У середу в “Копальні кави” презентували книгу “Демобілізовані. Повернення додому після Другої світової війни”!

Юрко Вовкогон, Андрій Жолоб і Сашко Буль, який досі служить командиром пресслужби Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, поділилися власним досвідом повернення з війни та адаптації до цивільного життя. Зокрема розповідали про страхи, проблеми, з якими стикалися та емоційні виклики.

Говорили і про сучасний досвід демобілізації: як війна змінює людей, які труднощі чекають після повернення, що допомагає триматися та не втрачати зв’язок із собою. Особливу увагу звернули на те, як сильно змінилася комунікація: тепер є змога бути ближче до рідних — завдяки техніці, мобільному зв’язку, підтримці онлайн.

Цінними були слова Андрія Жолоба про роботу Центру надання послуг учасникам бойових дій, який він очолює. Там військові можуть отримати кваліфіковану психологічну допомогу, допомогу з працевлаштуванням тощо.

Головне, що прозвучало цього вечора: не варто мовчати й залишатися наодинці. Варто говорити, звертатися до побратимів, довіряти тим, хто пройшов схожий шлях. Бо саме вони можуть підтримати й скерувати до потрібних фахівців.

Дякуємо, що розділили з нами цю важливу розмову! Це ще один крок до глибшого розуміння того, що переживатимуть наші захисники після повернення додому.

Стефанія Медянка закінчила сім класів сільської школи "за Польщі". Старший брат Михайло служив у дивізії СС "Галичина", зміг уникнути репресій та емігрувати після війни до Канади.

У 1947 році помер батько дівчини, сім'я повинна була здати норму зерна. За те що вони не встигли цього зробити 19-річного брата Стефанії було засуджено на три роки ув'язнення. Суд був показовим, щоб залякати інших.

Заступившись за брата і вигукнувши, що вирок несправедливий, респондентка отримала 6-місячний арешт.

[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]

У матеріалі пані Стефанія розповідає про радянську, німецьку окупацію та перебування військових в селі ↓
https://livehistory.org.ua/eyewitnesses/39b3d9a7-1e1c-412c-94fa-109ecb0e9273 

Якими були способи захисту від артилерійського ураження у XIV–XV століттях? Зокрема, як рятувалися від артилерії піхота та кіннота? Про це розповів гість подкасту “Ген війни” Олег Мальченко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії і джерелознавства імені Михайла Грушевського:

“Фортифікації були найголовнішим засобом захисту — це зрозуміло, вони існували в усі часи і завжди були необхідні. Фортифікації польові — це фашини та окопи, і це теж зрозуміло, адже з XIV–XV століття ситуація не змінилася: від снарядів треба було пригинатися або лягати на дно окопу.

Облогові гармати, які встановлювали для облоги в полі, захищали спеціальними підйомними портами — воротами, які піднімалися під час пострілу. Коли робили постріл, ці порти закривалися, щоб убезпечити пушкарів, які перезаряджали гармату. Перезарядка відбувалася довго й складно, з усіх боків була велика метушня та багато людей. Так само захищали носові гармати на галерах: основні калібри зосереджувалися на носі, а перед ними були спеціальні щити, які також піднімалися після пострілу і закривалися, охороняючи обслугу. Від прямого попадання піхотинця у цей час захистити було неможливо. Насамперед піхоту рятувала розосередженість та пошук мертвих зон — особливо під час облоги замків, де такі зони створювали спеціально.

Так само було і на морі. Вертлюжні гармати були ефективні на відстані — близько 20 метрів. Від них рятувалися вогнем на придушення, якщо це було можливо. Девіз венеційської морської піхоти “Fanti Mare” був — ніколи не зупинятися, бо вони розуміли, що якщо зупиняться, то стануть зручними мішенями для дробових гармат.

Вершники страждали менше через свою швидкість і мобільність. Проте перш за все гинули коні, адже вони мали більшу площу ураження. Вважається, що поля битв були усіяні трупами воїнів, але насамперед — трупами коней”.

👉 Більше про видозмінення зброї впродовж різних епох розповів доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії і джерелознавства імені Михайла Грушевського Олег Мальченко у подкасті “Ген війни” → https://bit.ly/4dykGJJ

Над випуском працювали: Яніна Шпачинська, Максим Лижовий. Візуальне оформлення – Максим Паленко.

Фото: зразки артилерії періоду XVI століття.

"Життя у таборі ішло більш-менш нормально, — пригадує своє дитинство Ляриса Палідвор-Зєлик. — Я ходила до ґімназії, музичної школи, належала до Пласту, грала на фортепіано, співала в хорі, брала участь у театральних виставах, їздила на прогульки, грала відбиванку, ходила на забави й побачення – одним словом, мала fun так, як правдивий teenager. Ми не журилися, як наші батьки, про те, якими будуть наші перспективи на майбутнє, що буде завтра, що будемо їсти, і не дуже дбали, що не мали вибагливого, модного одягу — ніхто не мав".

Майже 20 % мешканців таборів Ді-Пі наприкінці війни становили діти. Через кілька років ця частка зросла до 25 %. Дитинство тисяч українських малят минуло в колишніх військових казармах і дерев’яних бараках. "Дощ. Тече зі стелі й нам просто на постіль. Грибки по стінах знов ожили та зазеленіли. Тісно, плаче дитина. Шкода молодих батьків з їх маленькою дитиною", — писав Улас Самчук у книжці "Плянета Ді-Пі". Попри побутові складнощі, це був період уже мирного життя, яке цінували і дорослі, і діти.

