Отче! Якщо Ви це читаєте, то напишіть на @lysty_vidguky
ОБОВ'ЯЗКОВО!!!
Ну або якщо хто має контакти цього священика передайте йому моє прохання. Не було ніякого розголосу, я випадково взнав. Я не знаю з якої він єпархії, де служив на парафії і де служить зараз в ЗСУ.
Тут розголос потрібний з кожним новим випадком. Якщо не ми, то ніхто!!!

🕊
Коли хрестився наш Спаситель,
З небес спустився білий Голуб.
Це Дух Святий, це наш Втішитель,
До Нього схилимось в поклоні.

В цей день, коли Господь хрестився,
Відкриєм душу й серце Богу.
Щоб в наших душах оселився
Цей Несозданний, білий Голуб.

Отець Олександр Григор'єв щиро дякує всім за допомогу. Кошти на операцію дружини зібрані, тепер справа техніки лікарів. Прохання про молитву лишається в силі й надалі:
Ієрея Олександра
Хворої Іоанни
Мл. Тимофія

Вчитайтеся в цю новину. Я вважаю це прекрасна новина і потрібна справа. Божої допомоги цьому отцю і мої щирі вітання. Проте, ця новина затьмарюється фактом несправедливості, що велика кількість громадян України, вірян УПЦ, не можуть мати капелана своєї юрисдикції біля себе. Офіційного, а не як попало схопленого ТЦК на вулиці. Велика повага тим, хто піклується про іноземців які боронять Україну, але де дотримання прав Українців вірян УПЦ, які боронять Україну? Де? Нема...

Кожен в житті несе свій хрест. Кожен в своєму житті його виносить на свою персональну Голгофу. Плювки, копняки, удари. Від своїх, від чужих, від сторонніх. Хрест дає не тільки важкість, але й дає прохолоду. Ти його несеш не просто як предмет, а несеш Розіп'ятого на ньому. А Він дає тобі потоки Своєї Живої Води. Своєї Сили йти. Зустрівся тобі на шляху Симон Кіринейський, то знай тобі його послав Христос. Десь якусь частину шляху він тобі допоможе нести хрест, а потім піде своєю дорогою свого життя. Кожному з нас треба пережити богооставленість, гнітючу самотність свого буття, коли здається сонце не світить, всі відвернулися, а деякі кричать ось той що казав розрушу і созижду. Ну що! Розрушив? Що? Збудував? А ти маєш йти і знати куди ти несеш цей хрест, навіщо і що ця дорога не вічна. Важка, але не вічна...

Пише знайомий священик. І це тільки початок... Початок кінця якщо не покаються подібно Закхею митарю

З днем Соборності України!!!
🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦

В мене думок нуль цілих, нуль десятих... Маємо те що маємо. Живий, здоровий. Прошу молитов!

Прошу молитов за архімандрита Богдана настоятеля монастиря ікони Пресвятої Богородиці Скоропослушниці Харківської єпархії, якого зловили ТЦК-шники на Харківщині і намагаються прилаштувати в якусь ВЧ.
Він одягнений в підрясник, та має при собі документи. Звичайно ж це як і в моєму випадку було проігноровано представниками ТЦК.
Беззаконня в дії і воно продовжується.
Господи! Дай по рукам всякому хто простягає їх на Твоїх служителів!!! Амінь

Прийшла інформація, що отця-архімандрита відпустили! Подякуємо Богові за Його милості!!!

Що ж! А ми далі гризтимемось хто більше канонічний, хто менше. Битимемось за храми і собори які потім природнім шляхом перейдуть в унію в кращому випадку, а в гіршому стануть концертними чи виставковими залами.
100 років тому провели колективізацію і насильно відбирали в людей землю, а сьогодні ця золота, Українська родюча земля заростає бур'янами бо Українцям не потрібна. Ті хто любили землю і вміли на ній працювати були зрубані під корінь.
Та ж схема розігрується зараз і з релігійною складовою. А ми давайте чубитися за стіни, календарі і дорожити хлібними місцями.

