Друзі з @Khatacomb проводять розіграш для поціновувачів неофолку, долучайтеся (навіть якщо не любите жанр; зрештою, ми ж усі тут поціновувачі того, щоб наші військові були забезпечені РЕБами).
Подробиці: https://www.tgoop.com/khatacomb/48
Банка: https://send.monobank.ua/jar/8PfFcUqLiN
Ну і як власниця книжкового каналу, вчергове зітхну і висловлю сподівання, що Ната колись повернеться до букблогінгу і подкастингу, бо таких тем і творів нам реально зараз не вистачає.
Подробиці: https://www.tgoop.com/khatacomb/48
Банка: https://send.monobank.ua/jar/8PfFcUqLiN
Ну і як власниця книжкового каналу, вчергове зітхну і висловлю сподівання, що Ната колись повернеться до букблогінгу і подкастингу, бо таких тем і творів нам реально зараз не вистачає.
Telegram
Khatacomb
НЕОФОЛК-ЛОТЕРЕЯ
Наші чудові друзі продовжують надсилати нам подарунки на розіграші, тому сьогодні оголошуємо неофолк-лотерею!
Що розігруємо?
Троє переможців отримають підписаний CD нового альбому «Brand New Dark Age» проєкту Sieben Метта Гавдена - відомого…
Наші чудові друзі продовжують надсилати нам подарунки на розіграші, тому сьогодні оголошуємо неофолк-лотерею!
Що розігруємо?
Троє переможців отримають підписаний CD нового альбому «Brand New Dark Age» проєкту Sieben Метта Гавдена - відомого…
Через складні життєві обставини я зараз у тій своїй ері, коли менше читати не стала, але прочитане сильно девальвує. Ну от взяти цей чудовий роман — раніше б я пищала від захвату. По-перше, Френсіс Олівер раніше вже підкорила мене недо-горором про дорослішання «Діти богоявлення». По-друге, All Souls: A Family Album — ще менш відомий твір, з усього двома читатами на Goodreads, а кожен такий кіт у мішку — це потенційний hidden gem. По-третє, це роман про жінку, що отримує у спадок занедбаний австрійський замок і намагається подружити його привидів із своїми внутрішніми демонами; ну як таке не любити?
Олівер якось по-особливому бачить людей: вона з відвертою гидливістю інвентаризує їхні поверхневі недоліки, щоб потім дати цим бідолахам якусь непропорційну ніжність (характерну скоріше для пари «мати-дитина», ніж «письменниця-персонаж»). Я досі нічого толком не знаю про цю авторку, але вона намертво у мене асоціюється зі сценою з Children of Epiphany, де героїня знаходить у закинутому будинку жінку, що вмирає від анорексії, і цілує її попри фізичний жах, який викликають ці кути тіла, цей запах блювоти і особливо — цей характерний волосяний покрив. Якщо ви колись бачили на OLX якогось особливо нещасного плюшевого ведмедика з плямами (в кращому випадку) плісняви і хотіли його негайно купити, то Френсіс Олівер це ваша письменниця, for better or worse.
Олівер якось по-особливому бачить людей: вона з відвертою гидливістю інвентаризує їхні поверхневі недоліки, щоб потім дати цим бідолахам якусь непропорційну ніжність (характерну скоріше для пари «мати-дитина», ніж «письменниця-персонаж»). Я досі нічого толком не знаю про цю авторку, але вона намертво у мене асоціюється зі сценою з Children of Epiphany, де героїня знаходить у закинутому будинку жінку, що вмирає від анорексії, і цілує її попри фізичний жах, який викликають ці кути тіла, цей запах блювоти і особливо — цей характерний волосяний покрив. Якщо ви колись бачили на OLX якогось особливо нещасного плюшевого ведмедика з плямами (в кращому випадку) плісняви і хотіли його негайно купити, то Френсіс Олівер це ваша письменниця, for better or worse.
Найкращою прочитаною цьогоріч книгою лишається — і, вочевидь, залишиться, — When We Cease to Understand the World Бенхаміна Лабатута (в оригіналі — Un verdor terrible), яка починається як нонфікшн про науковців-візионерів, щоби потім обернутися найделікатнішим сортом космік горору. А найцікавішою постаттю в ній для мене став математик Александр Ґротендік: спочатку — майже карикатура на архетип безумного професора, потім — Фауст, що обрав світлу сторону. Про містичні одкровення Ґротендіка я трохи розповідала в бонусному подкасті; нажаль, моєї шкільної французької не вистачить, щоби здолати його (доступний в інтернет-архіві) трактат про сни як ключ до бога, тому я шукала ще якісь тексти, які пролили б світло на цю людину. Чорт, здається, я ще ніколи так не вагалася перед тим, як вжити слово «людина» — рука тягнеться додати астериск.
