На кого недавно підписалася і вам раджу:

@spookynerds — це канал Дівуара із Zwyntar про кіно-книги-музику очевидної з назви тематики;

@hrofnungar — давній знайомий Стас завів бложик і першим номером виклав що? свій переклад Томаса Ліґотті;

@chyshcho — приємна знахідка з соцмереж; Орест читає багато неочевидних штук типу Роденбаха і про все розповідає в форматі мікроблогів.

Вийшов бойз-едішн, тому дівчата, чекаю на ваші канали!

Цікава підбірка: режисери діляться улюбленими фільмами, яких немає на стрімінгах — принаймні, британських. Відчула спорідненість із Мартіном Макдоною, підрізала невідомий мені фільм чеської нової хвилі у Пітера Стрікленда, захотіла поділитися з Марком Дженкіном інвайтом на Сінемагеддон (бо він, бідося, тридцять років не може подивитися стрічку, яку можна дістати за тридцять хвилин).

Друзі, привіт. Знову прийшла просити для хороших людей, бо як власниця літературного каналу не можу пройти повз. Роман Буданов (no relation) — письменник, про якого ви ще не чули, бо свій перший роман він тільки-но дописав на фронті. (А до цього працював «у жанрі короткої темної прози», ну тобто наш-наш). Служить у 1отбр і збирає на два дрони, подробиці в дописі у дружини.

Люди вони творчі, але не надто публічні, тому треба невеличкий пуш, щоб вже закрити цей збір.

https://send.monobank.ua/jar/4NMgQoJpWV

​​Сильно потребувала якогось комфортного чтива, а найкомфортніші книжки в моєму уявленні — це ті, де автор просто невимушено теревенить про свої улюблені книжки. Років десять тому таким компаньйоном для мене став Кристофер Фаулер зі збіркою мікроесеїв Invisible Ink: How 100 Great Authors Disappeared. Завдяки їй я відкрила для себе купу нинішніх фаворитів, що тепер фантомно присутні у більшості моїх текстів і подкастів — The Elementals, A High Wind in Jamaica, Here Away From It All...

А сьогодні я залипла в схожій за концепцією книжці Р.Б. Рассела: Fifty Forgotten Books. По суті, він досліджує, як формувався його літературний смак — на прикладі незаслужено маловідомих книг. На цей раз, правда, майже всі перелічені автори мені знайомі — але це не тому, що я офігеть яка знавчиня. Просто Р.Б. Рассел — це та людина, завдяки якій формувався мій власний літературний смак; він — засновник чудового видавництва Tartarus Press, яке перевидає класиків «тихого» горору і дає шанс рукописам початківців (саме «Тартарус» повірили в The Loney, який теж уже можна вважати жанровою класикою).

«П’ятдесят забутих книжок» — це не тільки суб'єктивний канон того-що-треба-перевидати, але й мемуари Рассела як колекціонера і видавця. А ще це дуже мила маленька книжка про те, що називають серендипністю. Шейді букініст намагається звабити юного Рассела — безрезультатно для себе, але по ходу діла відкривши для нього книгу, яка зробить Рассела одним із найкращих британських видавців. Ображений «Тартарусом» письменник-окультист накладає на видавництво страшне прокляття (за допомогою листівки). А пізніше на пошту видавництва приходить сюрприз від іншого мага — друг сім’ї на ім’я Девід Тибет присилає Расселу повне зібрання творів такого собі Роберта Ейкмана. Рассел починає читати і одразу розуміє, що мусить це перевидати. Згодом це рішення сильно вплине на одну молоду, розгублену і трохи самотню дівчину зі сходу України :)

Да — трохи дивно, прокинувшись о четвертій ранку від вибухів, пізніше читати про затишний сімейний бізнес людини, чиї проблеми зводяться до того, що недруги вигнали його з літературного товариства імені Артура Мекена, а спадкоємці Сильвії Таунсенд Ворнер не дають заснувати товариство імені Сильвії Таунсенд Ворнер. (На зло ворогам, він засновує товариство імені графа Стенбока, яке складається з самого Рассела, його дружини, їхнього малолітнього сина і купки знайомих, включно з Джоном Белансом «і привидом Джона Адларда»!) Паралельний світ, правда? Але свою порцію комфорту — хоч і як це сказати, «вікарного»? інтерпасивного? — я отримала, тому дякую нашим британським партнерам!