З книги архімандрита Спиридона Кислякова "Сповідь священика перед Церквою"
*****
Однажды, бродя как-то по лесу, я встретил горько плачущего солдатика, я спросил его, о чем он плачет, он еще сильнее стал плакать; я заинтересовался и снова стал его просить рассказать мне причину его слез. Он поднялся с пня и начал читать мне письмо. «Милый наш сын Дмитрий Васильевич! Еще кланяемся тебе мы, твои родители, еще кланяется тебе твой сын Петр Дмитриевич. Милый наш сын, твой брат Василий Васильевич убит. Вчера мы от его ротного получили письмо». Прочитав мне свое письмо, солдатик сказал: «Вот, вишь, брата убили, а я дурной болезнью заразился. Я как узнал, что у меня дурная болезнь, то сейчас же пошел и штыком заколол свою любовницу. У нее осталось двое маленьких детей. Последний, мальчик, кажется, мой. Вот я теперь, батюшка, не знаю, что мне делать. Жаль, конечно, себя, жаль брата убитого, жаль своего ребенка от этой женщины, думаю, уж не заколоть ли мне этого своего ребенка?» Моя беседа с этим случайно встретившимся солдатиком навела меня опять на мысль о войне. «Боже мой, — думал я, — вот теперь все народы земли воюют, десятки миллионов душ топят в их же собственной крови. И для чего это? Кому эта народная бойня нужна? Сколько она приносит всяких бедствий людям! Одна страна опустошает другую, одно государство порабощает другое, миллионы здоровых, сильных, красивых юношей в один час превращаются в страшные валы мертвых трупов! Родители их, жены их, дети их на всю свою жизнь обречены на одни слезы, на одно жалкое несчастное существование. Кроме всего этого, война несет с собой еще более ужасные, чем она сама, новые бедствия человечеству, она несет страшные смертельные эпидемические болезни, ужасный экономический крах, мучительный всеистребляющий голод, мор и на этой почве возникают всякие ужасные безумные братские междоусобные кровопролития. Она несет с собой такие же страшные отрицания и проклятия Бога, несет и дикую разнузданную безнравственность, как, например, стихийный разврат, не щадящий ни своих матерей, ни жен, ни дочерей, ни даже самых юных детей — подростков. О верности семейной жизни тут уже говорить не приходится. Не приходится говорить также и о собственности своего ближнего. Вся жизнь становится вверх дном».

Скільки ж цих прикладів психічних розладів?!
Одного мого сослуживця з яким ми були в учебці повезли на днях на дурку. Інший, який був зі мною в роті який має за плечима вже повномасштабку також поїхав на дурку. Я мовчу про тих, в кого розлади менш явні. Що ще чекає нас потім? Ми не знаємо коли це пекло війни закінчиться, але після нього буде не менше жесті. Що ще прийдеться нас пережити? Господи!!! Милостивий!!! Де дно тієї чаші скорботи яку п'є наш народ? Скільки ще нам мучитися?

Доречі нагадаю для тих хто новий чи хто забувся!

Прошу молитов за упокій:
Воїнів убієнних:
Андрія
Володимира
Олексія
Богдана

Це ті, з ким я був разом в учебці, з ким в один час мобілізовані. Перше бойове і груз 200. Проклята війна...

Поруч зі мною бородатий Олексій, з іншого боку з темними окулярами Богдан. Праворуч крайній стоїть Андрій, а біля нього навприсядки Володимир.
Фото за декілька днів перед відправкою з учебки на схід.

Тепер в моєму пом'яннику ці чотири імені вписані за упокій і поминатимуться мною стільки часу, скільки я житиму. Ще чотири місяці тому я й гадки не мав що мій пом'янник за упокій поповниться саме так.
Пам'ятаю в свого покійного старця Почаївського архімандрита Сильвестра були імена тих воїнів з якими він був призваний, з якими проходив службу і які загинули на фронтах ІІ Світової. Він щодня їх поминав. Я б не міг тоді подумати, що схожий список з'явиться і в мене коли я стану священиком.
Господи! Чому так? Чому квітучий цвіт пішов під ніж? Я не перестану Тебе донімати своїми питаннями

На Аскольдовій могилі поховали їх

По-справжньому може бути щасливим лиш той, хто не зрікається юнацьких мрій, а дозріває разом з ними. Так думається щоразу на могилі Героїв Крут поблизу Лаври, у день їхньої пам'яті. 1918 року молодий Павло Тичина написав:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

Нехай спочивають з Богом Герої Крут, світлі лицарі української ідеї, а кожного з нас нехай Господь навчить не тільки берегти юнацькі мрії, а й захищати їх.

Світлина 2024 року

Капеланське служіння буває і таким...
#серйозніновини