(початок тут)

Можливо, ви вже встигли сформували висновок: о, зрозуміло, перед нами черговий лівачок, що салютує Хамасу! Ні. Хамас — це екстремістська та терористична організація (а також проіранське проксі), що не рахується з жертвами при реалізації політичних задач. Жодного виправдання вилюдкам, що атакують та вбивають цивільних бути не може. Напад, що відбувся цими вихідними, поза межами людського розуміння. Я хочу висловити свої щирі співчуття родинам загиблих та усім іншим, хто так чи інакше постраждав від цієї страшної трагедії. Але мені складно розділити загальний наратив, згідно з яким було б добре кінцево увігнати палестинців в камʼяний вік, згідно з яким цілому народу рекомендується евакуюватися в Середземне море, згідно з яким вони всі — онтологічне зло, звірі, що заслуховують колективного покарання за спільний гріх (до останнього — якщо ви вважаєте, що всі палестинці, малі й старі, відповідальні за дії терористичного угруповання Хамасу, не дивуйтеся тоді, що таку ж універсальну відповідальність араби покладають на ізраїльтян за дії держави Ізраїль; окремо хочеться застерегти співвітчизників від слідування цій токсичній логіці. У нас є всі шанси отримати свою геополітичну вендету, якій не буде кінця). Ще складніше мені знайти Україну та рф на мапі Ближнього Сходу — всі паралелі, які ви чуєте нині, спекулятивні. Бо Ізраїль одночасно і країна-імперіаліст, що окуповує території та розчищає простір для титульної нації, і держава, що бореться за збереження себе і свого народу. Панарабський рух ніколи не приховував, що ставить на меті не просто відвоювання незалежності для Палестини (цей наратив мені близький), а саме кінцеве розв'язання ізраїльського питання.

Операція, яку почав Ізраїль в контексті примусу до миру, обіцяє перерости в страшну гуманітарну катастрофу (хоча сама по собі військова операція як реакція на події останніх днів є закономірною). Ми вже спостерігаємо тотальні руйнування Гази “високоточними ударами” — формулювання, він якого в українця запустилася б ретравматизація, якби мова йшла про білих людей, а не “дикунів”. Ми чуємо пояснення про знищення мечеті, що там був командний центр Хамасу, а в мені відлунням гуляє “ударили по драмтеатру, бо там командний центр Азову”. Ми вже обрали сторону — глибинний арабський народ не соромиться симпатій до путінського режиму, Іран вітає дії своїх проксі, тому нам, як нації, очевидно, де добро, а де зло. Але я не думаю, що етичні категорії визначаються прагматичною цінністю. Не симпатизуючи жодним політичним структурам, що діють від імені палестинців (останні заслуховують кращу репрезентацію, ніж Хамас), засуджуючи блювотні гуляння арабів з приводу вторгнення в Ізраїль, я не можу все ж радіти руйнуванням та вбивствам, що зараз відбуваються в Секторі Гази. Вони більш технологічні, тому сприймаються абстрактніше, але людського горя в цих смертях не менше. Тому знову — мої щирі співчуття всім жертвам цієї військової операції.

І щодо прагматичного принципу. Невже хтось справді вірить, що окупацією Гази можна буде кінцево закрити питання? Отримати 2 млн нелояльного населення, що буде жити в умовах апартеїду та думати лише про одну можливу самоактуалізацію — дочекатися часу стати шахідом? Це буквально програмування на перманентний партизанський (і терористичний) процес.

Ми, мабуть, чекаєте від мене резулятивної частини. Яке моє бачення, як це все можна розрулити? Правда в тому, що я не знаю. Боюся, що ніяк. Боюся, що втомлені очі готові потупити погляд перед рішеннями, до яких схилявся світ в темні часи. Геноцид. Дуже вірогідно, що Хамас вже виніс палестинському народу такий вирок. Ізраїль має наснагу реалізувати його. А ми? Ми готуємось стати свідками.

