Нарешті з'явилася годна ігрова повнометражна картина про повномасштабку. Причому це водночас і трилер і так званий артхаус. З переконливою акторською грою і реалістичними діалогами (ще недавно це здавалося фантастикою, але тепер уже ні). Це "Медовий місяць" Жанни Озірної

На фронті загинув український музикант, барабанник Микола «Amorth» Состін.

Йому було 39 років. За свою музичну карʼєру встиг пограти у кількох харківських гуртах, зокрема останніми співпрацями були гурт Darklighter, блек-метал гурт «Заводь» та метал-гурт SOOM.

«…Та й сам кадебешник у фільмі аж занадто карикатурний, з ідеологічно витриманим чубчиком і підкресленою російськомовністю (значна частина оперативників КДБ того часу були не просто українцями, а вчителями української мови за освітою)»

"Божевільних" я подивився ще минулого року, коли голосував у премії "КіноКоло" і вже тоді в принципі сформував вигляд цієї рецензії в загальних рисах.

Це дійсно моцно знятий кінокомікс про супергероя, який вибирається з Аркгему у радянському сеттингу. Він крутий, непереможний і бореться за правду.

Але радянська дійсність каральної психіатрії трішки інша. І головного героя там би зламали ще до середини кіно, бо який ти б не був бунтар, а щоденні побої і дози галеперідолу роблять своє.

Тому говорити, що це потужна рефлексія на трагедію каральної психіатрії чи тим більш "наше "Пролітаючи над гніздом зозулі" - це не поважати ні осмислення каральної психіатрії, ні світлої пам'яті Мілоша Формана.

Але як кінокомікс для дорослих - цілком може бути. Віталій Салій, як завжди на висоті. Костянтин Темляк - справжнє акторське відкриття для мене. Більше у рецензії для LB.UA

А ще сьогодні 90 років з дня народження Кіри Муратової.

Муратова найскладніша режисерка для українського кіно.

Її фільми майже не можливо віднести до якогось напряму, водночас їхня експериментальність ніколи не була артхаусом заради артхаусу.

Її зображення двориків та околиць, цвинтарів та вуличних кафе, де розгортаються в чомусь абсурдні, але від того ще більш реальні драми створили унікальний "одеський текст" в кіно.

У своїй художній радикальності, емоційній пронизливості, концептуальній суворості та формальній свободі Кіра Муратова була режисеркою, яка не могла вписатись нікуди.

Її складно визначати радянською - занадто вона антирадянська. Неможливо визначити російською - вона попри російськомовність творила свій кіносвіт навколо Одеси. Дуже суперечливо називати українською - бо попри громадянство і підтримку Революції гідності - в українське кіно її внесок дуже розмитий.

Фільмографія Кіри Муратової - це культурна спадщина, яка потребує складного та делікатного осмислення, але ці зусилля явно вартують результату.

Думки Кіри Муратової з різних інтерв'ю можна почитати в матеріалі Яни Дудко для "Суспільне культура".

🇺🇸«Статуя Свободи в Америці», перша половина 1920-х рр.
Никифор Дровняк

(збірка Музею етнографії у Варшаві)

Зустріч спільноти Cowo Guru з композитором Святославом Луньовим перед концертом у виконанні Київського камерного оркестру під диригентським керівництвом Наталі Пономарчук.

У розмові йдеться про концерт та академічну музику, про те, як творить композитор, що відчуває при цьому, які у нього складаються відносини зі своїм творінням. Чому саме така музика з'являється? Як відрізнити хорошу музику від поганої? Композитор та його місце у сучасному соціальному вимірі.

Прогулянки Харковом на початку 80-х. Аматорський фільм з колекції Ігоря Кухарця.

Фільм демонструє буденне і святкове життя мешканців Харкова на початку 1980-х років.

Камера, монтаж: Ігор Кухарець. Оцифрована версія фільму створена Центром міської історії у Львові.

@metaphysicalcinema поділився до жовтневого Дня домашнього кіно, який проводиться, щоб привернути увагу до важливості збереження приватних кіноархівів.

Чорна кузня Слобожанщини. Як починався український блек метал.

