​​​​«Чутки про вкрадені геніталії заслуговують на серйозне ставлення»

Люблю видавництво HAU: крім класики антропологічних праць, вони друкують сучасні дослідження wtf-тем (див., наприклад, Mafiacraft) — і більшість книжок можна завантажити безкоштовно, включно з цією, яка присвячена… епідемії зникаючих пенісів.

Починаючи з 1970-х, у великих африканських містах стали ширитися дивні чутки: мовляв, якщо ви йдете кудись по своїх справах, до вас може наблизитися незнайомець з якимось невинним запитанням. Але коли він торкнеться вас, ваш пеніс (або вагіна) магічним чином зникне. Тут і там почала розігруватися однакова сцена: якийсь чоловік на вулиці кричить, що прохожий вкрав у нього член — збирається натовп — замість зазирнути в штани горлопану, люди починають бити «чаклуна» — той «повертає» пеніс власнику. Але, як зазначає автор книги у вступі, чутки дійсно заслуговують на серйозне ставлення — деяких нещасних, підозрюваних у крадіжці геніталій, натовп забивав до смерті або спалював живцем.

Подекуди поліція змушена робити офіційні заяви: комісар поліції Дакару випускає прес-реліз зі словами «всі оглянуті мною пеніси були на своєму законному місці і здавалися цілком нормальними». Але як для пранку, вигаданого, щоб безкарно показати член комісару поліції, тут зависокі ставки. Жюльєн Боном намагається розібратися: чому це відбувається саме в тропічній Африці? чому в урбаністичному сеттінгу? чому зараз? і чому, зрештою, з пісюнами?

Окремі 🤌 моменти:

• Іноді той, хто розпочав паніку, відчуває, що член повернувся на місце, і не доводить натовп до гріха — але буває, що вдома виявляється страшне: член чужий або дефектний! Одна дівчина звинуватила торговку в тому, що та вкрала в неї піхву; торговку змусили повернути вкрадене, але дівчина жаліється, що тепер її піхва «вся стара»;

• Єдиної версії про те, навіщо викрадачу чужий член, немає. В одному з випадків, у Камеруні, свідки висунули теорію, що вкрадений член приносить багатство — кожного разу, коли чаклун мочиться, зі вкраденого члена сиплються гроші;

• Можливо, вкрадені геніталії приносять не лише гроші, але й політичний вплив. У Габоні під час виборів ширяться чутки то про те, як кандидату доставили повний морозильник членів, чи про те, що багажник автівки з держномерами виявився набитий кліторами;

• Автор пише, що паніку навколо пісєкрадів в Африці можна в певному сенсі порівняти з — не смійтеся — рухом free hugs у Європі. Для африканців, на відміну від нас, вербальний і фізичний контакт із незнайомцями є нормою (в одній з локальних мов слово «європеєць» буквально означає «той, хто поводиться антисоціально», тобто не вітається і їсть на самоті), а ця епідемія кидає виклик вкоріненим звичаям і змушує поводитися «по-білому», уникати контакту. Натомість пропозиція обійм посеред європейської вулиці підриває локальну норму «не заговорювати до незнайомців, не торкатися, не вітатися без потреби».

Глава, присвячена висвітленню теми в медіа, теж дуже цікава. Можна сміятися з наївності героїв, але коли йдеться про споживання інформації (наприклад, практику titrologie — збиратися вранці біля кіоску зі звіжою пресою, читати тільки заголовки і обговорювати їх), вони не сильно відрізняються від якихось твіттерських MAGA.

Ну і де б іще можна було зустріти фразу «фактчекінг генітальних крадіжок».

​​Невеличкий апдейт:

📔 у Світлани збір загальмував, тому буду вдячна за активність, яка його порухає в інстаграмі — коментарі, додавання в обране теж працює (а ще не знаю, чому ви мій канал про книжки читаєте, а її — @balticnoir — ні…);

📘 Дар’я зробила часткове зняття, все ще потребує допоміжних баночок, на які ви можете зголоситися за посиланням, але коментарі і поширення теж потрібні;

📓 збір Тамари на фінішній прямій, і якщо ви прочитали в попередньому пості про «антикварний молитовник» і подумали «ну, якась унила книжка в чорній палітурці» — о ні, погляньте на нього і зажадайте:

​​Письменниця Ріккі Дюкорне любить все, що я лише стримано поважаю — вундеркамери, метафікшн, «Гуллівера» і «Алісу», Девіда Лінча, dada, все яскраве, маньєричне і сюрреалістичне. Але попри це неспівпадіння смаків, вона так пристрасно декларує своє кохання, що я винесла з цієї збірки есеїв цілу купу нових імен, з якими хочеться запізнатися: Mary Caponegro, Can Xue, Jurgis Baltrušaitis — вони самі звучать як невелічкі скарби, які хочеться сховати в ямці за склом (думаю, Дюкорне сподобалася б ця сюрреалістська гра з мого дитинства).