Техбро зі своїм штучним інтелектом все псують.

Я рідко дописую щось художнє: іноді з жахом зазираю в купу чернеток, обираю одну і повністю все переробляю (як було з цим оповіданням), але частіше додаю якусь мікроскопічну деталь і з жестом *chef’s kiss* закидую текст на невизначений час. Хоча і тут трапляються складнощі!

У мене давно лежить нарис новели про дівчину, яка впала в нездорову обсесію через блог незнайомки — звичайний бложик із «глибокими» думками і картинками, закинутий авторкою 15 років тому. Я замислила цю історію як таку, що перекликалася б із чисельними оповіданнями про чоловіків, закоханих у прекрасних привидів (взявши за зразок класичну горор-новелу The Beckoning Fair One, де жінка з далекого минулого зваблює героя, навіть йому не являючись — вистачає лише атмосфери її присутності в будинку). Ідея була в тому, щоби відтворити цю фіксацію на присутності/відсутності незнайомки, обійшовшися без непереборних обставин, які роз'єднують вразливих едвардіанських чоловіків та їхніх безплотних георгіанських коханок; обійшовшись, власне, і без чоловіка — героїня переживає фіксацію на відбитку жінки, яка, можливо, жива і здорова (хоча й на покоління старша за неї), можливо, навіть живе десь поруч, — але якимось чином це навіть гірше.

Але я до чого. Гортаючи цю давню чернетку, я нарешті придумала, яким має бути нікнейм жінки-з-минулого. Трохи «готичний» — і такий, щоб можна було зробити якісь припущення про її особистість — Satalia! Ні, краще Satalia_86, щоб припустити можна було не тільки ім’я (Наталія С.?), але й вік. По ходу, фонетичний поштовх мені дав чудовий комікс Satania, який я недавно згадувала, але далі я згадала безумну історію, поряд із якою навіть макабричні французькі комікси червоніють. Її наводить один із так званих середньовічних ітинераріїв — «Подорожі Джона Мандевіля». Ітинерарії — це старовинні путівники; часто по місцях, що існували лише в голові у автора. Мандевіль закликав своїх читачів відвідати (чи не відвідувати — з цими середньовічними авторами хуй зрозумієш!) місцевість на Кіпрі, де колись стояло велике місто Саталія. «Воно було втрачене через нерозумність одного парубка», — розповідає автор.

Молодий житель Саталії був закоханий у дівчину, але вона померла і була похована у мармуровій гробниці. Хлопець не витримав і в останній раз провідав кохану під мармуровим зводом — і дев’ять місяців по тому невидимий голос наказав йому повернутися до гробниці і подивитися, що він наробив. Хлопець відсунув мармурову плиту — і йому назустріч вилетіла потворна голова з крилами, такий собі жахливий херувимчик — його дитина. Голова облетіла навколо міста, і Саталія одразу ж поринула під землю. Отже, розумієте, чому мені сподобався цей варіант, да? — не тільки «Наталія С.» (лол), але й відсилочка до хворобливих тенденцій літератури штибу The Beckoning Fair One (при всій повазі!)

Коротше: задоволена вигадкою, я вписую в чернетку бажаний нікнейм — але перед тим, як забути про текст ще на два-три роки, вирішую перевірити, чи гуглиться взагалі Satalia, чи це залишиться складним приколом для медієвістів.

Гуглиться! 800 тисяч результатів, йоу. Але…

«Satalia, — каже гугл, — builds and applies AI technology to solve efficiency problems for organisations such as Tesco and PwC».