Матеріал з @amnesiascope про український блек-метал. Ніколи не втомлюсь повторювати, що цей жанр музики робить імʼя Україні у світі. Напевне, не існує інших жанрів, які б мали такий успіх за межами країни. Особливо вагомий кусень (а у статті навіть кажуть про «колиску») належить харківським гуртам:

«Іншої школи в нашій країні, крім харківської, по блек металу зараз не існує, і це визнають групи з різних куточків України. Течія, яка перетворилася на бурхливий потік із жанрів, лейблів та фестивалів, з'явилася у столиці Слобожанщини на Салтівці — найбільшому спальному районі України».

Також у матеріалі багато коментарів від Amorth, який нещодавно загинув на війні.

Ще можна подивитись повне відео концерту у Харкові у 1994 році з ведучим Сером.

а якщо серйозно, то ось ця робота Тарека Атуі на виставці в Кунстхауз Брегенц називається Horns of Putin і її, звісно, як і більшість робіт Атуі, треба слухати, а не дивитися, тому ось тут залишу лінк на відео на Youtube

Підбірки музики композитора Валентина Сильвестрова від @bubblegumzine

Поки читала «Дочекатися музики» (див. попередній допис), зібрала все, що знайшла на стримінгах, в єдиний плейліст за мотивами та хронологією книжки.

Spotify
Apple Music (цей трохи довший)

І підбірка з 4 творів («речей», як каже Валентин Васильович), які вразили мене найбільше. Для тих, хто не знає, з чого почати або не хоче слухати плейліст на 12 годин.

Медитація
Гармонійний авангард або симфонія з вимкненим світлом. Сам Сильвестров влучно описує тутешню мелодію як таку, що затонула. На її місці залишається купка слідів і натяків, які змушують переслуховувати «Медитацію» знову й знову, щоразу очікуючи повного її проявлення.

Тихі пісні
Збірка тихих романсів зі скупим фортепіанним акомпанементом, які немов долинають невідомо звідки в нічне вікно. Хонтологія до хонтологіі. Той факт, що більшість віршів тут — з російсько-радянської «шкільної» класики, робить прослуховування ще моторошнішим.

Струнний квартет №1
Сильвестров полюбляє образ зерна, смислового ядра, котре вже має в собі все, що станеться згодом у великій розгорнутій формі. Перший квартет є такою собі гомеомерією всього його доробку, 20-тихвилинним перетіканням авангарду в поставангард.

Диптих
Двохчасний хоральний твір пізнього Сильвестрова: напів молитва, напів заповіт. Разом вони поглиблюють інтимний простір, що був наявний ще в Тихих піснях. Друга частина, на слова шевченківського «Заповіту» — це найкраще музичне втілення тієї суміші скорботи й любові, яку відчуваєш, дивлячись у розкриту прірву три місяці й ще кілька днів.

Нову книгу про Шевельова упорядкував Євгеній Стасіневич. Передзамовлення.

«Стартував передпродаж першої книги серії, яку задумали з видавництвом ще того року. Поряд із численними художніми серіями вирішили зробити і лінійку нехудожніх, критичних текстів від українських інтелектуалів, які б відгукувалися нам конкретно тут і зараз. Запланували як мінімум пʼять книжок, а там подивимось

Звісно, починати слід із Шевельова. Звісно, там є дещо хрестоматійне, але також є ексклюзив. І не один. Два з десяти текстів після перших публікацій у малодоступній пресі, в 1950-х і 1990-х, ніколи більше не републікувалися. Та й знають про них, певно, кілька людей. Одному зробили новий повний переклад. Ще три тексти републікувалися лише раз. Плюс написав передмову, що мала б витворити зручнішу рамку для читання

Бо взагалі ця серія створюється саме для читання і перечитування, а не лише для полиць. Звідси компактний обсяг, звідси й не більше десяти текстів у книзі. Інтелектуальні антидоти супроти невігластва й пропаганди»

А книжка Бориса Філоненко — у довгому списку Премії Юрія Шевельова

Розмова із Тетяною Пилипчук та Серігєм Жаданом про Харків та важливі речі.

Тетяна Пилипчук, директорка Харківського Літмузею:

«Музеї не про минуле. Музеї про майбутнє»

Сподіваюсь, ця срачна тема тут не викликає жвавого обговорення) Вона така токсична, що що не скажи — потрапиш у пастку мовного срачу. Який зрозуміло кому вигідний. Недалеким хайпожерам у медіапросторі та тим, що працює на повісточку розділення українців на сорти.