Власні книжки вона називає prodigy literature, тому що її герої — теж переважно аномалії, і не дивно, що в житті людини, яка так сильно тяжіє до всього «монструозного і дивовижного», періодично стається щось виняткове. Мені окремо сподобалися дві історії:

- Гуляючи Парижем, Дюкорне натрапляє в якомусь провулку на магазинчик, де продаються унікальні анаморфози і спеціальні дзеркала для їх споглядання. В неї немає грошей, щоб купити такий артефакт, і вона з жалем іде далі, пообіцявши собі повернутися наступного року. І повертається — але не може знайти ані той магазинчик, ані той провулок, і ніхто з мешканців кварталу не чув слова «анаморфоз». «Проте, — додає вона, — пізніше того дня я знайшла собі книжку про Мандрагори».

- В 1991 році їй сниться сон про те, що вона — маленький італійський хлопчик, якого батько привів подивитися на будування дивовижного палацу. На стелі намальовані «зелені леви, багряні сирени, морські пейзажі, райський сад, цілий бестіарій». Три роки по тому, подорожуючи Італією, вона відвідує Палаццо Те і бачить все це знову — наяву. «А потім, — додає вона, — я побачила портрет Федеріко Ґонзаґи, чим втіленим замислом був цей палац. Він виглядав точнісінько як мій батько».

До речі про метафікшн: не сподобався один недавній роман, написаний професійною перекладачкою про досвід перекладу, — але я зрозуміла, що не хочу писати про нього нічого поганого. Авторка явно приємна людина (і дуже проукраїнська) — але мене зупиняє навіть не це, а те, що я, по ходу, сама по собі не гейтерка, я люблю любити і відтворювати цей мем.

Проте один момент хочеться на майбутнє зафіксувати. Гаррісон у своїх не-мемуарах радить письменникам-початківцям: You aren’t a reader any more. You’re a writer, so don’t try to get reader kicks from the act of writing. From now on the satisfactions will be elsewhere. Не намагайтеся, коли пишете книгу, кайфувати як читач. Я думаю, це стосується взагалі багатьох: в тому числі й перекладачів, які пробують себе в створенні художніх текстів і продовжуть шукати від цієї діяльності перекладацького кайфу, і блогерів-turned-письменників. І всяких сраних подкастерок, ехехе.

Але, дотримуючись етики «навіщо лаяти щось, що тебе вкурвило, коли можна порадити те, що тобі цікаво»: якось провтикала, що крута перекладачка (і письменниця!) Ната Гриценко почала вести свій канал @holistictranslator, і це прям дуже пізнавально про залаштунки.

Одного дня письменник Метью Ґреґорі Льюїс, автор порно з монашками готичного роману The Monk, дізнався, що його мати, яка раніше покинула його батька, почала займатися цим.

Льюїс закликав матір:
- негайно перестати;
- не наражати сім’ю на насмішки преси;
- пожаліти бідного батька, який уже натерпівся;
- не ганьбити дочку перед порядною родиною її чоловіка.

Льюїс додав, що його знайомі жінки переконані: краще б вони заробляли на хліб важкою фізичною працею, ніж цим. Він пригрозив: якщо упрешся рогом, я змушений буду покинути країну.

Яке ж ганебне заняття спровокувало стільки драми? Мати Льюїса почала писати роман.

Коли готувала цей бонус, прочитала цікаву книжку про Аніму в романах Генрі Райдера Гаґґарда. Там авторка, крім усього іншого, травить різні байки, що ілюструють гостру інтуїцію цього письменника.

