UPD: В чаті каналу — важливий апдейт. Стати в такі пози було рішенням саме героя фотографії, а не Ліберових. Святослав Козак вирішив продемонструвати журналістам те, в яких позах його тримали в полоні, щоби пояснити походження деяких з його травм.
Отже, обговорювати взагалі немає що. Але показово, що багатьом коментаторам не прийшла в голову думка про те, що це було рішення героя фото.
Винесу з фейсбука одне обговорення, яке мене дуже зацікавило.
Отже, Ліберови зробили серію фотографій людей, яких повернули з полону. Дискусія стосується двох фотографій з серії, які ви бачите зараз. Авторка посту вважає, що пози, в яких фотограф попросив стати людей, не ок, бо вони можуть травмувати і героїв фото, і людей, які також пережили полон. Тому, на її думку, така позиція фотографа не етична. В коментарях більшість цю думку підтримала. Ще раз уточню — мова не про сам факт художніх фото людей після полону, а саме цих поз.
Поза тим, як я ставлюся до Ліберових, особисто я не бачу проблеми, якщо була згода на фото. Деякі коментатори вважають, що і згода тут недостатня, адже люди після полону можуть не розуміти власні кордони. З одного боку, слушна думка. З іншого — ми ніби лишаємо цих людей суб'єктності в тому, чи можуть вони вирішувати самі за себе.
Взагалі, тема дуже складна. Коли я їздила на репортаж в Грозу після прильоту, я відчувала себе максимально погано, коли підходила до плачущих людей і питала, чи можуть вони поговорити. Бо ти береш людину в горі і просиш її ще раз пережити це горе в розмові з тобою. Але журналісти мають розповідати ці історії. Це наша робота.
Саме тому, має бути межа. Для мене межа — це вміти відходити, коли тобі говорять "ні". Це не лізти камерою в труну, розпихуючи родичів. Це проявляти емпатію, обережно спілкуватися, зупинятися в моменті, якщо людина явно не хоче продовжувати розмову. І то це все не гарантує, що ти не травмуєш людину знову. Бо на жаль, це дуже складна і багатошарова тема, в якій може статися що завгодно.
І дуже важливо не впасти в інші крайнощі. Не брати на себе зайву відповідальність, якби це цинічно не звучало. Не вирішувати за інших людей.
А ви що думаєте?
Отже, обговорювати взагалі немає що. Але показово, що багатьом коментаторам не прийшла в голову думка про те, що це було рішення героя фото.
Винесу з фейсбука одне обговорення, яке мене дуже зацікавило.
Отже, Ліберови зробили серію фотографій людей, яких повернули з полону. Дискусія стосується двох фотографій з серії, які ви бачите зараз. Авторка посту вважає, що пози, в яких фотограф попросив стати людей, не ок, бо вони можуть травмувати і героїв фото, і людей, які також пережили полон. Тому, на її думку, така позиція фотографа не етична. В коментарях більшість цю думку підтримала. Ще раз уточню — мова не про сам факт художніх фото людей після полону, а саме цих поз.
Поза тим, як я ставлюся до Ліберових, особисто я не бачу проблеми, якщо була згода на фото. Деякі коментатори вважають, що і згода тут недостатня, адже люди після полону можуть не розуміти власні кордони. З одного боку, слушна думка. З іншого — ми ніби лишаємо цих людей суб'єктності в тому, чи можуть вони вирішувати самі за себе.
Взагалі, тема дуже складна. Коли я їздила на репортаж в Грозу після прильоту, я відчувала себе максимально погано, коли підходила до плачущих людей і питала, чи можуть вони поговорити. Бо ти береш людину в горі і просиш її ще раз пережити це горе в розмові з тобою. Але журналісти мають розповідати ці історії. Це наша робота.
Саме тому, має бути межа. Для мене межа — це вміти відходити, коли тобі говорять "ні". Це не лізти камерою в труну, розпихуючи родичів. Це проявляти емпатію, обережно спілкуватися, зупинятися в моменті, якщо людина явно не хоче продовжувати розмову. І то це все не гарантує, що ти не травмуєш людину знову. Бо на жаль, це дуже складна і багатошарова тема, в якій може статися що завгодно.
І дуже важливо не впасти в інші крайнощі. Не брати на себе зайву відповідальність, якби це цинічно не звучало. Не вирішувати за інших людей.