Так я натрапила на роман Карлоса Фонсеки Colonel Lágrimas. Це така шанобливо-фрейдистська спроба пояснити, що спонукало Ґротендіка зруйнувати власну наукову кар’єру, і звідки взялося його тяжіння до містичних жіночих фігур: математик ледь не помер від голоду, наслідуючи носійку стигматів Марту Робен. З одного боку, рев’юер, що охарактеризував книжку як «інтелектуальну дроч», безумовно правий: я не уявляю, як (і навіщо) це читатиме людина, не знайома з біографією Ґротендіка. З іншого — перетерпіти це красне від натуги письменство (після ясного, свіжого і читацько-орієнтованого Лабатута) варто було заради однієї деталі. Як відомо, Ґротендік під час війни у В'єтнамі полетів у Ханой і читав математичні лекції ледь не під бомбами. Але Фонсека ось на що звертає увагу: «це була не удавана благодійність, адже йшлося не про якісь корисні рівняння… [а про] безкорисні рівняння в чистому вигляді, математику для експертів, математику для купки таких самих безкорисних людей, від чиєї не-корисності, однак, світ дістає химерну красу».
Просто хочу скористатися приводом і сказати, що, безкінечно поважаючи військових і волонтерів, я поважаю і тих, хто продовжує творити безкорисну — в обох словникових значеннях — красу.
Так я натрапила на роман Карлоса Фонсеки Colonel Lágrimas. Це така шанобливо-фрейдистська спроба пояснити, що спонукало Ґротендіка зруйнувати власну наукову кар’єру, і звідки взялося його тяжіння до містичних жіночих фігур: математик ледь не помер від голоду, наслідуючи носійку стигматів Марту Робен. З одного боку, рев’юер, що охарактеризував книжку як «інтелектуальну дроч», безумовно правий: я не уявляю, як (і навіщо) це читатиме людина, не знайома з біографією Ґротендіка. З іншого — перетерпіти це красне від натуги письменство (після ясного, свіжого і читацько-орієнтованого Лабатута) варто було заради однієї деталі. Як відомо, Ґротендік під час війни у В'єтнамі полетів у Ханой і читав математичні лекції ледь не під бомбами. Але Фонсека ось на що звертає увагу: «це була не удавана благодійність, адже йшлося не про якісь корисні рівняння… [а про] безкорисні рівняння в чистому вигляді, математику для експертів, математику для купки таких самих безкорисних людей, від чиєї не-корисності, однак, світ дістає химерну красу».
Просто хочу скористатися приводом і сказати, що, безкінечно поважаючи військових і волонтерів, я поважаю і тих, хто продовжує творити безкорисну — в обох словникових значеннях — красу.
Читаю зараз зібрані фольклористом Едді Леніганом в 90-х оповіді про зустрічі з феями. Історії переважно типові: хтось щось вкрав у фей чи зламав гілку їхнього дерева чи розкопав їхній «форт». Чи — не дай бог — убив когось із «доброго народу», хто не робив ніякої шкоди. Ті казки, що попадалися мені в дитинстві, акцентували увагу на тому, які фейрі мстиві: а той чоловік не знав! а вони його! а він просто повз проходив! В усних оповідках теж вистачає непропорційних, на перший погляд, наслідків: чоловік щось зруйнував у забороненому місці, через це обидві його доньки збожеволіли і померли (одна — заливаючись сміхом, інша — слізьми). Але оповідачі підкреслюють: кожен порушник знав, що це чужа земля, недоторкана. Знав — просто думав, що коли повернеться на свою, то там і далі діятимуть його закони і все обійдеться.
Мені сподобалася сьогоднішня промова. «Той, хто хоче сіяти на нашій землі зло, пожинатиме його плоди на своїй території. Це не пророцтво, не злорадство, не сліпа помста, це — закономірність. Справедливість». Знаю, що коли російські військові називають українців «ельфами», це отвєтка «оркам» (і, можливо, натяк на «неіснуючий народ»), але я собі думатиму так: це ті, хто був до вас, і про кого ви боятиметесь заїкнутися, вигадуючи евфемізми. Добрий народ — але справедливий.
Мені сподобалася сьогоднішня промова. «Той, хто хоче сіяти на нашій землі зло, пожинатиме його плоди на своїй території. Це не пророцтво, не злорадство, не сліпа помста, це — закономірність. Справедливість». Знаю, що коли російські військові називають українців «ельфами», це отвєтка «оркам» (і, можливо, натяк на «неіснуючий народ»), але я собі думатиму так: це ті, хто був до вас, і про кого ви боятиметесь заїкнутися, вигадуючи евфемізми. Добрий народ — але справедливий.
