книжки, які починалися як розйобна соціальна драма, перетворювалися на мізері-порн і закінчувалися як повноцінна кринж-літ, але вперше бачу приклад зворотнього процесу. The Lonely Passion of Judith Hearne (1955) стартує як недолугий стьоб над ірландськими міщанами, які 10% часу обговорюють своїх священників і 90% сперечаються, хто зі знайомих більше common. Але якось непомітно роман переростає в моторошну історію повного відчаю; у анотації NYRB написано, що це deeply sympathetic portrait of a woman destroyed by self and circumstance, але якщо «вигадати абсолютно жалюгідну жінку і покарати її за цю жалюгідність» — це «глибоке співчуття», то я БОЮСЯ НАХУЙ співчутливих людей. (Звісно ж, читатиму ще: знаю, що у Мура в бібліографії є навіть горор — важко собі уявити, що він виробляє ТАМ.) NB: примітка "One of The Guardian’s 1,000 Books to Read Before You Die" не надихає, коли читаєш в спальнику під час масованого обстрілу. 8 католічєк-алкоголічєк із 10.

Where Furnaces Burn (2012) — це серія коротких оповідань про полісмена, який за свою кар'єру бачив тонну незбагненного лайна, від дітей-маніяків до древніх богів. Уявіть собі перший сезон True Detective, концентрований до самої суті і перенесений в робочі райони Англії — тільки ця збірка вийшла на пару років раніше за TD. Атмосферу текстів Джоела Лейна можна різати ножем; шкода, що десь після першої третини матеріал починає повторюватися — варіюються лише локації. Депресивний запліснявілий хостел, депресивний закинутий будмайданчик, запліснявілий закинутий міст, you get the idea. Деякі епізоди неперевершені (я не скоро забуду Morning’s Echo), а деякі дають крен із ліготтіанського горору в monster-of-the-week сюжети «Ікс-файлів». Але навіть враховуючи специфічність жанру, сто читачів на goodreads — це якась біда. 6 гностичних черв'яків із 10.

​​Ті книжки, про які я тут пишу, насправді читаю не я. Їх читають двоє: вразлива наївна дівчинка, яку легко розчулити, і старий, злобний, кований на всі ноги гоблін, який постійно вишукує, де його намагаються наїбать. Нового Лорана Мовіньє, номінованого на Міжнародний Букер-2023, я читала приблизно так:

Яке безкомпромісне, емпатійне і поліфонічне, POV-нозвучне…
(…розтягнуте на 500 сторінок видоювання форми: екшн, сповільнений до x0.25 — це не «новий Фолкнер», а літературний аналог якогось, прости господи, іллі найшуллера)

Дійсно винахідливо — поглянути на home invasion у форматі потоку свідомості, порушивши не тільки простір приватного будинку, але й простір думок…
(…адже ти, сита євроморда, думав-думав і вирішив деполітизувати найполітичніший сюжет трилерів — захоплення заручників — зробивши з нього балет про Складні Почуття)

І хоча моє серце просить маленьких химерник книжечок, неможливо ігнорувати ефект цих навіжених цеглин, створюючи які, автори ніби хочуть вичерпати весь людський досвід…
(…і папір. А ігнорувати їх неможливо, тому що роздрочене міжнародним пукером товариство, яке досі вигукувало: Krasznahorkai! Krasznahorkai!, а потім: Cărtărescu! Cărtărescu!, сьогодні скандує: Mauvignier! Mauvignier!)

А потім трапляється якась одна крихітна деталь, яка не дає мені спокою. Тут це була згадка про те, що дід головного героя проявив «гостинність» до німців у 1940, за що ті навіть запросили його розділити з ними вечерю — а в сусідньому селі спалили сотню людей. Ця сімейна історія згадується один раз в середині роману, мимохіть, без подробиць (і це в книжці, де будь-який побутовий казус розглядається під мікроскопом на десятках сторінок), але круги від неї розходяться в обидві сторони; і лише знайшовши таку прикмету в чергового «нового класика», мій внутрішній гоблін замовкає і каже: ну, з новим класиком це ви перегнули,
але він нічогенький.