Існує два когнітивних спотворення, які можуть схиляти наші етичні оцінки в напрямку людожерства:

1. Есенціалізм — уявлення, що речі наперед визначені й незмінні в суті своїй. В масовій свідомості есенціалізм яскраво виражає себе через стереотипи. Коли темношкірі — вбивці та гвалтівники, бо в них щось таке в генах свербить, євреї — скнари та маніпулятори, що готові наїбати тебе будь-якої миті, араби — кровожерні психопати, що народжуються з тривожним таймером у тілі. Це коли ми пояснюємо російський імперський дискурс не політичною традицією, що послуговується отруєною месіанством культурою (третій рим), а чи то магією біоматеріалу, чи то закляттям, що кастоване на всю площу російської федерації.

2. Звинувачення жертви (віктімблеймінг). Це коли перед відмовою жертві в емпатії, ми проводимо жорсткий аудит її святості, знаходимо гріх і радісно побиваємо каменями. Цей пошук спекулятивний, бо, зазвичай, висновок вже сформовано попередньо, а ми просто намагаємося уникнути когнітивного дисонансу від виправдання чергової люті. Це шлях цинізму та малодушності. Жертва заслуговує на захист не тому, що вона добра людина. А тому, що вона жертва. І це єдине, що має значення в моменті насилля (попереджуючи потенційну демагогію — ми зараз не говоримо про самозахист; але і він має свої межі: людина, на яку напали, має право захиститися від нападника, включаючи можливість зупинити його летально, але приходити за кривавими жнивами до його родичів — ні, не має права).

Тримайте ці концепти в голові, коли праведний гнів штовхає вас до простих та контрастних суджень. Це не означає, що однозначні висновки завжди спекулятивні. Не завжди. Просто рефлексія ніколи не буває зайвою.

Формулюючи позицію, в якій я дозволяю собі засудити як терористичну атаку Хамасу, так і невибіркову відповідь Ізраїлю, я очікував, що вона викличе несприйняття обох таборів — і пропалестинського, і проізраїльського. Тому хочу додати ще декілька ремарок, щоб приводів ненавидіти мене у кожної сторони стало більше.

Я розділяю тезу, що більша частина Палестини окупована Ізраїлем, а Сектор Гази знаходиться в тотальній блокаді. У своєму баченні бажаного територіального розподілу я відштовхуюсь від плану розділення Палестини, що був запропонований ООН в 1947 році (резолюція 181). Так, ця мапа (зображення №2) великою мірою арбітражна, хоч і грунтується на етнічному принципі. Очевидно, що кожна сторона не знайде в ній достатньо справедливості. Але справедливість — це не значення в рівнянні, що очікує строгого розв'язку. Її прочитання завжди суб'єктивне. Тому я обираю принцип, що намагається враховувати специфіку регіону та інтереси конфліктних груп. Ви, можливо, бачили картинку з підписом Palestinian loss of land (вона схожа на ту, що нижче). Але, як будь-яка пропаганда, вона спотворює реальність. Пошук державності у євреїв та арабів Палестини випав на одні й ті ж часи. Палестина як концепція арабської держави та Ізраїль — модерні утворення, що до 1947 року не мали суверенітету. Але мали демографію, яка з 1920 по 1946 роки змінила етнічну пропорцію від 1/9 до 1/3 (євреї/араби; динаміка пояснюється переселеннями та народжуваністю). Проте я б не використовував етнічний принцип як самодостатній — нагадаю, що за два роки до розпаду Радянського Союзу й протягом всього періоду незалежності України руськими себе визначали понад 60% населення Криму.

Отож, деокупація. Коли пропалестинські активісти говорять про деокупацію Палестини, мені дуже важливо зрозуміти — а що конкретно мається на увазі? Як це буде виглядати? Якими ви бачите кордони Ізраїлю? В цей момент стає очевидним, що ніякими. "Скинути євреїв в море", між рядками шепче колишній президент Єгипту Насер. "Ізраїль — держава-імперіаліст, тому має піти", звучить десь поруч. Проте, звертаючись до імперіалізму, ми завжди бачимо метрополію та колонії. Нормальна трансформація імперії — це суверенітет колоній та модернізація осердя. Що пропонується євреям? Зникнути. Просто зникнути. Бо в них лише колонії, а батьківщини нема. Ось така от імперія. І такий от антиімперський рух.