МОВА ЯК ОСНОВНЕ ПИТАННЯ

Я дуже не люблю скандалів на мовному ґрунті, і я вже неодноразово писав про це. Але оскільки в нашому медіа-просторі вони трапляються регулярно, маю присвятити цій вічній темі ще один допис, задуманий давно.

Я не люблю мовних скандалів зокрема через те, що вони нав’язують своїм учасникам примітивізовану, гранично спрощену картину світу.

Це світ, поляризований невпинною боротьбою Добра і Зла. Все в цьому світі визначається стовідсотковою належністю або до тієї сторони, або до іншої: середній шлях неможливий, третього стану не дано, компроміси неприпустимі, адже кожна спроба збалансувати обидва стани — угода зі Злом. Кожна спроба збагатити цей світ, додавши туди інші об’єкти й ускладнивши зв'язки між ними, — це теж угода зі Злом.

Коли в цьому дуальному світі з'являється суб'єкт, то єдиним і найважливішим критерієм його позиціонування призначається мова, яка є єдино необхідним і цілком достатнім маркером належності до того чи іншого полюсу. Говорити українською мовою — єдино правильне вирішення проблеми національної онтології, бо так і тільки так ти стаєш на бік Добра. Говорити російською мовою — завжди хибне вирішення цієї проблеми, адже так ти стаєш на бік Зла. Не визнаючи такий стан речей і інтерпретуючи мову у спосіб, менш радикальний і бодай трохи складніший, — втрачаєш місце в таборі Своїх та опиняєшся в таборі Чужих.

Камертоном цієї тональності була Ірина Фаріон, і іноді в її виступах звучали узагальнення, які яскраво унаочнювали цю онтологію, потенціюючи подальшу сегментацію соцмережевих спільнот: «Треба визначити поняття: це основний науковий принцип. Нема “русскаязичнава насєлєнія”. Є українці, є к***п і є “болото”, тобто це образна ідентифікація тих людей, які на тридцять другому році незалежності не можуть визначитися, хто вони є. Тема “російськаязичнава насєлєнія” не існує».

Нещодавно я зрозумів, що така категоризація є успадкованою від радянського минулого, пам’ять про яке досі живе в колективній підсвідомості нашого соціокультурного середовища. І в цьому способі осмислення дійсності з рішучим сортуванням людей по двох класах можна впізнати опосередкований вплив «основного питання філософії» — одного з фундаментальних положень марксизму-ленінізму, яке визначає поділ філософських учень за належністю до двох принципово несумісних напрямків — ідеалізм та матеріалізм — і за яким «філософи поділилися на два великі табори відповідно до того, як вони відповідали на це питання» [Енгельс] — табір ідеалістів (первинність духу над матерією, хибне вирішення основного питання) та табір матеріалістів (первинність матерії над духом, єдино правильне вирішення основного питання). Компроміс неможливий, адже спроба винайти серединний шлях є завуальованим ідеалістичним вирішенням основного питання і, за словами Леніна, є «хитанням між ідеалізмом та матеріалізмом».

Тож загалом, дивлячись на світ і з крайнього лівого боку політичного спектру, і з крайнього правого боку, можна побачити картину, багато в чому схожу. І тому, перетворюючи українську мову на «основне питання», — попри нашу щиру й непідробну відразу до тоталітарного спадку СРСР, ми продовжуємо бути діячами радянської онтології (щоправда, така дуалістична світобудова не є суто радянським концептом, адже її корені — в маніхейському віровченні, III cт. н.е).

Мова — це мова (не більше, але й не менше!), і вона важлива насамперед тоді, коли займає своє й лише своє місце в ієрархії смислотворчих чинників. І є також дещо суттєво важливіше за мову, адже мову як таку воно включає в якості одного зі своїх складників: «Справа мови це тільки один аспект проблеми й то не найважливіший. Те, що центральне й основне, це справа політичної підметности, що робить з народу націю», — пише Іван Лисяк-Рудницький у статті 1978-року «Русифікація чи малоросіянизація» (1978). Кілька тижнів тому у себе на Telegram-каналі я зробив виписки з цієї статті, яку й раджу почитати тим, хто небайдужий до вирішення мовного питання, що ним вже так давно електризують зсередини українське суспільство.

Тож тримаймо розум холодним та не робімо зайвих перебільшень.

[facebook]