​​Пам’ятаю, як 10+ років тому милувалася цією книжкою на іноземному маркетплейсі: спочатку вона коштувала якихось дурних грошей, потім мені взагалі стало не до книжок. Недавно згадала про неї, а її за цей час, виявляється, встигли перевидати в доступному форматі. Кинулася, як шуліка на курча, і не пожалкувала: це старомодний палп-горор без претензії на інтелектуальність, але при цьому дуже самобутній.

Про Л.А. Льюїса відомо вкрай мало, і те, що цю його єдину збірку хтось взагалі пам’ятає — заслуга однієї людини, редактора Річарда Далбі, який випадково купив Tales of the Grotesque, коли книжка була ще копійчаною, а не колекційною. Несподівано для нього, оповідання виявилися дуже відмінними від тих, що зазвичай публікувалися в (гівняній) серії Creeps. Далбі зажадав познайомитися з автором, або принаймні його іншими творами, але у видавничих колах Льюїса ніхто не знав. Після складних пошуків Далбі нарешті вийшов на вдову письменника, проте вона теж не поспішала щось про нього повідомити. Заслуживши згодом її довіру, він дізнався, що Л(еслі) А(ллін) був військовим льотчиком під час Першої і Другої світових воєн — а ще він завжди мав дуже багату уяву. Невідомо, чи стала його подальша трагедія результатом цих двох факторів, але: з роками письменник все сильніше страждав від галюцинацій, провів деякий час в «інституціях», а наприкінці життя втратив зір. Всі свої неопубліковані твори він знищив: Далбі вважає, що вони могли бути ще макабричнішими, і надто стрьомними за мірками тогочасних видавців.

Знаю, що нечесно робити припущення про людину, яка не може нічого сказати на свій захист, але мені ще ніколи не було так очевидно з тексту, що за ним стояли не просто галюцинації, а та сама «білочка». І справа навіть не в тому, що найяскравіше оповідання, The Tower of Moab, буквально про запійного алкоголіка (що не завадило Девіду Тібету написати за його мотивами гімн англійського езотеричного підпілля). Воно просто… відчувається. І якщо це так, то в історії Льюїса є ще один вимір трагізму: стільки письменників створили з власної залежності Високе Мистецтво, а цей поставив хворобу на службу розважальній літературі, зробив це на найвищому рівні — і його все одно забули.

Як любителька кріпових мініатюр, окремо триматиму в сердечку оповідання Lost Keep, про модельку невідомого замку. Воно мені нагадало творіння ще одного ветерана-що-став-горор-письменником, Роберта Вестола: The Wheatstone Pond з його моторошним підводним човником.

​​Цьогоріч у світі буде багато ретроспектив сюрреалізму (бо у двіжа 100-літній ювілей), і я теж примазуюсь — ось подкаст про Goose of Hermogenes англійської сюрреалістки Ітель Кохун. В якому Марина Гекторівна:
- підспівує Нікі Мінаж,
- говорить марсіанською мовою,
- використовує слово цицьоподібний,
- ну і обговорює звичайні для неї речі — абстрактних привидів, сюрреалістичних големів, богохульних жаб.
Коротше, все як завжди!

Spotify: http://tinyurl.com/3xuahzxx
Apple: http://tinyurl.com/52r7jhvt
Google: http://tinyurl.com/4cm8evx5

​​Буває, якась книжка висить у мене в вішлісті так довго, що я забуваю, звідки про неї почула і для чого зберегла: тому, побачивши у Fifty Forgotten Books згадку про Джосліна Брука, я подумала — точно, давно хотіла прочитати його роман про МАСОНІВ!
Спойлер: це НЕ роман про масонів.

Якось так вийшло, що я найбільше люблю книжки, які, що називається, fell through the cracks. Один з моїх улюблених романів на Goodreads читали троє людей. Я колись присвятила подкаст Ф.М. Габбарду, про якого мене питали: хто, бля, такий Ф.М. Габбард? Пола Монетта знають як автора мемуарів про ВІЛ — а я досі не розумію, чому ніхто не чув про його химерний, ні на що не схожий роман про армагеддон.