Моя позиція слабка, бо визнає цугцванг (я б тут міг почати щось говорити про міжнародні інституції як рух в напрямку оздоровлення, але тоді нам всім стане смішно). Проте ваш план — це взагалі не план. Це ненаукова фантастика, притча, заповідь, твір на тему, лист в партком, молитва — що завгодно, але не план. Деокупація у форматі "євреї вйобують нахуй" не лише неетична, але й немає шансів на реалізацію. 9 млн населення і потужна діаспора по всьому світу. Чую голоси іншого табору: так давайте просто увійдемо в Газу, виріжемо терористів разом з сім'ями, тоді вони зрозуміють своє місце й адаптуються. 2 млн населення самого Сектору Гази та щільне кільце арабських країн навколо, які готові все простити. Що може піти не так?

Немає ніякого плану. Ні в одних, ні в інших. Є політичні декларації та екзальтація моменту. Одна нескінчена, їбуча, самозакохана ГОЙДА.

Борошно теж написав ряд постів по арабо-ізраїльському конфлікту, які великою мірою перекликаються з моїм баченням. Залишу їх тут: раз, два, три

Жижек, як завжди, базує (треба дивитися відео повністю):

Виступ словенського філософа і культуролога Славоя Жижека на церемонії відкриття Франкфуртського книжкового ярмарку 18 жовтня спричинив скандал. Жижек засудив терористичну атаку радикального ісламістського руху ХАМАС на Ізраїль, але водночас заявив, що «потрібно також дослухатися до палестинців і враховувати їхнє минуле, якщо хочеш зрозуміти конфлікт». Про це повідомило DW.

«Не поспішайте аплодувати. Наприкінці ви не будете», — застеріг Жижек аудиторію на початку свого виступу. Він висловив думку, що Ізраїль має повне право захищати себе, але для того, щоб зрозуміти, що там відбувається, слід також поглянути на минуле палестинців.

detector.media

Профспілка, до якої і я колись належав

«Освіта — не товар, універ — не базар», «Ви нам корупцію — ми вам революцію!», «Бунтуй, кохай, права не віддавай!»

Ставте ❤️якщо також хоч раз кричали ці гасла на вулицях українських міст під час протестів проти комерціалізації освіти!

Підводка трохи ностальгічна, проте новий репортаж проєкту «Ось бачиш!» далеко не про тугу за «славетним минулим». Адже для участі в ньому ми запросили представниць і представників кількох поколінь легендарної студентської профспілки «Пряма дія», які:

✊🏽 Розкажуть, чому освіта є важливим чинником мобілізації навіть під час війни.
✊🏽 Поділяться своїм досвідом успішної низової самоорганізації.
✊🏽 На власному прикладі покажуть, що універи є чудовим місцем, аби навчитись відстоювати свої права.

Багато хто з героїв та героїнь нашого репортажу й нині лишаються активними громадськими діячами й діячками, а деяким, на жаль, доводиться застосовувати свої навички боротьби на передовій у лавах армії.

🍩 Підтримати їх можна донатами на рахунок антиавторитарної волонтерської організації «Колективи солідарності».
🙌🏽 А підтримати українську освіту — вступом в «ПД», якщо ви також належите до студентства 🤜🏼🤛🏻
✔️ А нас — підпискою на YouTube-канал і шерами репортажу.

За даними ЮНІСЕФ, у секторі Гази за 18 днів ескалації загинули 2 360 дітей, ще 5 364 дістали поранення. Водночас в Ізраїлі відомо про 30 убитих дітей.

@babel

Терміновий збір на ремонт автівок для анархістського дрон-скваду з Інтернаціонального Легіону.

Товариші борються з путінським фашизмом від початку повномасштабної війни.

Сьогодні хлопці виявляють та нищать ворогів на горячому Куп'янському напрямку.

Для робочого процесу нон-стоп і можливості робити це з найменшою небезпекою потрібен справний транспорт.