Наприклад, в одному романі Гаґґарда про Єгипет фігурують бродячі музиканти, чия поява кожного разу віщує біду. Письменник вигадав цих музикантів — але пізніше дізнався, що місцеві дійсно вірять у те, що п’ятеро демонів у образі музик із флейтами і тамбуринами приносять нещастя тому, хто почує в пустелі їхню гру. Причому єгиптолог Ґастон Масперо, який розповів про це співпадіння Гаґґарду, зазначав, що забобонні місцеві дуже неохоче поділилися з ним цією інформацією.

І тут мені згадався подібний образ в якомусь фільмі. Де ж я це бачила? Східного флейтиста, який приносить майже апокаліптичне нещастя мандрівнику, який його випадково зустрів?.. Місяць сушила собі голову; зрештою зупинилася на тому, що це у мене в пам’яті так перекрутився фільм Born of Fire.

Але сьогодні сталося бінго: це сербський фільм Variola Vera — майже горор, заснований на реальних подіях (епідемії віспи в Югославії 70-х). На початку стрічки герой, що подорожує арабською країною, купляє флейту у вуличного музиканта, не дуже того музиканта роздивившись — ну і, власне…

А як згадала: та ось завдяки черговому антивакс-дискурсу в США, охохо ехехе.

Читаю книжку Теодора Райка (одного з учнів Фрейда), і він розповідає таку історію.

Його пацієнтка ще в юності почала вигадувати фабулу роману. Поступово в її голові це перетворилося з плану на повноцінний сюжет. А потім — протягом двадцяти років — і на повноцінний текст. Але тільки в її голові.

Через якийсь дивний забобон вона не могла записати жодного слова твору — тільки проговорювала все подумки. Вона була здатна повністю продекламувати цей роман («ритмічну прозу, стиль якої був наче філігранно оброблене срібло»), і одного разу навіть зробила це на якомусь благодійному заході. Проте, хоча вона легко писала есеї й оповідання, у випадку цього роману жінка не могла записати жодного речення. Якось вона навіть змусила подругу зачинити її на два тижні в кабінеті, щоб нарешті почати рукопис, але з цього теж нічого не вийшло. Райк пише, що він як психоаналітик нічим не міг зарадити жінці. Він припускає, що цей ступор був результатом якогось магічного мислення — можливо, віри в те, що доля «покарає» жінку за пиху.

Роман вона зрештою записала (мабуть, із думкою «гірше вже не буде») після того, як до влади прийшов Гітлер, всі її статки пропали, а шлюб розвалився.

Оминаючи жарти про Джорджа Мартіна і питання, чому не можна було найняти стенографіста — цікаво, яким вийшов той роман: якщо вірити Райку, вона його навіть видала. Ймовірно, це був не шедевр (про шедевр світової літератури такий анекдот, мабуть, переповідали б на кожному кроці), але я все одно б пошукала чисто як диковинку. Відомо, що це історичний роман, авторка, вірогідно, австрійка, хоча з тексту не ясно, де вона зрештою надрукувала свій опус — можливо, що й у США. Треба буде якось залучити реддіт, хороша ж загадка.

​​А ось коллаба жінок, які точно не сидять склавши руки (і якими я безкінечно захоплююся):
https://www.instagram.com/p/DH6G4ynsmA0/

За донат можна виграти розкішні книжки, а за відкриття допоміжної банки (збір великий, вам будуть дуже вдячні!) — раритетні листівки. Прошу долучатися!

https://send.monobank.ua/jar/927KHAJfJM

​​Verso Books знедавна почали перекладати Ідзумі Судзукі — письменницю японської «нової хвилі», акторку еротичних фільмів і просто яскраву жінку. Я не сильно люблю соціальну фантастику, і оповідання в збірці Terminal Boredom, мабуть, не найкращі представники жанру, але мене вони вразили — вразили рівнем нігілізму. Якщо коротко, вони про те, що все є соціальним конструктом — сім’я, ідентичність, бажання — все, крім оцієї винесеної в заголовок апатії, тоски, ennui, аномії.