Прекрасна забута книжка Брука The Image of a Drawn Sword починається як гомоеротична історія про ґоустінг: оповідач знайомиться з загадковим хлопцем, той бере його з собою в бар і качалку, обіцяє прилаштувати в якусь парамілітарну організацію, а потім зникає — і наш герой тиняється в пошуках тієї качалки і своєї безтурботної юності. Такий собі «Великий Мольн», тільки full of beans, кхе кхе, в сенсі, британська версія. Але потім… Йой. Ми зараз легко розкидуємося епітетами «кафкіанський» і «філіпдіківський», але важко уявити, як ці останні глави мали роз'їбати небалуване післявоєнне покоління англійців, коли роман вийшов у 1950-му. Про самого Брука я знаю тільки те, що він під час ДСВ був польовим венерологом (!), але тепер хочу знати ВСЕ і вже примітила його інший, "almost unbelievably subversive and kinky" роман.

​​Щось останнім часом трапляється hidden gem за hidden gem’ом: ненавмисно влаштувала собі марафон книжок, які бозна-скільки років томилися в вішлістах (ще з часів, коли ті були рукописними), і вони всі мене неймовірно радують. У Children of Epiphany всього дюжина читачів на ґудрідз; я не могла навіть нагуглити, як виглядала авторка (знайшла фото тільки на звороті книжки в інтернет-архіві), але це… йомайо. Трохи дисфункційних сімей, трохи фолк горору, трохи тінейдж анґсту, трохи «Сяйва» — і багато, багато стрьомної Греції. Принагідно хочу подякувати — ДЯКУЮ! — Роберту Ейкману, Поллі Гоуп, Саймону Рейвену і тепер ще Френсіс Олівер — за те, що ця країна в моїй голові пов’язана виключно з якоюсь вбивчою їбаниною (онорабл меншн: подруга, яка подарувала мені книжку під назвою Haunted Greece), і греки тепер не зможуть мене переконати, що все це наклеп — тим більше, коли місцеві автори типу Карапану лише підтверджують мої підозри.

Але я про «Дітей богоявлення». Ні, це не дуже гарно написана книжка (мене тіпало від численних Dear Reader…), і не надто унікальна: кілька років тому мені вже траплялася сучасна варіація сюжету «дівчинка переїжджає в нове місце, мандить і чаклує» — чудова Water Shall Refuse Them Люсі Макнайт Гарді. Але Children of Epiphany — це більше, ніж янг едалт про вразливих підлітків, чи приглушений вампірський горор: це передусім роман про змову — змову, яка існує насправді, і ми всі маємо з нею справу. А ще це найпотужніша підніжка тропу про «злих дітей», що мені зустрічалася. О так, діти бувають злими — але найприязніші і найлояльніші з дорослих є в порівнянні справжніми монстрами, бо мають владу над цим маленьким народцем — дітьми, своїми і чужими.

TL;DR Відірватися просто неможливо: вирушаю НІ НЕ В ГРЕЦІЮ на пошуки всього, що ще написала ця жінка.

​​Кілька нотаток про оповідання, які впилися в мене, як остюки (треба вийняти, інакше загнояться):

- знайомство з Гансом Генні Янном Марина вирішила почати, як і належить Марині — тобто всрато, тобто з «Тринадцяти моторошних історій», тобто зі збірки оповідань, які взагалі-то є вставними новелами в його романах. Перші кілька штук викликали лише питання «оце і є ваш Ганс Генні Янн?», але потім... потім я дійшла до «Царя Сасанідів». Дуже, дуже рідко буває, що мені нічого сказати про текст — ну, крім очевидного, що це, наприклад, оповідання про екзистенційні і еротичні переживання перського монарха, — але мені є що про нього ЗРОБИТИ. А саме: я хочу знайти старого божевільного актора озвучки, дати йому начитати «Царя Сасанідів», записати це на покоцану платівку без жодних маркувань, з наліпкою такого ж блювотного зеленого кольору, як у англомовного видання, підкинути платівку в єдиному екземплярі в якийсь архів, ну і найскладніше — знищити всі інші існуючі версії оповідання. Розумійте це бажання як хочете;

- це, по ходу, моя нова обсесія: видавництво Sun & Moon Press з 1970-х публікувало різний цікавий перекладний авангард, і ця їхня Ліліан Жиродон — це щось. По-перше: хіба може бути поганою збірка, що називається Pallaksch, Pallaksch? (Це вигадане слово, яким начебто обмежувався розмовний лексикон божевільного Гельдерліна.) По-друге: після того, як Джойс Керол Оутс забанила мене разом із купою інших твітерських українців, я деякий час сумувала за її оповіданнями, але оця тоненька збірка мені нагадала, що існують тисячі унікальних голосів, чиї tales of transgression — це дійсно трансгресивні оповідки, а не монологи edgy баби Сраки. Pallaksch, Pallaksch — це серія замальовок про тілесність (і нікчемність); і більше, ніж історія про дівчинку і її химерний симбіоз із збіркою грецьких міфів, мене вразив хіба що той факт, що Жиродон активно веде інстаграм???? вона не з іншого всесвіту????

