ПЕРШИЙ РАЗ

вже майже все прославивши, на лихо,
я ще прославлю незбагненний час.
у мене є така от дивна примха:
я пам’ятаю кожен перший раз.

своє знайомство з кожною і з кожним
чи то дитинство, чи хмільна весна.
свій перший танець, своє перше «можна»
і як я вперше випила до дна.

як я навчилась картам пам’ятаю,
як перший раз упала з висоти.
як вперше я стояла десь із краю,
тому що помирала з самоти.

і як колись подарували рибку.
як полюбили – без ножів і зла.
я точно знала, що роблю помилку,
але себе віддати не змогла.

як я заграла перший раз на скрипці,
як перший раз порушила закон.
як перший раз із кимось наодинці
мене торкнув такий спокійний сон.

про поцілунок – це само собою.
як вперше я зі смертю розійшлась,
і вперше як заслухалась прибоєм.
ну, словом, кожен
перший
раз.

і в цей от вечір - осінню крилатий -
коли от-от і заблищить зима,
я намагалась щось сумне згадати.
○
але сумнішого за це - нема.

СЕРЦЕ ФРЕНКІ

коли в серцях у вас, що на провулки схожі,
мені стає до болю часом тісно,
я усміхаюсь іншим перехожим
і йду собі, і поступаюсь місцем.

або у вас врожайний сад росте,
в своїй голодній чи гіркій годині
я усміхаюсь й думаю про те,
що ви мені нічого не повинні.

або коли вам тепло й в той же час
у мене мерзнуть і біліють руки,
я можу щиро пригадати вас
і ні за що не потривожу стуком.

хоча, згадайте: разом три зими
ми дрова ті носили вам в хатину!
ні, я повторю: не повинні ви
мене впускати грітись всередину.

та факт один лишається крізь час
і як застуда, лихоманка, трусить:
хтось в ці морози дуже любить вас,
○
хоча любити аж ніяк не мусить.

ДОСИТЬ УСКЛАДНЮВАТИ ЗИМУ

до банальності чесно і просто.
завірюхою дме скорбота.
я приїду до тебе - в гості.
тихо-тихо скриплять ворота.

ти не бачив мене сто років.
або тиждень. ну, словом, бозна...
в мене звістка на відстань кроку:
я люблю тебе, ну серйозно.

я заходжу - ключі на цвяшку.
я заходжу- нікого в домі.
кіт муркоче мені про пташку,
ніби добрій своїй знайомій.

напівтьма крізь вікно залізла,
протоптавши в снігу дві милі.
я вже майже заснула в кріслі,
твої кроки лиш розбудили.

під глухе завивання саду
ти сідаєш у тінь лампади.
я кажу:
а давай поїдем.
прогнозуються снігопади.

ПРОПОЗИЦІЯ ФРЕНКІ

у районі бетонного лісу,
за байдужістю, підлістю, гнівом,
де живуть вже дорослі аліси,
що в дитинстві не вірили в диво.

де всі венді по залах курильних
упиваються горем до рання,
де самотність підточує сильних,
позаймайся зі мною коханням.

ти мене у морози зігрієш,
я тобі - серцебійна, як весни, -
нагадаю про всі твої мрії.
лиш кохай мене чесно-пречесно.

це не те, що, здавалось би, може
поміняти місцями світання.
хоч мене і засудять - негоже,
пропоную займатись коханням.

пропоную забути набуте.
всі хвороби і втому, і рани.
і тоді хай дивуються люди,
що кохання займається нами.

і нехай не поблідне ніколи,
хай би що не ставалося в світі,
незалежна від сонця і долі
пропозиція просто любити.

а давай від сьогодні - до віку -
і щоразу так ніби востаннє.
○
а давай ми завішаєм вікна.
і займемося просто коханням.

НІЧ ФРЕНКІ

задихавшись від танцю і від бігу,
спинилась раптом віхола в вікні.
та думка мружить хмарою зі снігу:
у ніч таку
не дихати б
мені.

я, ніби, й лиха бачила немало,
бувало, біль - сильніший за слова.
і вже не раз під ранок помирала,
та якось же вставала і жила!

і скільки нас було таких - шалених,-
що серце врешті кригою взялось.
заметами лежить печаль в легенях.
у ніч таку
любити би
когось.

чи ти хоч раз блукав, засніжений, по полю,
безсонням ледь прикривши в своєму серці ніж?
ти знаєш почуття це – пекуче, аж до болю,
коли взаємно любиш, а все-таки – сильніш?

струси кудись в замет іржаві протиріччя
і рани на душі – трухляві, ніби пні,
закутай у печаль лютневі передпліччя
і більше не блукай там – ні наяву, ні в сні.

бери себе і мчи. чекають магістралі.
супутники по чарці і друзі по біді.
а ніж нехай у серці лишається і далі.
щоб не дай Бог не билось, не стукало тобі.

бо скільки ж через нього тривоги було, Боже!
а скільки заливалось горілкою краси!
від спирту помирають, та й від печалі можна.
це значно повільніше. й болючіше в рази.

ЛИСТ ФРЕНКІ

мій друже, прости, що лишаю вночі.
мені взагалі би нічого,
та, бачиш, вже скоро сезони дощів
і навіть приснилась дорога. 

не слухай нікого, хай б’ється, мов, – свій –
такий неодмінно збреше,
але й хвилюватись за мене не смій, 
мені мандрувати не вперше. 

ти бачив цей місяць? ми тужимо вдвох. 
ганяємо зоряні зграї. 
це, певно, тому їх і вигадав Бог. 
хоча, я, щоб точно, - не знаю. 

як чесно не знаю для чого зима
так тихо колише лісами.
та все-таки легше коли я сама
любити тебе донестями.

напевно, тому що у моїх краях
зима й визначає любові.
вже сонце почало свій ранішній шлях
і я не лишаюсь з тобою.

і все - найсмішніше - усе не зі зла!
усі ці обірвані жили.
так чиясь любов би спокійно пішла.
а моя б мене пережила.

ЩЕ ОДИН ЗИМОВИЙ

застигаюче сонце в зеніті
зупинилось на помах руки.
найскладніше питання у світі:
чи ти бачиш ті самі зірки?

ми босоніж стежки прокладаєм,
але й ті замітають сніги.
як існує щось, назване Раєм,
то кому воно ще до снаги?

на морозі серця засинають,
що збудити не може й Орфей.
добре янголам - крила втрачають.
але люди втрачають людей.

ОСТАННІЙ ЗИМОВИЙ

тільки ліхтар в цьому світі приймає суть.
на ніч печаль подушкою задуши.
жаль, що в кінці зими переважно йдуть,
вранці лишивши слід на чужій душі.

що ж, головне - це забутися в лісі смут.
в очі дивитися пусто, а ще – спроста.
Боже, та як же навчитися жити тут,
в світі, де прийнято кожного на хреста?

знаєш, а грішність – це не найгірший гріх.
деяку навіть просто назвуть натхненням.
ти от клянешся в святості рук своїх.
що ж так дзвенить від цвяхів твоя кишеня?

тому що гнів продається найкраще.