«Невиліковна нудьга» досягає кульмінації в останньому, однойменному оповіданні — про світ, де люди настільки прив’язані до екранів, що тільки старше покоління ще спроможне на якусь активність, а підлітки не цікавляться навіть сексом — і стрімко втрачають вагу, бо їсти їм теж нудно. Юний герой не може перебувати надворі: «мене лякають простори, не обмежені рамкою… я заспокоююсь, коли дивлюся на зображення в рамці». (Щоб ви розуміли, коли це було написано: письменниця скоїла самогубство в 1986-му, в віці 36 років.) Єдине, що починає викликати в героя бодай якусь цікавість — це снафф: він зізнається, що йому подобається дивитися на жорстокі сцени, але коли він бачить щось страшне в реальності, він подумки поміщає це «в рамку» — тобто як щось побачене на екрані — і це дивним чином робить видовище реальнішим і свіжішим. Згодом у нього з’являється план, як отримати ще більше вітальних емоцій — завдяки дівчині.

Як і всі, я недавно дивилася Adolescence. Зйомка одним дублем (або її імітація) мене часто дратує — бо часто це безцільний трюк — але тут вона здалася дуже доречною. По-перше, вона мені нагадала одну офігенну метафору, яку вигадала дослідниця маносфери Лора Бейтс: вона порівнює зараження суспільства токсичними ідеями з дракункульозом — захворюванням, коли в організм потрапляє тропічний гельмінт, що виростає в носії до метра довжиною. Висмикнути його з-під шкіри одним ривком неможливо — такого черв’яка дістають дуже повільно, витягуючи по кілька міліметрів в день, щоб він не розірвався і не спричинив гангрену. Бейтс пише, що так само — повільно, але скрупульозно — треба працювати з суспільством на всіх рівнях. «Безкінечний дубль», коли немає склеєк, нагадує, що в будь-якій побутовій взаємодії, в будь-якому пересічному діалозі, навіть у відсутності певного персонажа в кадрі (чому той епізодичний учитель уникає розмови з поліцією?..) може простежуватися маршрут цього паразита, який тягнеться і тягнеться і тягнеться. Але, звісно ж, у цього візуального трюка є і простіша функція — не вдаючись формально до «це-трапилося-поруч-із-вами»-мок’юментарі, він дає співставний із ним рівень емоційного занурення.

Мене не засмутило, на відміну від деяких глядачів, що серіал знову робить центром уваги вбивцю, а не жертву: коли хочеш показати, куди дотягується спрут, треба стежити за його щупальцями. Але засмутило, що для того, щоб викликати такий резонанс, подібну історію — реальні прототипи якої стрімко зникають зі шпальт — треба показувати в художній «рамці».

​​Підписниця знайшла цю загадкову книжку! Це роман Der Kaiser, die Waisen und der Tod (The Emperor, the Sages and Death) Р. Барді (псевдонім письменниці Рахіль Бердах). Виявляється, надрукувавши роман, жінка надіслала одну з копій Фрейду, і роман так його вразив, що Фрейд навіть зустрівся з авторкою особисто.

Я чомусь уявляла собі щось романтично-пригодницьке, але, якщо вірити статті, це радше модерністський проєкт: «серія філософських діалогів між імператором Фрідріхом II Гогенштауфеном, лікарем Ібн Сіною і раввіном Якобом бен Ароном».

Ну і в найкращих традиціях цього каналу… В 90% випадків, коли мені хтось пише зі словами «я давно вас читаю», я захожу на сторінку людини і бачу там або якісь дивовижні малюнки, або нереально талановитий крафт, або посилання на крутезний сингл, і перезнайомилася так з купою митців. І ось знову: пані, яка вирішила загадку з книжкою, має чарівний голос і пише пісні, натхненні середньовічною літературою. Не знаю, як така клуша як я зібрала навколо себе стільки обдарованих людей, але я за це завжи буду вдячна цьому каналу.

​​У British Library дуже хороша серія Tales of the Weird: гастрономічний горор! акустичний горор! ботанічний горор! (До речі, про одну з письменниць, яку там перевидавали, наразі допилюю подкаст.)

Але оцей анонс просто в саме серденько:

​​Я вже звикла до сучасних книжок, які ніби запізнилися на сотню років, а тут сюрприз: збірка казкових історій, написаних у 1860-х, які справляють враження сучасних. «Фантастичні оповідки» Іджиніо Уґо Таркетті не те щоб сильно захопливі, але якісь на диво свіжі.

Наприклад, оповідання «Літера U» про чоловіка, який став одержимий цією «зловісною» літерою і всюди бачить її каверзи, цілком могло б зустрітися в якогось сучасного автора «лінгвістичного» горору типу Евенсона. (А @hrofnungar припускає, що такий сюжет міг бути пов’язаний з напругою між носіями різних італійських діалектів під час Рісорджименто.)