- кожного разу, записавши подкаст на якусь тему, я кажу собі: ніколи, блять, більше не хочу нічого чути про якусь тему! І кожного разу натрапляю на текст, заради якого хочеться не просто повернутися до якоїсь теми, а дослідити її наново. З книжки Fifty Forgotten Books дізналася про Джералда Герда, якого Вікіпедія називає істориком і філософом, але мені більше подобається визначення gay New Age scholar and LSD guru. Оповідання Dromenon могло б стати ідеальною ілюстрацією до подкасту про екстаз і час: герой відвідує маловідомий собор, де незнайомець демонструє йому, що готична архітектура покликана провокувати певні сенсорні експірієнси — і наш оповідач, слідуючи його інструкціям, розріджується до стану щасливого примордіального планктону. Імпрессів, вері найс.

Відкритий склад — літературний клуб, організований у співпраці ДУЕТ, ГО Рух без меж та Породи.

Цей проєкт — про доступність самовираження, інклюзивність і рівність. Ми хочемо, аби люди з будь-якими відмінностями від шаблону могли творити разом, руйнуючи бар'єри та стереотипи.

Хто з підписників живе в Кривому Розі: дуже рекомендую завітати, і взагалі слідкувати за подіями моїх друганів @porodaartgang, які проводять купу класних ініціатив, у т.ч. на користь ЗСУ.
В інсті: instagram.com/poroda.art.gang

​​Сьогодні важка дата, але є і хороші новини по збору.

«Завдяки вам» — це завдяки вам! Евакуаційний пікап уже на ходу, паджерік досі чекає на деталь, пізніше теж відзвітуємо. Дякую ще раз від усього серця — без вас це було б неможливо, і окремо дякую Катрі за доп. банку, Айстрі за її ініціативу і Стен за залучення іноземних друзів.

​​Не дуже розумію оце кліше про читання як вид ескапізму. Ну, припустимо, хтось дійсно вміє на рівні уяви переноситися в ельфійські королівства: що толку з цих альтернативних декорацій, якщо твій тривожний багаж переноситься разом із тобою? У мене в універі був інструктор, який ненавидів дівчат, і коли в нього зривало клепку, то було помітно, що він лише дивом конвертує істерику лише в крик, а не в фізичну агресію; зараз навіть смішно це згадувати, але тоді мене трусило перед кожним заняттям, і ніякі спроби відволіктися на, скажімо, серіали, не працювали: він і там був скрізь, у кожному екранному покидьку.

Натрапивши днями на A History of Delusions, я вхопилася саме за шанс відволіктися. Ну, бо… король зі скляною сракою! фальшиві Наполеони! Нонфікшн про знамениті історії психічних хвороб — це не те щоб my idea of fun, але я люблю їх читати як своєрідні детективи, де більшість «розслідувачів» комфортно-знайомі, як Пуаро чи Коломбо, а деякі з жертв навіть повертаються до (нормального) життя. І перший кейс не віщував нічого поганого: історія «мадам М.», на основі якої був вперше описаний так званий синдром Капгра, доволі відома. «Мадам» була переконана, що її близьких, в тому числі й чоловіка, замінили двійниками — цю частину історії я більш-менш пам’ятала, як і те, що в молодості жінка пережила низку сімейних трагедій.

Чого я не знала, так це того, що вона остаточно втратила глузд наприкінці Першої світової війни, і вписала жахи цієї війни в свою маячню. Німці не скидають бомби на Париж, казала вона — тільки муляжі. Будинки не вибухають — їх зносять, щоби дурити голову людям. Не можна спускатися в укриття, тим більше в свіжепобудоване метро, бо війна — це лише прикриття для змови, в рамках якої людей зганяють під землю і тримають там роками. Вона щодня чула їхні голоси.