Батьки вважали своїм обов’язком виховувати дітей в українському дусі. У дитячих садках організовували святкування на День святого Миколая, Різдво, Шевченківські дні, День матері тощо. Під час виступів діти отримували подарунки та заохочення, а глядачі – моральне задоволення.

Видавали дитячі газети та журнали. "Ми вийшли на еміграцію, щоб тут зберегти ту Україну, якій немає місця на рідних землях", — зазначено у першому номері журналу "Орлик", що виходив в Берхтесґадені.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/ditinstvo-v-barakakh/ 

Запрошуємо на презентацію випуску журналу “Локальна історія” присвяченому темі "Тустань". Зустріч відбудеться у середу, 4 червня, початок о 18:30 у Книгарні Сенс в Івано-Франківську (вул. Української Перемоги, 23).

Чому сотні тисяч туристів кожного року їдуть в колись нікому невідоме загублене у Сколівських Бескидах село Урич? Як заповідник “Тустань” та журнал “Локальна історія” утримують баланс між дотриманням наукових стандартів та популяризацією історії?

Про це та багато іншого ми поговоримо на презентації спецвипуску “Локальної історії”, до якого увійшли історія відкриття середньовічної Тустані, розповідь про традиційний одяг Урича, портрет лицаря на війні, спогади про мандрівки до Урича на початку ХХ століття, хроніка “галицького Баку” та репортаж шляхами героя Франкового оповідання “Добрий зароботок”.

Номер створено у співпраці з Державним історико-культурним заповідником ”Тустань”.

Участь у заході візьмуть:

👉 Роман Миська, археолог, заступник директора з наукової роботи заповідника “Тустань”.

👉Денис Мандзюк, випусковий редактор журналу “Локальна історія”.

👉Модеруватиме подію Андрій Шиманський, історик, заступник директора Регіонального науково-освітнього центру “Голодомор, Голокост: міжнаціональний діалог” при Національному університеті “Львівська політехніка””.

👉Придбати журнал можна на сайті → https://publishing.localhistory.org.ua/pro.../tustan-2-2025/

Коли: 4 червня о 18.30.
Місце зустрічі: м. Івано-Франківськ. Книгарня Сенс (вул. Української Перемоги, 23).
Вхід вільний.

Коли у Львові з’явилися перші трамваї, і чому їхня поява викликала хвилю протестів?

Спочатку були кінні трамваї, які курсували містом з 1880 року. Колії були деревʼяні, оббиті металевою бляхою. Згодом, у 1894 в місті запрацював електричний трамвай. Він став другим на теренах сучасної України. Першу лінію відкрили до Крайової виставки, яка відбувалася у Стрийському парку. Інфраструктуру будувала німецька компанія Siemens & Halske. Вагони привезли з австрійського Ґрацу, а першу електричну підстанцію спорудили на сучасних вулицях Сахарова та Вітовського. Там же облаштували депо.

“Квитки на проїзд були дорогі, – каже дослідник львівського транспорту Олександр Арістархов. – Кіловат електроенергії коштував як хлібина. Вагони ділились на два класи. Умови в них різнились не надто – в першому класі були мʼякі сидіння та фіранки на вікнах. Трамваї їздили зі швидкістю 3-5 кілометрів на годину”.

Львівʼяни боялись електричного трамвая, як і усього нового. Електрику асоціювали з блискавкою, яка може вбити. Але найбільший спротив був на Личакові. “Там жили переважно візники. Трамвай – конкуренція їхній справі. Дружини візників влаштували протест: вагон закидали помідорами та яйцями”.

Трамвайну інфраструктуру у місті активно розбудовували аж до Другої світової. Під час воєнних дій трамваї часто не виходили на маршрути — обстріли руйнували підстанції, не вистачало фахівців. Вже тоді жінки працювали кондукторками та вагоноводійками, тобто водійками. Після приходу в місто більшовиків колії почали розбирати. Натомість активно запроваджували тролейбуси. Складною ситуація була й на початку незалежності України. Рухомий склад не оновлювали, технічний стан був жахливий.

Але ЛКП “Львівелектротранс” вдалось налагодити роботу. Сьогодні трамваї є важливим видом транспорту у місті.

▶️ Більше про історію та розвиток львівських трамваїв читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

Фото: відкриття маршруту на Личаків у 1894 році. Попри обурення мешканців, згодом він став найприбутковішим у Львові.

“Була одна подія для молоді, та й там запитали дитину, як вона собі Україну уявляє. А вона каже, що так, як Тарас Шевченко писав: хати, сіно. Ми не могли собі уявити України, бо тут була закрита зона, інформація майже не виходила. Все, що можна було прочитати в газетах або книжках, то ми те все читали й з того мали якесь уявлення”.

Надія Галабурда та Роман Шупер — діти українських біженців часів Другої світової війни, так званих displaced persons. Обоє виросли за межами України й батьківщину батьків побачили вже дорослими, незадовго до відновлення Незалежности.

Пані Надія разом із сестрами в Бельгії проводить майстер-класи з вишивки та писанкарства, багато волонтерить. Пан Роман працював в Українському вільному університеті в Мюнхені, видавав німецькомовні альманахи з української тематики, перекладав праці історикині Наталії Полонської-Василенко.

І пані Галабурді, і панові Шуперу у своїх країнах упродовж життя доводилося спростовувати тези радянської, а потім російської пропаганди про “один народ”. Їм із молодих літ доводилося пояснювати, що українці — окремий народ, який має власну історію державности.

Вони розповіли “Локальній історії” про те, як їхнім батькам, а потім уже і їм вдалося зберегти та розвивати українське закордоном ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mi-ne-mogli-sobi-uiaviti-ukrayini/