Колоніальний статус, комплекс народництва та українська класична музика. Конспект короткої лекції Юрія Чекана.

Хоч я досі скептично ставлюсь до колоніального дискурсу щодо нас, але є дуже схожі риси. Наприклад, у подкасті Правила гри говорять, що так звана меншовартість — це прямий наслідок колонізації, коли колонізовані продовжують сприймати себе через погляд колонізатора. Колонізатор нав’язує народу примітивність, екзотичність культури, а потім народ сприймає цей конструкт як питомо своє. Так у нас із тим, що ми називаємо «народною» культурою, і репрезентуємо себе так, як презентували нас московити за царя та за секретаря. Плюс постійні порівняння себе з метрополією зі сходу чи заходу. А часто просто зміна знаку колонізатора на протилежний — типу «совок/рускій мір, але українською».

Тож що ж говорить Чекан.

Треба побачити спільний базис і фундамент, який тримає українську культуру як спільну цілісність. Київський музичний авангард — одна з важливих ланок цей базис побачити.

Важливе подолання російської ідеології народництва — шкідливого вірусу, яким у 19 столітті була (переважно, прим. Зейгарнік) інфікована українська культура та який не подоланий до сьогодні.

Наприклад. Барокова композиторська школа 17-18 століть столітті, що була орієнтована передусім на традицію західної Європи. Соціальним інститутом була церква. Вона спиралась на хоровий спів.

Наступна школа — романтична, 19 століття. Соціальним інститутом була держава. Система жанрів, вже світських, були опера, хорова, симфонічна та оперна музика. База спиралась на українську пісенність та українські теми. Хоч зовні вона подібна до всіх національних романтичних шкіл, що були у той час по світу, але за українцями не стояло власної держави. Школа працювала не завдяки, а всупереч, проте, була в парадигмі російського народництва.

Найяскравіше воно втілене у «могучєй кучкє» — ідеологія імперців: тріада «самодержавіє, православіє, народность» та «за вєру, царя та отєчєство». Вона базувалась на подібних до рамантизму принципах — народності, демократизму та реалістичності. Демократизм — у спиранні на жанри, які залучали вербальні канали — опери, програмної симфонічної музики та романсу. Бо щоб зрозуміти сонату, тріо чи квартет - треба з дитинства виховувати слух. А оперу може сприйняти будь-хто: там є герої, сюжет, слова, якийсь історичний чи патріотичний сюжет — все зрозуміло. Така собі популяризація.

Друга складова комплексу народництва — народність. Композитори-кучкісти та інші народники спиралися на селянський фольклор та мовну інтонацію. Схоже на романтичну традицію, але цей фольклор був переважно російським. А коли Олександр ІІІ заборонив виконувати опери іноземними мовами — тільки у перекладі російською, почалась експансія російської опери.

Саме вплив цієї інфекції відчувається досі. Зламати цю традицію чи не перші намагались композитори Київського авангарду 1960-х, які орієнтувались на західну традицію, а не російську.

«Щедрик» -> Carol of the Bells = традиційна композиторська творчість + свідома культурна дипломатія + діяспора + розвинена індустрія поп-культури США та статус самої держави у світі

«Щедрик» — композиторський твір для хору, створений на початку XX століття Миколою Леонтовичем. Він його писав більше 10 років.

Вважання «Щедрика» народною піснею є проявом тієї самої меншовартості, про яку ми постійно говоримо, чи класичним проявом колонізованих. І навряд це просто незнання. Те, що за замовченням ми схильні сприймати українську культуру через призму народництва — велика проблема та наслідок колонізації (якщо ми у неї віримо) та вкоріненості у російський світогляд або прийняття створених не нами стереотипів про нас. Бо наша композиторська традиція, що йде корінням у бароковий період 17-18 століття, є більш традиційною з огляду на вік, ніж народні пісні (при всій повазі), на які почали звертати увагу переважно у 19 столітті за доби романтизму. До того ж, одне з популярних відео виконання Carol of the bells хлопчачим хором у церкві є найбільш автентичним, бо саме хорова православна традиція лежить у цьому творі.

Щодо походження першорджерела Щедрика, точних відомостей не існує. Дехто вважає, що це з найстаріших, дохристиянських часів. Тож про це мем.