…з нашою оптикою є спокуса порівняти ці делюзії з тезами сучасної ворожої пропаганди (fake war тощо), але страшно не те, що хвора жінка виправдовує ворога. Страшно те, що таким чином вона чіпляється за ідею, буцім насправді ніхто не загинув: тисячі цивільних, дітей, солдатів томляться у катакомбах під вулицями, якими вона ходить, і варто лише достукатися до когось важливого, от хоч до мсьє Капгра! — і їх врятують.

TL;DR: я не відволіклася.

​​Що читала в лютому:

Burden of Dreams (фр. L’enfant chargé de songes, 1992) Анни Ебер. Колись мене вразило, як письменниця делікатно підійшла до заяложеного сюжету про «одержимих» черниць. Ані феміністський маніфест, ані трешова експлуатація, Les enfants du sabbat був нерівним, захоплюючим текстом — текстом поетеси, яка все ще не почувалася своєю в прозі. А ця, пізніша повість — вона… ну, солідна. В життя сільського хлопця вривається розкута, вибаглива, міська, Та Сама. Лишивши по собі низку трагедій, деструктивне підліткове кохання стає його «загубленим маєтком» і продовжує вести вже дорослого чоловіка в невідомість. Красивий і виважений твір — надміру виважений. Відкрий будь-який товстий літ. журнал 90-х — і знайдеш щось подібне. А ось тих бісиків, що стрибали в «Дітях шабашу», ще пошукай. (BTW, «Дітей шабашу» свого часу обісрала Джойс Керол Оутс: по ходу, мій біф із нею почався ще тоді, коли я про це дізналася.)

The Spectral Arctic: A History of Ghosts and Dreams in Polar Exploration (2018). Не знаю, як можна було написати аж настільки академічно-прісну книжку про привидів! у полярних! експедиціях! Ну типу: згадати мимохідь про те, як деякі дослідники протягом полярної ночі уявляли, що до них приходив вечеряти/грати в шашки диявол — і жодним чином на цьому не зупинитися?.. Але історія медіумічних пошуків експедиції Франкліна сама по собі така захоплююча, що її важко всрати навіть поганим переказом. Окремо потішив той факт, що медіумів, телепатично подорожувавших Арктикою і спілкувавшихся з Франкліном, розвелося так багато, що на астральному шляху туди чи назад вони нібито «зустрічали» своїх колег — і обмінювалися новинами, типу «Франклін не хворіє, добре харчується, чекає на порятунок!» (Франклін, ясна річ, був уже мертвий.)

Eltonsbrody (1960) Едгара Міттельгольцера. Карибська готика, мої чуваки! Молодий художник зупиняється в маєтку безумної старухи на Барбадосі: старуха одразу повідомляє йому, що вона безумна, але нашого тіпа більше цікавлять другорядні речі: зловісний шматок коралу на столі… зловісний скрип дверей… зловісна ваза… покоївка, яка має звичку підстерігати гостя і раптово оголятися — вона не зловісна, але відволікаючого фактору виявляється достатньо для того, щоби хлопець забув, що живе, бляха, в домі йобнутої бабки! Міттельгольцер — перший професійний письменник Гаяни, креол із статечним бекграундом, але трагічною долею — викликає тільки симпатію, і я вірю, що просто невдало почала знайомство. Хоча, якщо на секунду відволіктися від безглуздості виконання, в історії сенільної лиходійки можна навіть побачити щось величне: на всіх божевільних не вистачить горищ!

The Green Child (1935) Герберта Ріда. Я не люблю так звані романи-притчі, але цей мене просто поклав на лопатки. По-перше, йдеться про легенду, яку я обожнювала з дитинства, коли в книжці типу «НЛО! Чупакабри! Ящури!» прочитала про «зелених дітей Вулпіта». (Сильніше мене вразив хіба що карлік-ієбан.) А заключна частина роману зрезонувала з моєю недавньою гіперфіксацією на темі скам’яніння/кристалізації: в 60-х «Зелене дитя» навіть публікували з такою ж обкладинкою, як у «Кришталевого світу» Балларда. Окрема гірка радість: дізнатися, що автор ніц художнього більше не написав, зате залишив по собі з сотню томів арт-критики.

