учора був тихий посттривожний ранок, який ліниво, кволо, може навіть неохоче, ледь-ледь чалапав до нас. я йшла до університету, ще переварюючи текст, який невдовзі мали обговорити. йшла повз володимирський собор, де справляли панахиду за загиблим військовим (військовою?). і зрозуміла, що це не просте відчуття «переварювання» тексту — ми живемо в цьому тексті, це переварювання нас і нашого всесвіту. отже, «арабески» жадана
мабуть, варто почати з «арабесок» хвильового, того строкатого тексту, де романтика живого міста (я безумно люблю город!), рип трамваїв, світло японських ліхтариків і шум людських доль. жадан, як пише анотація, з такою ж величезною любов’ю й ніжністю продовжує харківський текст, але тут трамвайні рейки заросли травою, змарніле місто застигло й спорожніло, наповнене радше тінню від життя, ніж самим життям. різнокольорові арабески стали чорно-білими. пояснення є в тексті хвильового — «бігли вітри із сходу – сторожкі й тривожні».
як так? проза про війну? а як же відстань, дистанція, щоб була змога відрефлексувати? але жадан фіксує, крізь замальовки, етюди, нариси, де кожен штрих — такий правдивий і точний, як укол. фіксує (не)чужі долі — військових, волонтерів, людей, що залишаються жити на своїй землі попри все (моя улюблена історія — про вчителя, якого ніхто не любить, та й нібито й він теж, але на прохання директорки йде доглядати за покинутою школою й оселяється там жити).
персонажі мігрують із тексту в текст, з’являються і зникають, створюють відчуття одного простору. як у хвильового: «навколо тиша. тільки зрідка прошелестять підошви незнайомих людей. люди йдуть і зникають мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціяцій».
жадан пише беземоційно й безпатосно, залишає цей простір для нас. не задихнутися в цьому всьому допомагають поетичні пасажі, які страшенно перегукуються з текстом попередника: динамічно й ритмічно. пасажі, де природа й передовсім — світло.
і все-таки, мабуть, прибрехала, бо тут не лише фіксація, а й дрібка рефлексій, з яких визначальною мені здається ця: «людей було багато. сонце гріло асфальт, було спокійно, як два роки тому. чим займалася вся ця ватага два роки тому? заробляла гроші. нормальні, чесні, хороші гроші, які дозволяли пристойно жити і не відчувати докорів сумління. навчалися, моталися світом, жили життя. тепер стояли тут, під палацом одруження, на асфальті, побитому осколками, тішилися за друга, який так добре одружився, думали про своє. а своє залишилося, за великим рахунком, там – за тією зимою, що закінчилися два роки тому, і тут свого нічого не було, зі свого тут була хіба що оця ватага – галаслива, нестерпна. тому й триматися лишалося тільки своїх, більше тут зачепитися не було за що». тримаймося своїх, друзі❤️🩹
учора був тихий посттривожний ранок, який ліниво, кволо, може навіть неохоче, ледь-ледь чалапав до нас. я йшла до університету, ще переварюючи текст, який невдовзі мали обговорити. йшла повз володимирський собор, де справляли панахиду за загиблим військовим (військовою?). і зрозуміла, що це не просте відчуття «переварювання» тексту — ми живемо в цьому тексті, це переварювання нас і нашого всесвіту. отже, «арабески» жадана
мабуть, варто почати з «арабесок» хвильового, того строкатого тексту, де романтика живого міста (я безумно люблю город!), рип трамваїв, світло японських ліхтариків і шум людських доль. жадан, як пише анотація, з такою ж величезною любов’ю й ніжністю продовжує харківський текст, але тут трамвайні рейки заросли травою, змарніле місто застигло й спорожніло, наповнене радше тінню від життя, ніж самим життям. різнокольорові арабески стали чорно-білими. пояснення є в тексті хвильового — «бігли вітри із сходу – сторожкі й тривожні».
як так? проза про війну? а як же відстань, дистанція, щоб була змога відрефлексувати? але жадан фіксує, крізь замальовки, етюди, нариси, де кожен штрих — такий правдивий і точний, як укол. фіксує (не)чужі долі — військових, волонтерів, людей, що залишаються жити на своїй землі попри все (моя улюблена історія — про вчителя, якого ніхто не любить, та й нібито й він теж, але на прохання директорки йде доглядати за покинутою школою й оселяється там жити).
персонажі мігрують із тексту в текст, з’являються і зникають, створюють відчуття одного простору. як у хвильового: «навколо тиша. тільки зрідка прошелестять підошви незнайомих людей. люди йдуть і зникають мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціяцій».
жадан пише беземоційно й безпатосно, залишає цей простір для нас. не задихнутися в цьому всьому допомагають поетичні пасажі, які страшенно перегукуються з текстом попередника: динамічно й ритмічно. пасажі, де природа й передовсім — світло.
і все-таки, мабуть, прибрехала, бо тут не лише фіксація, а й дрібка рефлексій, з яких визначальною мені здається ця: «людей було багато. сонце гріло асфальт, було спокійно, як два роки тому. чим займалася вся ця ватага два роки тому? заробляла гроші. нормальні, чесні, хороші гроші, які дозволяли пристойно жити і не відчувати докорів сумління. навчалися, моталися світом, жили життя. тепер стояли тут, під палацом одруження, на асфальті, побитому осколками, тішилися за друга, який так добре одружився, думали про своє. а своє залишилося, за великим рахунком, там – за тією зимою, що закінчилися два роки тому, і тут свого нічого не було, зі свого тут була хіба що оця ватага – галаслива, нестерпна. тому й триматися лишалося тільки своїх, більше тут зачепитися не було за що». тримаймося своїх, друзі❤️🩹
Read now ZDNET RECOMMENDS So far, more than a dozen different members have contributed to the group, posting voice notes of themselves screaming, yelling, groaning, and wailing in various pitches and rhythms. It’s yet another bloodbath on Satoshi Street. As of press time, Bitcoin (BTC) and the broader cryptocurrency market have corrected another 10 percent amid a massive sell-off. Ethereum (EHT) is down a staggering 15 percent moving close to $1,000, down more than 42 percent on the weekly chart. Telegram Android app: Open the chats list, click the menu icon and select “New Channel.”
from us