Тобто чуваки назвали ШІ-стартап на честь середньовічної легенди про некрофіла?..

«The name Satalia is made up of two parts; ‘SAT’ which refers to Boolean Satisfiability; and ‘ALIA’ from the Latin phrase ‘et alia‘ (often abbreviated to ‘et al’) meaning ‘and others’. So SATALIA means ‘Boolean Satisfiability and others’ and describes our core product — the SolveEngine — that harnesses a wide range of optimisation algorithms from academia and industry (such as SAT, OPB, LP, SMT, MZN, AMPL, GAMS, GMPL, CSP, etc)».

Техбро зі своїм штучним інтелектом все псують.

Як завжди, я спочатку привертаю вашу увагу якоюсь гнітючою їбаниною, а потім кажу: гляньте, який прекрасний збір! Але серйозно, гляньте. Катря @folklore21 розігрує аж 13 авторських прикрас для підрозділів знайомих. Для тих, хто бере участь, умови тут, а всіх інших закликаю просто кинути довільну суму з афірмацією «міг, упаді!»

https://send.monobank.ua/jar/6u61xEJUKN

​​Якщо у вас підвищена тривожність, спробуйте ці прості правила:

1. Не отримуйте від свого партнера-штурмовика повідомлення «треба зібрати 300к на автівку для евакуації», особливо якщо всі навколо пишуть, що збори закриваються надважко.
2. ????????????
3. 😱😱😱😱

Чому знадобилася тачка, ще й така недешева, Льоша пояснює в інсті. Якщо коротко: його призначили ротним медиком, і він тепер організовуватиме евакуацію з нуля. Під час минулого виїзду на Запорізький напрямок доводилося витягувати людей пішки до точки евакуації, яка була в 8 км від позиції. Вісім. Кілометрів. Витягувати. Пораненого. Іноді — лежачого. А потім — так само назад.

Трохи деталей по збору:
- до пікапа треба докупити механічну лебідку (від 50к, наскільки я розумію), інфрачервону фару (близько 20к), евакуаційні ноші, ще обладнання, тому сума більша, ніж якби була просто тачка;
- з банки буде знято $1800 як тільки набереться, не лякайтеся — це на іншу машину для @kayfarikigroup, яку треба оплатити «ось уже зараз»;
- банку відкрив майбутній водій, тому там не Льолік, а Віталік. Наче все!

https://send.monobank.ua/jar/6ZSpwtknsk
Моно: 5375411208951504
PayPal: [email protected]

За поширення, відкриття допоміжних банок, будь-який саппорт буду нереально вдячна!

PS Зберігайте скріни поповнень, зараз зберу думки докупи і розіграю дуже цінну річ.

​​Розігрую дуже символічну* для мене річ. У 2013-му я купила цей лімітований бокс-сет творів сучасного класика weird fiction Майкла Циско — і скоро змушена була тягти його в рюкзаку з міста, окупованого росіянами. А десять років по тому, сподіваюся, ця річ допоможе мені зібрати на тачку для чоловіка і його побратимів.

Купити такий сет зараз майже неможливо: всього було 300 екземплярів, і майже всі опинилися у колекціонерів. Єдина пропозиція, яку я знайшла — за 2000 фунтів в Британії. Тому теоретично ви можете задонатити 100 гривень і отримати штуку, що коштує ~100к.

Що в ній цікавого: книжки пронумеровані і підписані упорядниками. Тому ви отримуєте автографи самого письменника, а також горор-легенди Джозефа Пулвера, сучасного міфотворця Джефрі Форда, валлійського фантазера Різа Г’юза, ілюстратора Гаррі О. Моріса і ще — Пола Тремблі, який на момент залишення свого підпису був ще нікому не відомим автором, а тепер став чуваком, якого екранізує Ш’ямалан.

Як завжди, один квиточок — 100 грн, два — 200, тощо.