Всі, думаю, знають, що Петлюра, тоді лідер УНР, відправив хор Кошиця у закордонні гастролі, щоб розказати про посталу Україну. Хор проїхав Європу, у США від жовтня 1922 до березня 1923 було 138 концертів, у Бразилії, Аргентині, Уругваї, на Кубі близько 900 концертів. Ото масштаби.

Але й це не зробило «Щедрика» тим, чим він є зараз. Бо очевидно, що він не був єдиною композицією у репертуарі хору.

Всесвітньо відомою композицію зробив у 1936 році американський диригент українського походження Пітер Вільговський, що написав англійський текст. Вже як Carol of the Bells він став частиною поп-культури, поширюваною США на Різдво. Тому що додана вартість культурі надає розвинена індустрія та статус країни. Талановитість чи навіть геніальність твору нічого не дає без маркетингу, мережі дослідників та промоутерів. Так Шекспір та Ренесанс — продукти 19го століття, при чому обидва феномени є тим чим вони є зараз завдяки французам (ще до Шекспіра доклалися британські та німецькі романтики). У свої часи про них знали тільки вузькі кола.

Але, на відміну від Ренесансу та Шекспіра, українське походження твору загубилось для всіх, із нами включно, а після 2022 переживає своє третє народження у світі, його навіть подекуди ставлять саундтреком у фільми навіть в українській версії.

Тож для мене Щедрик — талановитий приклад української композиторської майстерності, позбавленої соцреалістичних впливів, що відсилає нас до культурних традицій епохи бароко та приклад продуктивної культурної дипломатії.

Я згадую зараз перфоманс Льоші Податя. Те, що він відбувся таким чином, і те, що це вдалося зафіксувати на відео — дуже мене тішить. Олексій називає свій жанр мелодік нойз, але тієї середи він грав щось на межі індустріального блюзу

В якийсь момент він просто ліг на підлогу за столом із апаратурою, дістав губну гармошку й почав грати. Те, що звучало тоді, нагадувало Тома Вейтса періоду Bone Machine чи австралійський ноувейв 70х: блюзова гармонія, важкий колючий звук, брудна індустріальна паркусія

Середина виступу Податя. Монотонний біт, зациклений перкусійний луп і мінімалістична імпровізація утримували увагу глядачів порівняно тривалий час. Тут варто сказати, що для мене монотонність та статика — це важливі аспекти, з яких (але звичайно не лише з них) складається важкість шумової музики. А я люблю важкий негуманний нойз. Але разом із тим, як людина, що працює на концертному майданчику, я добре відчуваю настрій публіки, і динаміку її уваги. Льошина імпровізація тримала публіку хвилин 7, але потім, натовпом покатались хвилі невдоволення, люди очікували розвитку композиції, а Олексій, щось забарився, чи його влаштовувало все, що відбувалося.

Ладно, думаю, Льоша: хочеш репетативну імпровізацію, давай продовжимо її, але давай знову захопимо увагу людей. Тож, як звукорежисер, я вирішив додати трохи динаміки. Я зрізав з Льошиного міксу частоти нижче 350 Гц і додав пінг-понг-ділей. Багато. І тоді цей грубий монотонний звук почав пульсувати, рухаючись справа наліво, важкими розкатами наповнюючи простір залу. Результат? Люди повернулися в зал і просто завмерли, поглинені цією звуковим штормом. Звісно не всі, пара знайомих мені людей буквально втікли з залу, прикриваючи вуха долонями. Справді було гучно. Репетативний характер композиції, зберігся, але звук збагатився постійними ледве помітними змінами. Сотня людей стояла біля сцени ніби приковані, майже не рухаючись.