Сумарний кошт ремонту трьох авто - 80 тис грн (2200$).

Реквізити:

Monobank:
https://send.monobank.ua/jar/61xdSotoyb

💳 Номер картки банки
5375 4112 0996 4944

PayPal:
[email protected]

🎯 Ціль: 80 000 ₴ (2200$)

В ответах на мою "позитивную программу" по интеграции населения Газы в Израиль есть одно популярное возражение. Нет, возражение это касается вовсе не того, что интеграция двух миллионов нищих и необразованных людей - это трудно. Такие возражения были бы мне понятны - и впрямь трудно. Как именно этим заниматься, какие этапы нужны - большой вопрос.

Однако главное возражение (реально десятки комментов таких есть) звучит иначе. Примерно так: если в Израиль интегрировать два миллиона арабов, то, вместе с уже живущими, это будет половина населения - тогда Израиль перестанет быть государством евреев, а станет непонятно чем! То есть, приходят евреи и говорят, что главное для них, чтобы был еврейский этностейт и все тут. Государство в котором худо-бедно уживаются несколько этнических групп им не нужно. Британия, Швейцария, Канада - не дай Бог такими стать...

Глядя на это, конечно, понимаешь, почему практически все западные ультраправые в присядку дрочат на Израиль (я и сам когда-то тоже), причем именно на Израиль в его милитаристском и правом изводе. Вот смотрите: что будет если, скажем, французский или немецкий политик прямо заявит, что хочет этностейт? Разумеется, такого политика тут же запишут в far right белые супремасисты, обзовут Гитлером и начнут травить. Поэтому европейские правые политики могут так думать, но риторика у них иная. Все "Народные фронты" и прочие "Альтернативы для Германии" обычно сначала три раза заявят, что они не расисты и у них даже есть друг араб, но затем примутся трясти данными о преступности, запугивать публику исламским терроризмом и ротерхемскими кошмарами. То есть, в своей антимигрантской риторике они апеллируют не к этническому происхождению, а к другим факторам: религиозному экстремизму, преступности и т.д.

В общем, идет вот этот застенчивый европравый спектакль: "пук-среньк, мы не расисты, но..." И тут вдруг на сцену выходит израильский правый еврей и широким взмахом руки кидает такую плотную-плотную: хочу еврейский этностейт и точка! А публика вместо того, чтобы кричать "Гитлер! Лови его!" начинает мотать сопли на кулак - дескать, он же пережил холокост и погромы, может теперь требовать "свое государство"! Само собой, у европейских правых, глядя на это, отвисает челюсть: "А что так можно было?" После чего они в любой непонятной ситуации начинают вспоминать Израиль: "Мы не расисты, но... просто хотим как в Израиле, вот чего!"

И вот нынче в СМИ появилась информация о том, что израильская разведка предлагает правительству решить вопрос Газы переселив целиком население в соседние страны (прежде всего в Египет) и создав буферную зону на границе. Это пока просто предложение, а не план. Тем не менее это буквально этнические чистки, из палаты мер и весов. И можно представить себе, какой стоял бы хай, если бы официальные лица любой другой страны заикнулись бы про подобное. А тут, гляжу, никто не орет особо. Идет конструктивное обсуждение: этнические чистки - плюсы, минусы, подводные камни...

Баба срака заїбала просто в край

В цей історичний день на знак солідарності з гримучими зміями я додаю на канал реакцію клоуна!

Мої очікування такі: Аргентину чекає корпоратизація економіки та зниження купівельної спроможності населення, протести, і старі бюрократичні піджачки вже в наступному електоральному циклі (або через один). Ну і дефолт (місцевим не звикати). Бо вся ця уберліберальна шокова терапія в соціальному вимірі завжди виявляється людожерною.

На старті людям подобається: «треба гнати в шию цих пузатих нероб-корупціонерів». З таким легко резонувати, це вам на кожному застіллі старої хвилі підтвердять. Але фан закінчиться разом з соціальними програмами.