UPD Перший закрили, оновила лінк на інший збір.
Всіх обіймаю. Без коментарів:
https://send.monobank.ua/jar/xuhg6Cx7p
Всіх обіймаю. Без коментарів:
https://send.monobank.ua/jar/xuhg6Cx7p
У моїй голові спектр умовно-химерних жанрів виглядає приблизно так, за убуванням відчуття реальності: сліпстрім → магічний реалізм → вірд → сюрреалізм. Але ця невеличка книжка сплутала мені карти, бо попри механіку, що схиляється до сюрреалістичного полюсу, вона абсолютно земна і життєва по духу. The Book of X Сари Роуз Еттер — приклад сучасного фем-письма про тілесно-фантастичне: героїня книжки, Кессі, вдень вкалує з батьком у кар’єрі, видобуваючи з землі м’ясо, а вночі фантазує про однокласників, які оминають її через дивну генетичну особливість — живіт Кессі зав’язаний вузлом. Насичене внутрішнє життя дівчини супроводжується видіннями, де вона гуляє в полях ший і плаває в ріках стегон; але найдивнішою фантазією в цьому потоці плотської розкоші є видіння про те, як хлопець екчюалі просить її згоди на секс. Воїстину, що для Данте — пекло, те для дівчини-підлітка — буденність.
Черговий випадок, коли текст не сильно «мій», але я б миттю кинулася робити про нього подкаст, якби не працювала вже над іншою темою (тут був натяк, btw).
До речі, днями твітер на честь річниці виходу синглу Шакіри Whenever, Wherever вчергове збиткувався над рядками «Lucky that my breasts are small and humble / So you don’t confuse 'em with mountains», і я подумала, що це цілком могло б бути пасажем у книжці типу цієї і не викликати жодного глуму. Добре, що ти засліплений моєю буденністю, любий, і не помічаєш, яке я космічне диво, яка хтонічна істота.
We are eating chicken. We are sharpening our minds. We are expanding our skill sets. One day, someone will happen upon us and love us genuinely and truly for these motions.
Черговий випадок, коли текст не сильно «мій», але я б миттю кинулася робити про нього подкаст, якби не працювала вже над іншою темою (тут був натяк, btw).
До речі, днями твітер на честь річниці виходу синглу Шакіри Whenever, Wherever вчергове збиткувався над рядками «Lucky that my breasts are small and humble / So you don’t confuse 'em with mountains», і я подумала, що це цілком могло б бути пасажем у книжці типу цієї і не викликати жодного глуму. Добре, що ти засліплений моєю буденністю, любий, і не помічаєш, яке я космічне диво, яка хтонічна істота.
We are eating chicken. We are sharpening our minds. We are expanding our skill sets. One day, someone will happen upon us and love us genuinely and truly for these motions.
Нє, ну раз уже згадала вірд фікшн, то не можу не привернути вашу увагу до цього офігенного розіграшу, де (крім готичних прикрас) можна отримати підсвічник і свічку, які наче зійшли зі сторінок Weird Tales і Джеффа Вандермеєра відповідно.
Подробиці тут:
instagram.com/murmures_jewelry/p/C_Li0Ywt1xo/
Сам збір для підрозділу «Ягуар» на Покровськ тут:
send.monobank.ua/jar/2Ef76DPQ9S
Подробиці тут:
instagram.com/murmures_jewelry/p/C_Li0Ywt1xo/
Сам збір для підрозділу «Ягуар» на Покровськ тут:
send.monobank.ua/jar/2Ef76DPQ9S
Сподобалася книжка засновника The Quietus Люка Тернера Out of the Woods: тут і про дорослішання в релігійній сім’ї, і про прийняття власної бісексуальності, і про (токсичні) стосунки з навколишнім ландшафтом. Колись звернула увагу на ці мемуари тільки тому, що один ревьюер порівняв їх із фільмом Penda’s Fen: Люк дійсно схожий на Стівена, тільки замість Едварда Елґара в нього Suede і Coil. Нова книжка Тернера, до речі, присвячена сексуальності британських військових у часи Другої світової — це як мінімум цікаво (хоча я ще від цієї fever dream не відійшла). А, ну і з приємного: Тернер дуже за нас, без вотебаутізма — судячи з твіттера, в нього є друзі з країн Балтії, і інформаційну роботу вони явно провели на 5+.
