Це реально якийсь брейн демедж: британка видає новий альбом, написаний під враженнями від того, що «environment is rapidly becoming less habitable, all while powerful nations occupy and commit genocide».

І як вона піарить цей альбом? Дає інтерв’ю, повністю присвячене вєлікой російськой культурє.

Я теж не змогла пройти повз. Розчехлила улюблених теоретикинь кіно (і спогади про гоління ніг у старших класах) 🫠

https://divoche.media/2024/10/21/ne-tilky-substantsiia-krasa-i-starinnia-v-b-iuti-horori/

А ще так співпало, що останнім часом читала книжки теж про різні тілесні досвіди, тому бонусом розкажу про кожну.

​​Rouge (2023) Мони Авад. Фрейдистське суперництво дочки й матері переростає в дуель за право вважатися найгарнішою. На маминому боці — досвід, брендовий косметос і перепустка в (підозріле) люксове спа. На боці дочки — молодість… і демонічний Том Круз?

Давно відомо, що видавці віддають перевагу романам, а не короткій прозі — і в результаті ми маємо купу потенційно непоганих історій, штучно розтягнутих до безформності. Уявляю, яким класним це було пітчем: готична казка про Goop! арджентівські кольори! танцюючі медузи! Але як блідо виглядають ці «Рум’яна», тонко розмазані по майже 400 сторінках… До того ж, мене бентежить ця тенденція горору/фантастики 2020-х: використовувати фемінізм як баласт — чи як, прости господи, пуш-ап для надання тексту бажаного об’єму. В Rouge все не так погано, як у Madam Фібі Вінн, де вчителька закритої школи для дівчат читає їм лекції про ґьорл павер античних міфів (читачко, ти прослухаєш ці лекції в повному обсягу!) — але теж доволі неоковирно. Недавно натрапила на статтю, де критик підсумував, чому він не любить т.зв. elevated horror: «класичні горор-фільми несли приховані сенси, як контрабанду… а ці — підносять підтексти на рівень тексту». У мене така ж претензія до феміністської speculative fiction останніх років.

​​Bødy (2012) Аси Нонамі. Так буває, коли придбана книжка роками маринується в кіндлі: відкриваєш її зрештою і думаєш — точно, це ж якийсь дуже брутальний боді горор з сюжетами а-ля «Чорне дзеркало» від мужика з прикольним псевдонімом (non ami?) Ні, Марино. Аса Нонамі — це жінка, японка. Ці п’ять оповідань анітрохи не брутальні — навіть старомодні. А анотація прямо каже, що вони нагадують «Сутінкову зону» (звідки я взяла «Чорне дзеркало»?..) Всі п’ять історій присвячені людям, чиї стосунки з власним тілом неочікувано ускладнюються. В першій, наприклад, ідеться про сім’ю, де жінки стають наввипередки робити пластичні операції (починаючи з трендового «вертикального пупка»). Коли рісерчила текст про «Субстанцію», дізналася, що у феномену, коли жінкам не подобаються власні здорові, гарні тіла, і оточуючі підтримують їх у бажанні «виправити недоліки», є наукова назва: нормативна невдоволеність. Нездоровий перфекціонізм заохочується: жінка має себе критикувати, ето норма! Але чоловікам у книжці теж дістається: тут є дрищ, який прагне жизнь поімєть в очко, молодик у пошуках ліків від облисіння, і фроттер у пошуках цікавіших досвідів. Непогана збірка, але на теґи не ведіться: вона навіть не horror-adjacent.

​​The Nenoquich (2023) Генрі Біна. Ахуй + кайф. Побачила смішний жарт про найкращий і найгірший субжанр рок-пісень та подумала, що найкращий і найгірший субжанр романів — це один і той самий: «психопат, який сам визнає, що він психопат, зустрічає жінку і вирішує звабити її та зруйнувати її життя». Я ще морально не відійшла від Сіменона (розповідала в бонусному випуску), аж ось натрапляю на цього… неноквіча. Головний герой вирішує зруйнувати життя випадкової жінки, яку ще навіть не зустрів: він лише почув про якусь знайому знайомих, яка нібито живе в ідеальному шлюбі — і став потирати руки. Далі починаються стандартні махінації, але продираючись через нарочито жахливе порно («she came like a fast freight amid a thunder of vaginal puffs and belches»), я і не підозрювала, як погано — чудово — жахливо все обернеться.