Якщо в аргентинців раптово попре — я лише за. Проте мені знайомий такий же драйв ранніх 90-х, особливо в Росії. Чим все закінчилося? Травмою та реваншизмом. Проблема в тому, що в сучасній глобалістичній економічній моделі Аргентину не чекає місце під сонцем апріорі (як і нас, до речі). Полюси визначені, ринки сформовані. Але це про прихильник австрійської школи вам не розкаже.

UPD. А нам-то нічо так: Хав’єр Мілей виразно проукраїнський політик.

Власне, в Аргентини теж були свої "девʼяності". Початок 20-го сторіччя країна зустріла з дуже потужною економікою (завдяки ресурсним можливостям агросектору), на рівні західноєвропейських країн. Їй пророкували стати "США Південної Америки", але рецесія після Першої Світової підкосила динаміку країни, що орієнтувалася на міжнародну торгівлю. Далі наступив довгий період хунт, з переворотами та військовими авантюрами, що в економічному просторі характеризувався постійною зміною курсів: від лібералізму до протекціонізму з державними регуляціями.

В 90-х демократичний уряд провів монетаристські реформи. Інвестиції, позбавлені податкового навантаження, лилися рікою, МВФ щедро роздавав кредити, держвласність активно приватизовувалася. Проте вже у 2001 році виявилося, що держборг набрав критичних значень, МВФ відмовився видавати кредити на реструктуризацію старих боргів і країна оголосила дефолт. З того часу Аргентина знаходиться в неперервній рецесії та супутніх кризах. І знову проблему стагнації пропонується вирішити шоковими ліберальними (в економічному сенсі) реформами. Хоча, здавалось би, це ж було вже.

Пояснення фрустрації країн, що розвиваються, концептуальне. Воно полягає в сталості постколоніальної економічної моделі. Як я вже писав вище, полюси визначені, ринки сформовані. Якщо ви проглянете динаміку ВВП (ПКС) на душу населення за останні сто років, ви побачите, що вона буде зберігати пропорції: постєвропейський світ попереду, постсоціалістичний, арабський, латиноамериканський простори за ним, центральна Африка замикає ланцюжок. Аргентина на початках здається виключенням, але лише якщо ви не враховуєте акселерацію світової торгівлі за останній час. Післявоєнні роки (WWII) визначили фундаментальні позиції країн на карті світу. Ви ж не розраховуєте, що після формування сталого споживацького інтернету, хтось новий та свіжий конкурентно зайде на ринок текстового блогінгу й посуне фейсбук? (якщо вам здається, що такі потуги є у телеграму, ви в бульбашці). Для цього потрібен новий формат комунікації (як тікток) і потужний стартовий капітал. Так і в економіці, щоб вплинути на сформовані ресурсні полюси, потрібен новий формат економічної комунікації. Проте капіталізм вже сотні років стоїть на краю прірви й стає очевидно, що стрибати він не збирається — просто гарно проводить час (дивитися в далечінь корисно для функцій психіки).

Це не означає, що не варто інтегруватися в глобальні процеси в капіталістичному світі. Світова революція затримується, а розумні реформістські муви дають шанси на поліпшення загального рівня життя населення. Проте буде наївно розраховувати, що Східна Європа стане Західною, а Аргентина — США. Сорі, ця гра незбалансована.

Приходить якось син до полковника і питає: 
- Тату, скажи, коли я виросту, чи стану я сержантом? 
- Так, звичайно ж станеш! 
- Тату, а лейтенантом? 
- І лейтенантом теж станеш! 
- А майором? 
- І майором! 
- А полковником? 
- Так, і полковником станеш. 
- А генералом? 
- Ні, синок, у генерала свої діти...

UPD. Шановні лібертаріанки та лібертаріанці, не забудьте заїхати до мене транзитом з Сінгапуру та розповісти про азійських тигрів. Гаряче чекаю ваших коментарів.

Ось ще одна карта, яка гарно змальовує глобальні процеси. Люди — це найкраща ілюстрація потенціалу країни, бо риба шукає де глибше, а людина, де краще. З околиць до міст; з околиць до політичного центру Європи.

джерело