Новина, якої я давно чекала: нарешті пішов до друку роман моєї подруги, за створенням якого я слідкувала від самого початку! Детектив/виробнича драма про телевізійників із елементами «подорожі героя» і блек металу) Пишаюся бути трохи причетною (в якості кого — дізнаєтеся, коли відкриєте книжку).

Це щось нереальне: спостерігати, як окремі глави в вордівських файлах потрохи перетворюються на повноцінний твір, потім з’являється DIY-буктрейлер, потім вже професійна обкладинка, і оп — скоро буде фізична копія!

https://www.vikhola.com/product-page/mertva-zhyva-voda-book

​​Аттеншн пліз: наші пацани звільняли Харківщину восени 2022, штурмовали посадки на Запоріжжі влітку 2023, а тепер під обстрілами облаштовують позиції на авдіївському напрямку. І роблять це власним коштом, від закупки РЕБ до ремонту вантажівок. Тому будь-яка посильна допомога зараз дуже актуальна — тут командир 1 роти 1-го батальону 78-го полку збирає на поточні витрати:

https://send.monobank.ua/jar/8KSHarbTGA

🫂

​​Який шикарний слоубьорнер для людей зі специфічними інтересами (мене)! По-перше, я на аматорському рівні завжди захоплювалася гностичною літературою. По-друге, мій улюблений різновид нонфікшену — це, мабуть, розслідування про корпоративні SNAFU, де люди, які мали б шарити і викупати, через власний нарцисизм і амбіції вписуються в щось мутне, і навіть коли факт обсьору стає беззаперечним, продовжують захищати свій вибір.

Veritas — це історія про те, як купка поважних вчених оверінвестувала свою репутацію в клаптик папірусу, який начебто описує Ісуса як одруженого чоловіка. Причому ти десь із середини книжки починаєш думати, що розгадав мотиви всіх учасників, але історія робить такий фінт (слоубьорнер? скоріше солтбьорнер!), що якби це був сатиричний роман, я б сказала «не вірю!»

Враження псує тільки песимістична фонова думка, яку мені не хочеться навіть зайвий раз озвучувати, бо всратість західної академії несе прямі реперкусії для України. Але оскільки промовчати теж важко, то оформлю її красиво в стилі стародавнього папірусу, тобто в форматі scriptio continua:

сукапостмодерністиїба
ніпоназахищаютьсвоїд
исертаціїщобпотімходи
тиірозказуватищоістин
авідносназалупиблять
умантіях.

​​Майже в усіх англомовних списках найкращих горор-романів 2023 року фігурували три назви: Our Share of Night, Looking Glass Sound і Silver Nitrate. Всі три написані жінками, всі три — в тому чи іншому ступені про магію, всі три… мені не сподобалися, хоч як прикро. Nuestra parte de noche Маріани Енрікез я сама собі пересрала, бо помилково нафантазувала, що це політичний горор про диктатуру в Аргентині, а це скоріше драма про те, як сімейна травма передається з покоління в покоління — якщо під травмою розуміти наявність мафіозної бабки-матріарха з окультними амбіціями. Фанати Арі Астера, не смикайтеся: це дуже серйозно, дуже літературно — і дуже снодійно. Те ж саме можна сказати і про Looking Glass Sound Катріони Ворд: я впевнена, що цю історію з купою ненадійних оповідачів і цілою низкою фальш-фіналів було дуже цікаво писати, але читати її — це як спостерігати за технічно складним і художньо нецікавим фокусом.

До Silver Nitrate Сільвії Морено-Гарсіа у мене лише недавно дійшли руки: люблю різні варіації «проклятих фільмів», але ця — якась кустарно-схематична: дубляж забутого фільму випадково пробуджує древнє зло (ну лан, не дуже древнє — нациста-чорнокнижника), і далі дублери намагаються загнати його назад у вальгалу. Boring! Але в будь-який роман про/для кіноманів зазвичай напхано багато трівії, і в даному випадку герої перекидуються фактами про мексиканський кінематограф. У якийсь момент вони згадують останній, втрачений фільм Карлоса Енріке Табоади. У мене був період «табоадізму», коли я передивилася всі його горори, і вони неабияк на мене вплинули. (Хто не в курсі: «Навіть вітер боїться», «Кам’яна книга» і «Отрута для фей» — це дуже економно зняті, камерні фільми про те, як перетинаються дитинство і чаклунство.)