А це просто фрагмент. Якщо ваша вечірка не схожа на цю…
А це просто фрагмент. Якщо ваша вечірка не схожа на цю…
Районна бібліотека
У моїй голові спектр умовно-химерних жанрів виглядає приблизно так, за убуванням відчуття реальності: сліпстрім → магічний реалізм → вірд → сюрреалізм. Але ця невеличка книжка сплутала мені карти, бо попри механіку, що схиляється до сюрреалістичного полюсу…
А цей роман, я так розумію, тепер всюди мене переслідуватиме...
Мішель Вельбек дав інтерв’ю, в якому заявив, що підтримує Трампа і припинення допомоги Україні, бо «буде краще, якщо природа зробить своє». «На початку війни я взагалі здивувався, бо думав, що Україна — це і є Росія», — каже він.
Я б мала обуритися, але натомість дуже сміюся, бо ніколи не могла відрізнити письменника Вельбека від письменника Беґбедера. Пропоную вирізати письменникові Вельбеку нирку (для початку) і подарувати Беґбедеру. Проти природи не попреш.
Я б мала обуритися, але натомість дуже сміюся, бо ніколи не могла відрізнити письменника Вельбека від письменника Беґбедера. Пропоную вирізати письменникові Вельбеку нирку (для початку) і подарувати Беґбедеру. Проти природи не попреш.
Недавно до мене звернулася редакторка журналу Verbum з пропозицією написати щось для випуску, присвяченого біографіям. Раніше я один із бонусних подкастів присвятила «горор-мемуарам» (When We Were Ghouls, Blue Light of the Screen, House of Psychotic Women), тому запропонувала продовжити тему — бо якраз зустріла нову книжку такого формату, Night Mother: A Personal and Cultural History of The Exorcist.
Її авторка Марлена Вільямс розповідає про матерів із фільму «Екзорцист» і про свою матір, яка комічно намагалася захистити дочку від цієї жахливої стрічки. А ще це історія про боротьбу матері з раком. Вийшло так, що поки я читала книжку, ця хвороба навідалася і в мою сім’ю — тому замість стандартного огляду «культурного продукту» вийшов несподіваний текст про те, як горор сприяє емпатії. Цікаво, що це вперше, здається, важлива для мене і «нішева» публікація виходить без купюр десь, крім мого власного бложика — і виходить у католицькому журналі.
https://www.verbum.com.ua/08/2024/autobiographies/horror-memoirs/
Можу і для вашого видання щось написати, звісно — а де мене шукати, ви знаєте.
Її авторка Марлена Вільямс розповідає про матерів із фільму «Екзорцист» і про свою матір, яка комічно намагалася захистити дочку від цієї жахливої стрічки. А ще це історія про боротьбу матері з раком. Вийшло так, що поки я читала книжку, ця хвороба навідалася і в мою сім’ю — тому замість стандартного огляду «культурного продукту» вийшов несподіваний текст про те, як горор сприяє емпатії. Цікаво, що це вперше, здається, важлива для мене і «нішева» публікація виходить без купюр десь, крім мого власного бложика — і виходить у католицькому журналі.
https://www.verbum.com.ua/08/2024/autobiographies/horror-memoirs/
Можу і для вашого видання щось написати, звісно — а де мене шукати, ви знаєте.
Verbum
Емпатія, екзорцизм, елементалі: про популярність «горор-мемуарів»
Скульптор Бенвенуто Челліні п’ятирічним хлопчиком начебто на власні очі побачив фантастичне створіння. В автобіографії він пише, що одного дня батько
Зацініть інтуїцію Валерії: подарувала мені книжку, яка мені 100% буде цікава, про постійного героя мого каналу, якої у мене немає – і про існування якої я навіть не знала! З книжок, присвячених Найджелу Нілу, у мене є We Are the Martians, але Beasts – то, як кажуть, a different beast!
Ця геніальна людина (Валерія, не Найджел Ніл), до речі, цікаво пише про кіно і театр в інстаграмі.
Ця геніальна людина (Валерія, не Найджел Ніл), до речі, цікаво пише про кіно і театр в інстаграмі.
Мені сподобалося знайомство з нонфікшном видавництва Tramp Press, і я полізла в їхній каталог художки.
Май дюдс, у мене не вистачить триґер ворнінґів («-изм», «-цид» etc.), щоб закликати вас не повторювати моїх помилок. Книжка з поетичною назвою Where I End жінки з невагомим ім’ям Софі Вайт — це потужна робота (з премією імені Ширлі Джексон '22), але я нікому-нікому її не пораджу. Спочатку це просто потік образів, які змусять вас зіщулитися всередині; потім він оформлюється в щось більш жанрове — фолк- і боді-горор, але настільки об’ємний і текстурований, що навіть моя афантазія здатна роздивитися ці діорами з усіх боків. Уявіть собі (не уявляйте) сцени селф-харму Енні з Hereditary в декораціях найдепресивнішого ірландського острова, побачені очима і прокоментовані ротом психопатичної дитини.