Я вище написала, що роман вийшов у 2023 році, але це неправда — в 2023-му він вийшов у правильному вигляді. Коли Генрі Бін написав його в 80-х, видавці погодилися надрукувати книжку тільки під всратою назвою False Match. Ви б купили книжку з назвою False Match? Отож бо: роман ніхто не помітив, і Бін закинув письменництво, згодом ставши сценаристом і режисером (це він зняв The Believer з Гослінгом). Тішуся, що в дядьки склалася кар’єра, але шкода, що ми втратили його як письменника.

Вчергове хочеться висловити величезну повагу видавництву McNally Editions, що перевидає книжки, які читачі свого часу не помітили або не зрозуміли. Дуже вдячна їм за ніжних і жорстоких The Girls Бовена і за тендітно-моторошну They Кей Дік. А тепер і за «Неноквіча» (ні, я не скажу, що це означає, хоча сюжет це жодним чином не заспойлить; просто я мразь).

А ще я роздала/розіграла майже всі цікаві книжки, тому сьогодні пропоную унікальну можливість закинути лерчанському на РЕБи ПРОСТО ТАК: https://send.monobank.ua/jar/2iapQjKQQW

​​Виграла новеньку книжку Velorum publishing в конкурсі, де треба було вгадати мем (я у мами інтелектуалка). Нереально естетичне видання, чудові ілюстрації: якщо я колись щось напишу, то право першої відмови буде у Velorum.

Купити цю п’єсу Тані Калитенко можна тут: https://velorum-publishing.com.ua/product/tanya-kalytenko-agoniya/

​​Вже давно крутилася в голові думка, що, які б приємні відкриття не чекали попереду, таких сильних вражень, як колись від знайомства з Артуром Мекеном, Томасом Овеном і ко, вже не буде. А тут хоба — і якийсь невідомий автор ламає цей песимістичний сценарій.

Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.

На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.

Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.

Священник і мандрівник Жан де Лері у 16 столітті зафіксував для нащадків, як звучить демонічна пісня бразильських дикунів.

​​Увага всім гобітоцентричним підписникам! Нашій Тамарі треба допомога зі збором:
https://send.monobank.ua/jar/2D3TNdPuhh

Вона там розігрує дві ілюстровані книжки Толкіна, дуже класні. Умови в дописі: https://www.instagram.com/p/DCXMbpeRd_t/

А я від себе надішлю переможцю ще такий прикол 1977 року про ельфів і решту малоросликів з дуже цікавими ілюстраціями (див. наступний пост).

Випуск про живі камені був найцікавішим з усіх, над якими я працювала, але ж який діамант (фігурально кажучи) я пропустила!

Читаю Tell My Horse Зори Ніл Герстон про гаїтянські легенди і звичаї. Гаїтяни вважають, що камінь, який «пітніє», якщо на нього дмухнути, має душу. Один із місцевих жителів володів каменем, який навіть мочився: через це власник тримав його не в хаті, а надворі на ланцюгу (!). Коли США окупували Гаїті, один із американських морських піхотинців забрав камінець собі і, мабуть, хотів використовувати як декор чи прес-пап’є. Гаїтяни попереджали, що цей могутній камінь засцить йому всі документи. Той не вірив, але щодня стіл навколо камня дійсно ставав мокрим. Вирушаючи назад до США, чоловік все одно забрав сувенір із собою; гадаю, цей камінь і досі сцить на папери в когось із наших шановних партнерів — це взагалі багато чого б пояснило.

UPD Забрали

Знаю, що ця рубрика вже підзадовбала, а геловін давно позаду, але хочу знову допомогти подружці, тому: три out of print книжки про відьом за донат.

The King is a Witch (1965) — історичний роман про Едварда ІІІ і old religion;

Witch Bane (1967) — окультний горор теж на історичному тлі;

Історія з відьмами (2008) — знаю, що багато хто її шукає, бачила на олх за дурні гроші, тому це ваш шанс.