Банка: https://send.monobank.ua/jar/6ZSpwtknsk

Скрін мені в особисті @good_old_Maryna ❤️‍🩹

Ну, а якщо не підніму достаньо грошей, то наступним лотом буде моя нирка)

*Насправді цей рік як ніколи продемонстрував мені, що речі - то ніщо. Тільки люди. І звірятки <3

Гляньте, як дівчина реставрує українське видання Мопасана. Титульне оповідання «Орля» («Горля») — можливо, перший в історії літератури cosmic horror!

Ну і взагалі сторінка в пані цікавезна (я випадково побачила сюжет, і ви не пропустіть).

Недавно подивилася Polytechnique Вільньова — фільм про реальний випадок масшутінгу в Канаді. Важкий, як усі такі фільми, але від одного моменту стає прямо фізично погано — і це момент, коли нічого жахливого не відбувається; точніше, коли камера на хвилину перестає показувати жахи. Хлопець, якого стрілок відпустив (разом із іншими чоловіками) з кабінету, де він тримав заручниць, блукає коридорами політеху і натрапляє на кімнату, в якій студенти влаштували вечірку — у них голосно грає музика, тому вони не чують пострілів і не знають, що поруч у цей момент гинуть люди. Герой кілька секунд розгублено стоїть у цій ехо-камері, дивлячись на веселощі своїх однолітків, і йде далі.

Відео з неіснуючої Мар'їнки, де росіянин хвалиться підняттям червоного прапору.
Відео дівчини з Херсона, яка просто мовчки плаче перед камерою після того, як росіяни знищили її дім.
А потім натрапляєш на колонку американки, яка пише, що користувачі Goodreads «живуть у цифровому пеклі», бо, бачте — будь-хто може споганити рейтинг книжці, дія якої відбувається в росії. Єдине, що ця людина написала про Україну — це жарт про ресторан «Веселка» в Нью-Йорку на початку повномасштабки; ще жарт про те, що її предки родом із Kyiv, коли він ще був Kiev.
Ці люди знають про постріли; вони просто впевнені, що їх це ніколи не торкнеться.

З хорошого: ви майже закрили збір на пікап, зараз Катря добирає суму, якої не вистачає, на допоміжну банку — і розігрує, як завжди, свої унікальні прикраси. В тому числі — брошку-чортополох, яка за приємним співпадінням є символом @kayfarikigroup, для яких ми, власне, збираємо. Подробиці у неї в дописі: https://www.tgoop.com/folklore21/863

А я крутану рулетку нащот бокс-сета 30 грудня; якщо забули надіслати мені скрін — надсилайте до цієї дати ❤️

​​Дякую ще раз величезне всім за допомогу нашим @kayfarikigroup: потрібну суму зібрали, після купівлі авта — відзвітують. Їхньому ком'юніті дуже пощастило з нашим :) Окремо дякую тим, хто вклався своїм соціальним капіталом і залучив іноземних товаришів, вони сильно допомогли. Катрі дякую за допоміжний розіграш!

А я вітаю переможця і вже йду в особисті.

Моя остання книжка року, Wylding Hall Елізабет Генд, — «тихий горор» про фолк-гурт, що в 1970-х записує альбом у глушині і будить щось, що в цій глушині дрімало. Не надто шедевральна штука, але символічна: на моменті, де один із героїв береться з пейпербеком Еліаде в руках пояснити решті, що таке сакральний і профанний час, я зрозуміла, що присвятила цій темі майже весь рік — не завжди озвучуючи це прямим текстом, як у подкасті про екстаз, але майже завжди маючи на увазі.

Тому, мабуть, одним із найбільш вразивших мене в 2023 текстів став есей Тіма Робінсона Where are the Nows of Yesteryear? з цієї збірки. Перебираючи дитячі спогади про свою бабусю, письменник особливо яскраво пригадує — ні, переживає — момент, коли вона дістала з шафи коробку з вінтажною настільною грою і запропонувала йому зіграти. А ще він пригадує дві картини, що висіли в її будинку — La Rixe Мейссоньє і L’Angélus Мілле, обидві — не стільки полотна, скільки застиглі моменти. Спираючись на новітніх фізиків і філософів із теоріями про те, що об'єктивного часу не існує, Робінсон переконує себе: дорогоцінні для нас моменти не існували, вони існують безвідносно того, скільки «часу» від них «пройшло».