Або «Дух у малині»: добросердий барон з’їдає ягоди з куща, не знаючи, що під ним закопана вбита дівчина. Дух дівчини вселяється в чоловіка і влаштовує тендітно-квірний перформанс, як у розпачливому польському «Демоні».

Або цей бенґер, який сам по собі міг бути окремим оповіданням: «в дитинстві я часто зустрічав старика, якого точно знав, коли він бул хлопчиком, і який точно знав мене, коли я був вельми старим, — ми не спілкувалися, але позирали один на одного як люди, що раніше бачилися».

Людей, що випередили час, він часто наздоганяє: Таркетті помер у 29-річному віці.

У кого в прізвищі є зловісна літера «у», з вас штраф 50 грн. У кого немає, все одно кидайте, щоб баночка @balticnoir для підрозділу її друга-письменника скоріше закрилася.

https://send.monobank.ua/jar/3p25xDQmVJ

В ранньому доступі з’явилося щось новеньке! Зазвичай я від’ємно пишаюся своїми дизайнерськими потугами, але тут ніби симпатичні кольори вийшли.

​​Часто бачу, як наші люди, чий досвід заперечують і висміюють твіттерські іноземці, у відповідь бажають їм пережити те ж саме. Цей роман Патриші Локвуд — історія про те, як щось подібне здійснилося. Героїня 24/7 шитпостить на заборонені теми, поки в її родині не стається подія, яку неможливо пост-іронічно обіграти і якою неможливо поділитися в сирому вигляді — принаймні з тими, для кого жінка звикла генерувати жарти про сексі Сталіна. Це частково автобіографічна історія про те, як з terminally online людиною стається щось дуже, дуже реальне.

Як і всі романи, що покликані передати дух часу, цей занадто сильно старається (і старання окупилися — в 2021, коли він вийшов, цей роман був просто ВСЮДИ). Проте Локвуд дійсно вдалося передати — якщо не цайтґайст в цілому, то принаймні фундаментальну химерність соцмереж. Ні, не те, що в інтернеті є окремі дивні місця типу сабредітів, де люди обсесивно обговорюють свої уражені грибком язики, — а саме те, що інтернет в цілому химерний. Якось під час скролінгу героїня п’є чай, бездумно кудись ставить чашку, не може її знайти — і тіло абсурдно підказує, що вона поставила її «в телефон». Власне, це книжка про те, як люди втрачають в телефоні щось відчутніше за час, увагу, персональні дані — і чашки; але — і це не менш абсурдно! — дурацькі меми та інший брейн рот в критичний момент вистрибують звідти і стають панацеєю, як магічні помічники в казках, що чим незугарніше виглядають, тим більше користі приносять.

Героїня пов’язує свою інтернет-залежність із сімейною історією: її прабабка, щоб мати можливість постійно спостерігати за маленьким сином через вікно, прив’язувала його до кілка на подвір’ї. Локвуд не уточнює, чия потреба їй передалася — прабабкина (бути завжди в курсі) чи хлопчика (бути прикутим до дратуючого, але знайомого простору). У всіх нас, мабуть, живуть обидва імпульси. Тільки хтось має привілей відключитися, а хтось — потребу в будь-який момент знати, звідки там «загроза ОТРК/ЗРК». Думаю, Локвуд не образилася б на мене за таку маніпуляцію. Вона прекрасно знає, що немає ніяких «всіх нас».The words shared reality stretched and stretched, flapped at the corners like a blue felt blanket, and failed to cover everyone’s feet at once, which all shrank from the same cold. Picture the blanket with its wide satin hem, for didn’t we all have the same one?

PS Хто читав український переклад, розкажіть мені, як там переклали/адаптували оті binch/sneaze! Я в голові стільки варіантів з укртві прокручувала...

Днями якраз дочитала Piranesi і ось побачила його в підбірці романів про «роботу, схожу на готичний кошмар». У Electric Lit взагалі цікаві підбірки, хоча більшість виглядає так, ніби до XXI століття книжок не існувало (Коупленд 1995-го серед інших здається мамонтом), але це, по ходу, вічна проблема книжкових порталів, які заробляють через партнерські програми.