2000 грн і будуть ваші, писати мені @good_old_Maryna.

​​Купилася на чудову обкладинку навіть попри те, що вона кричить: «DANGER! АВТОФІКШН!» Останнім часом (не?) щастить мені на ці концептуальні антижанрові книжки. Ніяк не могла дочитати The Unwritten Book, яка є коментарем до недописаного роману покійного батька письменниці Саманти Гант і в цілому коментарем до ідеї недописаних/безкінечних історій. Вирішила перепочити з чимось коротеньким — а тут ті самі кренделя.

Craft: Stories I Wrote for the Devil — це збірка-не-збірка невеличких оповідань, між якими затиснуті коментарі Ананди Ліми до власної творчості і власного досвіду буття імігранткою в США. Іноді оповідання стають коментарями до коментарів. Одне, наприклад, складається з вигаданих відгуків на (неіснуюче) оповідання Ліми, написане як один великий реверанс перед «Майстром і Маргаритою». Бачите, що вона зробила? Що б я зараз не написала про цю книжку, включно з насмішками над вибором «великого» твору для наслідування, письменниця мене випередила. Якщо я скажу, що формат авторефлексій, відтанцьовуючих від фантазії «до речі, диявол — мій таємний бойфренд», вигадала 18-річна Мері Маклейн сто з гаком років тому і їй це було дозволено, зважаючи на вік — Ліма мене перевершить, знайшовши в своєму письмі набагато гірший гріх.

Для мене це чесна книжка навіть не про те, що письменник — це часто найлютіший власний критик, а про те, що він/вона часто поняття зеленого не має, що робить, і є навіть розгубленішим/ою, ніж критики (це орейро, що в анотації авторку порівнюють одночасно з Ліспектор і Тедом Чаном). Тому мені найбільше сподобалося останнє оповідання: три версії однієї чернетки, навіть не однієї історії, бо чернетка щоразу прямує в новому напрямку — виходить такий собі рашомон-ефект, де автор сам не знає, якому з голосів внутрішнього ненадійного оповідача довіритися.

Мій вердикт:
2/10, претензійна самозакохана хуїта,
або ж
8/10, чудова самонищівна рефлексія.

Дякую всім причетним! До кінця року ще має вийти один епізод. Про Джейн Ейр і зомбі 😅

​​Ще не роздуплилася, щоб написати красиво, тому просто: привітайте, будь ласка, Катрю з 30-літтям донатом на РЕБ:

https://send.monobank.ua/jar/AdLdQNb2fv

Іменинниця традиційно не приймає, а дарує подарунки. Умови тут.

​​Моє знайомство з Ширлі Джексон проходило дуже передбачувано: в юності натрапила на «Лотерею» в якійсь антології, потім бездумно проковтнула «Привидів…», дійшла до «Ми завжди жили в замку» під час нетривалої готичної фази, потім перечитала «Привидів…» з дорослою оптикою (і прифігіла). Джексон мені завжди подобалася, але я ніколи до кінця не розуміла, чому саме вона вважається гранд-дамою горору і чому саме на її честь вручають відповідну нагороду.

А зараз не можу змусити себе дочитати останню третину Hangsaman, бо це суцільна панічна атака в формі тексту — і розумію. Це взагалі не горор, а тривожна історія про дорослішання, неможливість комунікації, жіночі колективи, гейзинг, моббінг і взагалі потрапляння з домашньої теплиці в зовнішній світ (спойлер: теплиця токсичніша). Місцями потік свідомості навіть відгонить Кларисою нашою Ліспектор.

І паралельне чтиво трапилося дуже влучно: The Sleeping Beauties неврологині Сюзанни О’Салліван про масові психогенні хвороби, в тому числі серед дівчат підліткового віку. Йшло XXI століття, а хворих дівчат досі звинувачували в тому, що вони відьми: колумбійським школяркам, у яких почалася масова «падуча», закидають, що вони догралися з дошкою Віджа. Як варіант, звинуватити можна якісь зовнішні сили — скажімо, «неякісні імпортні вакцини від ВПЛ». Ніхто не скаже: це ми, дорослі, з вами таке зробили. Ніхто не зніме прокляття.