Це нагадало мені те, що я читав про перші лайви Throbbing Gristle. теорію про індастріал та діонісійську енергію музики. Люди у 70ті ходили на панк, щоб вивільнити цю енергію, виплеснути її, ця активність на рок концертах, це те, що дає на короткий час відчуття єднання та звільнення. Але це ілюзія і Діснейленд. Індустріал мав зовсім іншу думку з приводу цієї енергії: на індустріальних шоу дионісійська енергія не звільняється, а закипає всередині слухача, провокуючи його на глибокий та болісний внутрішній діалог. Висновки? Вони зовсім не такі оптимістичні як на панк концертах: Найголовнішого ти ніколи не скажеш, бо воно занадто болісне, до того ж невимовне. Свобода – оманлива та порожня абстракція, на противагу покорі (наприклад зараз мої дії жорстко підпорядковуються гучному та владному звуку). А найголовніше — насправді ніхто не може допомогти нікому. Коли всі ці думки промайнули у мене в голові, я відчув, що ми цього дня зробили усе правильно, і що це дуже хороший лайв. Бо це був момент, коли ми торкнулися самих основ шумової культури, тих перших принципів, із яких почалась індустріальна революція у музиці

https://youtu.be/2AgncWaHP4Y?si=HeJ2bxjd5FPmNGFy

Харківська студія Aza Nizi Maza вже на днях буде у Празі та Берліні:

• 13 грудня о 14:00 презентація на платформі станції метро Národní třída у Празі.
• Того ж дня о 16:00 роботи будуть у Galerie Hlavního Města Prahy (GHMP).
• 16 грудня о 15:30 Park Charkiw у Берліні, біля станції метро Rathaus Steglitz

Студія з платформою I Am Ukrainian роблять документальний фільм навколо цієї поїздки.

Тож якщо ви у Празі або Берліні, приходьте.

Спеціальна відзнака премії «Генерація Ніки» для юних художників 12–15 років від студії Aza Nizi Maza

Молоді художників 12–15 років сожуть взяти участь у спеціальній відзнаці.

Що потрібно зробити?
• Надіслати творчу біографію.
• Додати свої художні роботи.

🏆 Нагороди для переможця:
• Диплом відзнаки.
• Грошова премія: 5555 грн.
• Унікальна статуетка від студії Aza Nizi Maza

Прийом заявок триває з 15 грудня до 15 лютого.

Деталі та умови участі: nikageneration.com.ua

--
«Генерація Ніки» заснована на честь Вероніки Кожушко — харківської художниці та поетки, яка загинула 2024 року через російський ракетний удар. Вероніка лишила після себе світлу творчу спадщину, яка надихає нас підтримувати нове покоління українських талантів.

Премію утворено за ініціативи батьків Вероніки, Харківського ЛітМузею та фонду Сергія Жадана.

Кілька цитат з тексту:

За даними ACLED, за останні 12 місяців (станом на липень 2024 року) Україна стала країною з найбільшою кількістю насильницьких подій. У середньому фіксувалося понад 791 випадок політичного насильства на тиждень, і це чверть усіх подій політичного насильства у світі. Україна також була найсмертоноснішою: офіційно зареєстровано понад 37 303 загибелі. З екологічного погляду втрати не менш вражаючі. Для справедливості слід зазначити, що нині Палестина посідає перше місце за масштабом конфлікту й загрозою для цивільного населення.
—
Україна не була повністю відсутня на цьогорічній Manifesta. Одним із її висловлювань стала фотографія Іри Лупу (Ira Lupu) у кластері "Балансування конфліктів", представленому в модерністській Casa Gomis. Це місце було зачинене до фестивалю і для відвідувачів її відкриття стало справжнім подарунком.

Саму фотографію розмістили в одній із гостьових або спальних кімнат вілли. В описі зазначалося: "У своїй роботі, пов’язаній із війною та конфліктами, Лупу прагне встановлювати зв’язки, протистояти проблемам і сприяти зціленню — як колективно, так і особисто. Її підхід не є нав’язливим, а вдумливим і споглядальним, продовженням "розумного ока", а не прямим документуванням звірств".
—
Друга згадка України нині була у відео Дзиги Вертова "Одинадцятий рік" про будівництво Дніпровської ГЕС, представлене на локації Las Tres Chimeneas. Відреставроване відео було надане Довженко-Центром.
—
Враховуючи, що для цього випуску, як і для попереднього, був оголошений опен-кол для проектів, на питання, за яким прнципом обиралися участники, вона відповіла, що учасники обиралися передусім з тих, кого куратори знали і чиї роботи вважали відповідними до концепції, а вже потім через заявки опенколу.

***
Для мене висновок очевидний: змагання у тому, хто більша жертва — непродуктивне. Завжди знайдуться ті, у кого цифри більше та гучніша підтримка. Ті ж палестинці інтегровані у західний культурний простір вже багато десятиліть. Ніхто нікому нічого не винен.