А «Піранезі» мені сподобався тим, що сюжет частково крутиться навколо контркультурних/fringe філософів, навіть згадуються Колін Вілсон і Джон Вільям Данн. Я взагалі думаю, що треба більше художки про штрихів типу Чарльза Форта. Треба відібрати у MAGA пласку землю і прочі таємниці Ренн-ле-Шато та повернути їх нормальним поєхавшим.

Просто всіх обіймаю і прошу долучитися.

​​Я люблю обирати книжки спонтанно, керуючись чим завгодно, крім чужих відгуків і власного смаку. «У книжки нуль читачів? Бідна… Буду першою!» «Невимовна назва? Загорніть!» «(Всліпу тикаючи пальцем у підбірку в інтернет-архіві): Ця!» Хто давно читає канал, можливо, пам’ятає, як я влаштувала флешмоб і передивилася купу фільмів з однаковою (нецікавою) назвою — щоб розширити горизонти.

Тому мене одразу заінтригував експеримент письменниці Філліс Роуз, яка обрала рандомну поличку в міській бібліотеці і прочитала всі книжки, що на ній стояли — з цього народилася її власна книжка, The Shelf: Adventures in Extreme Reading (2014). Мені близький цей підхід — вважати, що популярність або забуття тієї чи іншої книжки часто мало чим обґрунтовані, і натрапити на щось круте можна в найрандомнішій вибірці.

Що в The Shelf приємного: випадкова поличка принесла гарний діапазон книжок, від супер-відомих («Привид опери» Леру) до порівняно забутих («Граф Луна» Лернет-Голенії), два обскурних феміністських романи, які мене дуже зацікавили (Call me Ishtar і Just Like Beauty), і неминучу порцію трешу, до якого Роуз ставиться великодушно — мене б ніяка жіноча солідарність не змусила хвалити готичний роман, де винуватцем виявляється НЕПЕРЕНОСИМІСТЬ ГЛЮТЕНУ. 70-річна Філліс Роуз на диво відкрита для нового, пише грайливо, а місцями, коли треба поставити на місце ґейткіперів — навіть грубо.

Що в The Shelf буде неприємного, я могла і здогадатися, бо крім різних Леру і Лероєв між LEQ і LES умістився Лермонтов, і, не наївшись загадкової душі з першого разу, Роуз перечитує «Героя нашого часу» ще ТРИЧІ, щоб зрештою видрочити в собі любов до нього. В цій частині погано все, від згадки «sea of Avov» (sic) до насмішок авторки над людиною, яка олівцем обурено підкреслювала в книзі імперіалістські наративи; Роуз сприймає симпатію невідомого читача до черкесів як SJW-дивацтво. Але це можна скіпнути — натомість глава про небажання чоловіків читати «жіночу» літературу дуже хороша, як і глава про те, яким чином бібліотеки закуповують нові книги і позбуваються старих — мені як несправжній бібліотекарці було цікаво, і принцип «подобається маловідома книжка? піди попроси її в бібліотеці, навіть якщо не плануєш зараз читати, подовж їй життя» звучить добре.

​​Саймон Рейвен — це мій сорт розважальної літератури. Іноді починаю читати щось легке і усвідомлюю, що мені навіть заряду кіндла на це шкода; а Рейвен, яке б відверте глупство він не пропонував, завжди може претендувати на мою увагу. І ось знову.

Сюжет «Пікардійських троянд» простий: кілька людей одночасно дізнаються про існування рубінового намиста, яке приносить власнику багатство, але взамін карає якимось нещастям. Рейвен — такий собі місточок між М.Р. Джеймсом і Деном Брауном. Як у Джеймса, це історії про полювання на сакральні скарби і про привидів, що їх охороняють — але там, де джеймсові оповідання короткі й економні, Рейвен протягом 300 сторінок ганятиме героїв по всій Європі. Як у Джеймса, це переважно гомосоціальний світ академіків і священників — але в Рейвена він не тільки гомосоціальний. І мені подобається, як він витирає ноги об усі уявлення про доцільність: у хід ідуть катари! щури-мутанти! середньовічні монстри!

І попри всю їхню сміхотворність, ці сюжети мають якусь, прости господи, трансцендентну іскру, якусь жагу до вічності. Поетичний (попри всю порнографічність) September Castle в цьому плані мій фаворит, зацініть як його рекламували. Coloratura sex! 🤌