Я сподіваюся, що у вас цього «року» теж були такі моменти — ті, які будуть завжди. Не ті, які хочеш і не можеш забути (ці у всіх були, бо йбн рсн). А ті, які обійматимуть вас і укриватимуть своєю позачасовістю. Всіх люблю!

PS А мені побажайте у 2024 встигати все, що я планую. Бо ось іще один часовий парадокс: тряслася над ним вічність, але під ялинку свій викоханий подкаст про сюрреалізм так і не принесла, коза драна!

Сьогодні дізналася, що у The Spectator є колумніст Sasha Lensky — да, британське видання платить росіянину з карикатурним псевдонімом а-ля «Настасья Кареніна» за аналітику про те, що раша стронг. А вчора побачила, що Harvard University Press обрали найкращі книжки року і включили туди чергове дослідження загадкової душі від русофіла, що бігає по міжнародним виданням з лозунгом cancel putin, not pushkin. А позавчора прочитала рецензію в колись улюбленому FullStop, з якої виходило, що один популярний на заході рос. письменник, буквально працюючий при держдумі — насправді таємний дисидент.

І от знаєте, я не хочу, щоб їх забороняли.
Я не хочу, щоб вони стали «токсичними».
Я б хотіла, щоб вони стали токсичними в буквальному сенсі — як книжки у Бена Маркуса в The Flame Alphabet, як ті вікторіанські томи в зелених палітурках з пігментом на основі миш’яку.
І нехай ентузіасти жеруть, перекладають, захоплюються, інтерпретують — нехай тягнуться до цієї культури, але нехай і отримають досвід, хоч трішки співставний з тими, до кого ця культура дотягнулася по-справжньому.

​​Обожнюю історії про різні lost media: недавно з захопленням слідкувала за тим, як ентузіасти нарили копію телегорору The Corpse Can’t Play, який вважався втраченим, а тепер спостерігаю за тим, як розвивається кейс із колись популярним романом Corridor of Mirrors, всі екземпляри якого кудись зникли.

Сама я роками мріяла подивитися The Maze (1997) — фільм, про який вже й не пам’ятаю, звідки дізналася. «Група людей не може покинути будівлю з безкінечними коридорами», ммм… Інтернет чомусь переконав мене, що знайти його неможливо — попри те, що один із акторів «Лабіринту», Джанкарло Еспозіто, згодом став суперзіркою. Хтось на Reddit припускав, що фільм взагалі не вийшов на хоум медіа. При цьому зі слів тих, хто свого часу його таки подивився, у мене склалося враження, наче це якийсь Девід Лінч на мінімалках, що заради маркетінгу маскувався під клон The Cube. Довгий час мені навіть не спадало на думку пошукати фільм на трекерах — а він там весь цей час був. Коли ж я таки це помітила і спробувала скачати VHS-rip, виявилося, що на роздачі вже нікого нема. Кілька років The Maze висів у мене в клієнті; одного разу спокусливо скачався на 80% і завис ще на рік.

І ось вчора він нарешті роздуплився. І що я вам можу сказати…
На «Куб» це зовсім не схоже; хіба що на кубик потужного снодійного.
На Лінча? Можливо, на те, як Лінча міг би інтерпретувати Томмі Вайзо.
Це дуже, дуже поганий шкільний спектакль, просто 0/10.

Але! Роками в моїй уяві жив hidden gem, знятий надзвичайно красивою жінкою і втрачений через ворожість кіноіндустрії до всього креативного. Роками.
А зараз я подивлюся когось із лавреатів цьогорічного «Золотого глобуса», і він проживе в моїй голові півтори-дві години.
Парадокс.