До чого, як на мене, закликає ця стаття: треба інтегруватись у західні процеси і закріплюватись там, щоб українців знали куратори, та щоб українці працювати із різноманітиними темами та концепціями.

Колись у Харкові був театральний феномен-мем «Слішком женатий таксіст». Спектакль йшов десятиліттями, і ніби на нього навіть ходила певна публіка, яка ходить в театр, а не на спектаклі.

І хтось смішно пожартував, що будь-ласка, хтось, хто ще не був на спектаклі, сходіть, потрібна остання людина, що ще не була, щоб його нарешті зняли з програми.

Те саме відчуваю коли вкотре потрапляю на відео Вахтанга Кебуладзе. Чи може, є ще хтось, кого ще не переконали, що Булгаков — поганець, а російська культура — фуфуфу? Якщо є, напишіть, йому, будь ласка, хай вже вас переконає і припиняє про це говорити.

Я стільки про Булгакова за все життя не слухав, а це був хіт серед школярів. Так само набагато менше слухав про російську культуру, хоч зростав у Харкові.

Це нагадує історію з Пі Дідді, завдяки якій його треки почали слухати набагато більше ніж до того, та писати про нього, коли у публічному просторі він вже бозна скільки не перебував. А ще нагадує перемивання кісточок колишнім у колі друзів (бо його точно не слухають люди, що дотримуються інших поглядів).

Це у той час, коли катастрофічно не вистачає матеріалів про українську культуру, про яку пишуть замало, неуважно і нецікаво, а неймовірно гостро не вистачає матеріалів про українську філософію, що Вахтанг кваліфікований робити. Але він хоче пристрасно казати речі, які його публіка хоче почути. В принципі, на це є блогери, не треба бути публіцистом, перекладачем, спеціалістом з феноменології, доктором філософських наук та професором. Може, ще тікток де буде смішно танцювати заведе?

Люди витрачають час на промоцію російської культури замість української. На дивні речі психіка здатна.

чьто і трєбовалось доказать

З таксистом все ок, він і зараз у справі)
Ось, вчора був:

https://kharkiv.internet-bilet.ua/uk/zanadto-odruzheniy-taksist

[Апдейт] Мене виправила піарниця Мстислава. То я ракло недогуглив, багацько вже написали, хоч ще не отримали офіційний прес-реліз.

Молодці, значить, медіа, памʼятають про Санденс)

Прем’єра нового фільму Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» відбудеться на кінофестивалі Sundance

Новий фільм Чернова, знятий за підтримки AP і PBS Frontline, з’явився після того, як фільм «20 днів у Маріуполі» отримав «Оскар». Його було відібрано до конкурсної категорії документального кіно світу.

Фільм буде доступний для глядачів онлайн з 30 січня по 2 лютого, а спеціальні покази для преси та професіоналів кіно — з 29 січня по 2 лютого.

І знову ж. Новину цю мало поширюють медіа, особливо популярні. Навіть УП англійською тільки знайшов. На Суспільне Культура новина сьогодні вийшла. А дивно, бо про Оскар та Євробачення пишуть всі, бо, напевне, журналістам зрозумілий новинний привід і гайп.

А от що відбувається з героями вчораншіх новин далі — вже не цікаво. Що передує Оскар, і що часто є важливішим за найвідомішу винагороду у американській поп-культурі — вважають за нецікаве. Головне опублікувати більше клікбейтних відео псевдоаналітиків та інших інфобізнесменів.

Чи читають маси літературу, написану для мас — питання, яке ставив Филипович під час Літературної дискусії 1920-х, — актуальне й сьогодні.

Новину побачив у Чорному Лотосі, гарному каналі про кіно та театр, підписуйтесь, щоб бути в курсі.

Українізація була й на українських землях, не захоплених Москвою до 1939. Хіба що дуже інша.

З журналу для жінок «Нова хата», виходила у Львові з 1925 до 1939 року.

«2000 метрів до Андріївки» — це друга повнометражна стрічка, про російсько-українську війну. На Sundance, що пройде з 23 січня по 2 лютого 2025 р. в місті Парк-Сіті, Юта, США, фільм представить автор. Стрічка розповідає про звільнення села Андріївки під Бахмутом ЗСУ та, безпосередньо, 3-ою окремою штурмовою бригадою. 