У нового перевидання була заявлена дуже вдала обкладинка, але по ходу вони зупинилися на нуднішій. А оригінальну телега красиво обрізає:
Май дюдс, у мене не вистачить триґер ворнінґів («-изм», «-цид» etc.), щоб закликати вас не повторювати моїх помилок. Книжка з поетичною назвою Where I End жінки з невагомим ім’ям Софі Вайт — це потужна робота (з премією імені Ширлі Джексон '22), але я нікому-нікому її не пораджу. Спочатку це просто потік образів, які змусять вас зіщулитися всередині; потім він оформлюється в щось більш жанрове — фолк- і боді-горор, але настільки об’ємний і текстурований, що навіть моя афантазія здатна роздивитися ці діорами з усіх боків. Уявіть собі (не уявляйте) сцени селф-харму Енні з Hereditary в декораціях найдепресивнішого ірландського острова, побачені очима і прокоментовані ротом психопатичної дитини.
У нового перевидання була заявлена дуже вдала обкладинка, але по ходу вони зупинилися на нуднішій. А оригінальну телега красиво обрізає:
UPD Забрали
Олексій @kinoklubb нагадав, що вийшов новий фільм братів Квей. На честь цього віддам книжку про них за донат на збір Катрі: https://www.tgoop.com/folklore21/1167
Пишіть мені @good_old_Maryna
Олексій @kinoklubb нагадав, що вийшов новий фільм братів Квей. На честь цього віддам книжку про них за донат на збір Катрі: https://www.tgoop.com/folklore21/1167
Пишіть мені @good_old_Maryna
Хотіла встигнути записати новий випуск до Міжнародного дня подкастингу — так, це сьогодні. Встигла, але тільки під ранній доступ — тому наразі він лише на патреоні і купикаві, в загальному доступі буде трохи згодом.
А ще давно обіцяла написати одну штуку для патронів, які теж хочуть робити якийсь наративний продукт чи просто цікавляться моєю, ееее, методологією — тому показую там свої чернетки (крінж) і алгоритми того, як я створюю випуски (задротство).
А ще давно обіцяла написати одну штуку для патронів, які теж хочуть робити якийсь наративний продукт чи просто цікавляться моєю, ееее, методологією — тому показую там свої чернетки (крінж) і алгоритми того, як я створюю випуски (задротство).
На честь спукі сізон хочу допомогти закрити банку одній спукі дівчині, тому традиційно пропоную вам книжки-за-донат!
Зібрала свої вінтажні приколи про фольклор, магію, відьом etc.
• Witchcraft in England (1977) Крістіни Гоуп з ілюстраціями Мервіна Піка;
• Її ж A Dictionary of British Folk Customs (1978) — з фоксінгом, але дуже стильна;
• The Little Good People (1940-і чи 1960-ті) — ілюстрована збірка про фей;
• The Weird Gathering (1979) — різні легенди ХІХ століття про шабаш;
• І ота п’ята — книжка русинською (!) мовою про відьом, з репринтами старих етнографічних статей, купила в Ужгороді, ніде в продажу більше не бачила.
Можна забрати все разом за 2500, писати мені @good_old_Maryna
UPD Забрали миттю.
Зібрала свої вінтажні приколи про фольклор, магію, відьом etc.
• Witchcraft in England (1977) Крістіни Гоуп з ілюстраціями Мервіна Піка;
• Її ж A Dictionary of British Folk Customs (1978) — з фоксінгом, але дуже стильна;
• The Little Good People (1940-і чи 1960-ті) — ілюстрована збірка про фей;
• The Weird Gathering (1979) — різні легенди ХІХ століття про шабаш;
• І ота п’ята — книжка русинською (!) мовою про відьом, з репринтами старих етнографічних статей, купила в Ужгороді, ніде в продажу більше не бачила.
Можна забрати все разом за 2500, писати мені @good_old_Maryna
UPD Забрали миттю.
Люблю видавництво Zone Books за небанальні культурологічні тексти, і дуже чекала на їхній переклад Les Iconophages Жеремі Кьорінга — книжки про поїдання зображень. Не розчарована. Беріть, якщо вам цікаво:
- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;
- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;
- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;
- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;
- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;
- чим Ісус схожий на пряник;
- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.
Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…
- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;
- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;
- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;
- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;
- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;
- чим Ісус схожий на пряник;
- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.
Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…