Ви знаєте, що реклами тут не буває — я тільки щиро і безкоштовно рекомендую те, що сама люблю. Дві мої знайомі недавно запустили власні бренди свічок у нашій любимій естетиці «магія/фольклор/гоблінкор/проше пані, це їстівне?..», і, сподіваюсь, вам це стане в пригоді, якщо ви не всім своїм loved ones купили подарунки (а мені буде приємно дати поштовх інді-виробництвам).

Відлуння — Настя робить свічки, мило та інші душевні аромаприколи. От наскільки я черства адептка мас-маркету, а ця cottage industry мене підкорила: просто зацініть, як «зелена ектоплазма в коробках з-під оселедця» (с) перетворюється на крафтові снеки... тобто закусь... в сенсі, сувеніри. Поки без інсти, зате є затишний канал @echocrafts.

Чарогрій — Ася зробила серію свічок за мотивами української демонології. Ілюстрації створила доволі відома тату-майстриня mmrvn, а аромати, здається, — сама богиня: «мох і папороть в росі», чуваки! Поки теж без інсти, але твітер якось собі збережіть, бо пані додаватиме персонажів у серію.

​​«Загадковий незнайомець потрапляє в закриту екосистему і зжирає її зсередини» — це не один тип сюжету, а два дуже різних. Перший різновид — це фільми про Психопата, з якими «Солтбьорн» переважно і порівнюють. В якості емблематичного відморозка на довірі в основному згадують Тома Ріплі, хоча, як на мене, стрічку Емералд Феннелл варто порівнювати скоріше з підзабутим фільмом Something for Everyone, з яким Saltburn перегукується навіть акторськими типажами. Другий різновид — звісно ж, кіно про Диявола (від умовної «Теореми» чи «Гармоній Веркмайстера» до яких-небудь «Нагальних речей» за Кінгом). Ключова різниця між двома тропами полягає не в тому, що Диявол виповз, припустимо, з пекла, а Психопат — із якоїсь провінційної діри, і не в тому, що Психопат хоче вибратись із грязі в князі, а Князь Світу — розбестити і деморалізувати своїх маріонеток та/або показати їм правду про самих себе чи суспільство. Різниця в тому, що демонічний незнайомець не забруднює ні рук, ні пісюна: йому не треба робити активних дій — жертви все роблять самі, піддавшися його магічній харизмі і власним низьким поривам.

На мою думку, Олівер у «Солтбьорн» — не аферист і не спокусник. Якщо Олівер когось і спокусив, то в першу чергу самого себе — фантазією про абсолютне проникнення. Олівер зі своїми фіалковими очима і вражаючою анатомією цілком міг би бути в центрі сюжету № 2, тим більше, він навіть буквально примірює роги. Але ще на початку фільму він робить фатальну помилку: по-перше, власноруч проколює велосипедну камеру хлопцю, на якого поклав око — не дочекавшись, поки обставини самі складуться вдало для знайомства, — по-друге, вигадує брехливу історію про мати-наркоманку і те, як він «вперше доторкнувся до її горлянки зсередини». Олівер собі наврочив: тепер його прокляття — до кінця (принаймні, фільму) марати руки etc. об усе, що кодується як табуйоване. Він пірнає на саме дно, щоб дістати камені з іменами своїх ворогів, він блукає лабіринтом, щоб пережити еротичне приниження, він пхає пальці в менструюючу спадкоємицю, язика у злив ванни і песюна в сиру землю не тому, що режисерка хотіла шокувати тіктокерів, а тому, що тільки так, на думку Оллі, він заслужить, навіть заробить своє абсолютне щастя — світ, у якому він, наче живе уособлення жарту про сосиску в коридорі, голяка біжить через нескінченну порожню галерею під Софі Елліс Бекстор. Не як людина, що здобула цей маєток — як людина, що заново народилася, і на цей раз — народился багатою і безтурботною. «Солтбьорн» можна вважати абсолютно невдалою сатирою чи пікарескою, але мені він здається дуже непоганим фільмом про ритуал.