Цитую офіційний прес-реліз:

Якщо «20 днів в Маріуполі» режисер надав глядачам емоційний і болісний погляд на перші дні російського вторгнення в Україну та його вплив на цивільне населення, то у новій стрічці Чернов і його колега фотограф Associated Press, Олександр Бабенко, спрямовують камери на українських солдатів та вражають зображенням життя в окопах.

«У час, коли вирішується доля та майбутнє України, для мене важливо показати перспективу солдатів. Тих, хто віддав своє життя, та тих, хто продовжує боротися. — каже Мстислав Чернов, — Фільм створений для того, щоб помістити глядача прямо на поле бою, поряд з військовими, щоб побачити й відчути їхній досвід і те, як це — бути там».

Під час важкого контрнаступу у 2023 році журналісти слідують за військовими 3 ОШБр. Солдати якої метр за метром долають вузьку посадку, щоб звільнити маленьке, окуповане росіянами та оточене мінами село Андріївка на околицях Бахмуту. Але що далі воїни просуваються по зруйнованій рідній землі, то більше вони усвідомлюють, що для них ця війна, можливо, ніколи не закінчиться.
Поєднуючи інтенсивні кадри з GoPro українських військових і моменти глибоких роздумів, Чернов показує війну у своїй країні з особистої та приголомшливої перспективи. «2000 метрів до Андріївки» документує битву, яка стає символом російсько-української війни та контрнаступу 2023 - найбільшої військової операції в Європі з часів Другої світової війни. Фільм пропонує погляд на сучасну війну, картини якої нагадують битви, які точилися майже століття тому.

«Чернов створює неперевершений фільм про жахливу красу звільнення власного дому. Водночас він безкомпромісно показує марність і жах війни як такої», — діліться Кім Ютані, директорка програмування кінофестивалю Sundance. Вона вважає, що стрічка глибоко зворушить аудиторію.

За словами Мстислава Чернова, зйомки фільму почалися у вересні 2023 року, а вся робота над картиною зайняла майже 1,5 року.  Крім нього та Олександра Бабенко, над ним працювали продюсерки Мішель Мізнер та Рейні Аронсон-Рат, які теж отримали статуєтки «Оскар®» за «20 днів в Маріуполі». Монтажем також займалася Мішель Мізнер. Музику до фільму створив дворазовий лауреат премії «Греммі» композитор і музичний продюсер Сем Слейтер («Чорнобиль», «Джокер»).

Як і попередня картина, «2000 метрів до Андріївки» є частиною співпраці між FRONTLINE та Associated Press, яка досліджує російську війну проти України. Frontline  — найдовшої в історії США документальний серіал-розслідування, який досліджує важливі проблеми нашого часу. Він виходить на каналі PBS (США) та з моменту заснування отримав 104 нагород Еммі.
 
«Ми пишаємося тим, що знову співпрацюємо з Associated Press і можемо запропонувати як надійне репортерство, так і захоплюючий, кінематографічний документальний фільм. Як і у випадку з фільмом «20 днів в Маріуполі», ми сподіваємося, що «2000 метрів до Андріївки» надасть глядачам уявлення про людську ціну російсько-українського конфлікту», — зазначає продюсер фільму та головна редакторка й виконавча продюсерка FRONTLINE Рейні Аронсон-Рат.

Її думку поділяє старша віцепрезидентка та головна редакторка Associated Press Джулі Пейс: «Попри те, що війна в Україні триває вже третій рік, Associated Press залишається непохитним у своїй місії забезпечувати важливу журналістику з місця подій, яка розкриває сувору реальність на місці. Завдяки нашій постійній співпраці з FRONTLINE ми можемо надати глядачам безкомпромісний погляд на цей триваючий конфлікт».

Альбом Liebestod by Олексій Шмурак & Heinali можна придбати і послухати на Бендкемпі. Приємного прослуховування 😎

Хто хоче придбати на вініл, ось посилання на сайт лейблу. Заходьте з телефонів.

А на вихідних буде онлайн-обговорення альбому з Олексієм та Олегом. Слідкуйте за анонсами в @predelnyuyut

Не пропустіть у кого є можливість, це блокбастер останніх років.