Інфу про «втрачений» фільм я сприйняла як вигадку: я зазвичай орієнтуюся на англомовну вікіпедію, і там останнім проєктом Табоади завжди значилася «Отрута для фей». Але іспанська вікіпедія повідомила, що після нього у 89-му мав вийти фільм під назвою Jirón de niebla («Клаптик туману»). Відповідь на питання «чому не вийшов?» якась мутна, і цей пробіл в історії мексиканського горору породив як мінімум два нових фільми: документалку Jirón, автор якої намагається з’ясувати, куди подівся фільм, і стрічку Jirón de niebla 2013-го року, яка є типу… рімейком? фільму, якого ніхто не бачив? чи можна взагалі казати про рімейк фільму, який не був… мейд? (питання а-ля «корабель Тесея», для філософів). Звісно, ці два теж неможливо ніде подивитися, тому в мене чергова обсесія. А свій ідеальний cursed film-роман я все ще шукаю.

Сподіваюся, у вас і ваших близьких все гаразд 🚬

Кожного дня щось несеться, тримайтеся, де б ви не були! І звісно, ніщо так не дає відчуття контролю, як допомога війську, тому пропоную закинути нашій Катрі @folklore21 на пвс для 3ОШБ — Катря це крафтерка родом із Сумщини, і вона щотижня завдяки своїм роботам і енергії чистої люті закриває допоміжні банки для різних структур, в тому числі витягувала і збір для наших з 78-го.

https://send.monobank.ua/jar/6pAu4U7VwM

в інсті: https://www.instagram.com/felt_zeppelin/

​​А це просто хотіла показати, як я почала систематизувати книжки. Останнім часом дуже погана пам’ять і концентрація; коли хочу щось пригадати для подкасту — підвисаю. Звідки я почула про «лінивий вітер» (який продуває наскрізь, бо «лінується» обігнути людину)? Про кого була та історія, де напередодні трагедії в кімнаті лопнули всі струни на арфі? Щоб легко було орієнтуватися, окремо додаю теґи і окремо — мої власні квазі-тропи (привіт, «стрьомна греція», «загублений маєток» etc). На сторінці самої книжки прописую зміст, план, якісь спостереження — вуаля. Намагалася все це реалізувати в ґудрідз, але він годиться хіба що для того, щоб суспішос юкрейніанс займалися буллінгом іноземних авторів.

PS Трохи згодом щось особливе розіграю, бо є запит. Сподіваюсь, вас зацікавить.

​​Знаю, що збори на поточні потреби не так активно просуваються, тому знайшла щось гарне і колекційне для вас.

Чому? Бо @kayfarikigroup вдруге заїжджають на Донецький напрямок. Черговий виїзд/заїзд на позиції/просто розйобана дорога — це побиті тачки (навіть ті, по яких не прилітало), а ще треба оплатити пальне і житло. Днями на общаку був 0, добрі люди підкинули грошей, але я хвилююся, що зараз все знову миттю піде на колеса, тому тягну вам РОЗІГРАШ.

Що тут? Комплект для любителів горору:
• збірка ghost stories М.Р. Джеймса зі сліпкейсом від легендарного видавництва Folio Society, яке друкує шикарно ілюстровані книжки;
• лімітована (240 копій) і теж ілюстрована збірка вірд фікшену Вільяма Скотта Гоума Hollow Faces, Merciless Moons (1977), яку Томас Ліґотті називав найхимернішою книжкою, що йому траплялася;
• бонусом — панічні дари: вінтажний журнал Man, Myth and Magic і локет із богом Паном.

(Глянула на маркетплейсі: Джеймс такий коштує $150, Гоум продається один-єдиний за $250, тому комусь дістанеться маленький скарбик, а кайфарям, сподіваюся, все необхідне.)

Банка:
https://send.monobank.ua/jar/SkerFvoFC

Ви мені скрін в особисті (@good_old_Maryna), я вам квитки — 1 за 100 грн, 2 за 200 etc, і через тиждень, т-т-т, розіграємо.

Дякую, що ви є у моїх пацанів, а пацанам дякую, що вони є у нас.