А ви що думаєте?
tgoop.com/vsrataya_zhurnalistika/1098
Create:
Last Update:
Last Update:
UPD: В чаті каналу — важливий апдейт. Стати в такі пози було рішенням саме героя фотографії, а не Ліберових. Святослав Козак вирішив продемонструвати журналістам те, в яких позах його тримали в полоні, щоби пояснити походження деяких з його травм.
Отже, обговорювати взагалі немає що. Але показово, що багатьом коментаторам не прийшла в голову думка про те, що це було рішення героя фото.
Винесу з фейсбука одне обговорення, яке мене дуже зацікавило.
Отже, Ліберови зробили серію фотографій людей, яких повернули з полону. Дискусія стосується двох фотографій з серії, які ви бачите зараз. Авторка посту вважає, що пози, в яких фотограф попросив стати людей, не ок, бо вони можуть травмувати і героїв фото, і людей, які також пережили полон. Тому, на її думку, така позиція фотографа не етична. В коментарях більшість цю думку підтримала. Ще раз уточню — мова не про сам факт художніх фото людей після полону, а саме цих поз.
Поза тим, як я ставлюся до Ліберових, особисто я не бачу проблеми, якщо була згода на фото. Деякі коментатори вважають, що і згода тут недостатня, адже люди після полону можуть не розуміти власні кордони. З одного боку, слушна думка. З іншого — ми ніби лишаємо цих людей суб'єктності в тому, чи можуть вони вирішувати самі за себе.
Взагалі, тема дуже складна. Коли я їздила на репортаж в Грозу після прильоту, я відчувала себе максимально погано, коли підходила до плачущих людей і питала, чи можуть вони поговорити. Бо ти береш людину в горі і просиш її ще раз пережити це горе в розмові з тобою. Але журналісти мають розповідати ці історії. Це наша робота.
Саме тому, має бути межа. Для мене межа — це вміти відходити, коли тобі говорять "ні". Це не лізти камерою в труну, розпихуючи родичів. Це проявляти емпатію, обережно спілкуватися, зупинятися в моменті, якщо людина явно не хоче продовжувати розмову. І то це все не гарантує, що ти не травмуєш людину знову. Бо на жаль, це дуже складна і багатошарова тема, в якій може статися що завгодно.
І дуже важливо не впасти в інші крайнощі. Не брати на себе зайву відповідальність, якби це цинічно не звучало. Не вирішувати за інших людей.
А ви що думаєте?
Отже, обговорювати взагалі немає що. Але показово, що багатьом коментаторам не прийшла в голову думка про те, що це було рішення героя фото.
Винесу з фейсбука одне обговорення, яке мене дуже зацікавило.
Отже, Ліберови зробили серію фотографій людей, яких повернули з полону. Дискусія стосується двох фотографій з серії, які ви бачите зараз. Авторка посту вважає, що пози, в яких фотограф попросив стати людей, не ок, бо вони можуть травмувати і героїв фото, і людей, які також пережили полон. Тому, на її думку, така позиція фотографа не етична. В коментарях більшість цю думку підтримала. Ще раз уточню — мова не про сам факт художніх фото людей після полону, а саме цих поз.
Поза тим, як я ставлюся до Ліберових, особисто я не бачу проблеми, якщо була згода на фото. Деякі коментатори вважають, що і згода тут недостатня, адже люди після полону можуть не розуміти власні кордони. З одного боку, слушна думка. З іншого — ми ніби лишаємо цих людей суб'єктності в тому, чи можуть вони вирішувати самі за себе.
Взагалі, тема дуже складна. Коли я їздила на репортаж в Грозу після прильоту, я відчувала себе максимально погано, коли підходила до плачущих людей і питала, чи можуть вони поговорити. Бо ти береш людину в горі і просиш її ще раз пережити це горе в розмові з тобою. Але журналісти мають розповідати ці історії. Це наша робота.
Саме тому, має бути межа. Для мене межа — це вміти відходити, коли тобі говорять "ні". Це не лізти камерою в труну, розпихуючи родичів. Це проявляти емпатію, обережно спілкуватися, зупинятися в моменті, якщо людина явно не хоче продовжувати розмову. І то це все не гарантує, що ти не травмуєш людину знову. Бо на жаль, це дуже складна і багатошарова тема, в якій може статися що завгодно.
І дуже важливо не впасти в інші крайнощі. Не брати на себе зайву відповідальність, якби це цинічно не звучало. Не вирішувати за інших людей.
А ви що думаєте?
BY Всрата журналістика
Share with your friend now:
tgoop.com/vsrataya_zhurnalistika/1098